• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Трактор – у поле, молочку – в піч: короткий курс виживання від родини Шевелів


Трактор – у поле, молочку – в піч: короткий курс виживання від родини Шевелів

 

Кажуть, хочеш жити - умій крутитися, бо, як наголошує інша народна приказка: під лежачий камінь вода не тече. часи змінюються і виживати стає дедалі важче, тим більше, без роботи.

На жаль, ринок праці в Україні нині переживає не найкращі часи. Попри те, що ми є одним із найбільших експортерів сільськогосподарської та іншої продукції до країн Європи, на рівень безробіття у позитивному сенсі це аж ніяк не впливає. Можливо, позначилася тотальна автоматизація та комп’ютеризація виробничих процесів, що знизило попит на «живі» кадри або ще якась причина. Та, як факт, маємо надто високий рівень безробіття.

Залишаючись без засобів до виживання, українці знайшли єдиний вихід - повертаються до витоків, перебираючись у села. Нехай, з робочими місцями тут ситуація не краща. Зате маючи невеликий будиночок та шматок землі, можна не лише пережити скрутні часи, а й розкрутитися. А маючи світлий розум та креативне мислення - ще й започаткувати власну справу.



Яскравий приклад - працьовита родина Шевелів із Хибалівки. Це нині 51-річний Олег Вікторович та 43-річна Людмила Валеріївна живуть не бідуючи: мають пристойний будинок з гарним ремонтом, величезне подвір’я, що потопає у квітах, повний ангар сільгосптехніки, та найбільше багатство - прилаштованих у житті дітей. А колись вони також починали з малого, бо все що мали - земля і бажання працювати.

Він здавався їй недосяжним

Попри те, що обоє - корінні хибалівці, Олег із людою до певного часу ніколи не перетиналися. Позначилася відчутна різниця у віці, адже він на вісім років старший і закінчив школу, коли його обраниця ще навчалася у початковій. Доки вона лише вступала до чернігівського швейного училища (мріяла вивчитися на художника, але здійсненню мрії завадив бідний сімейний бюджет), він вже закінчив Гомельське залізничне та подався на заробітки.

Познайомилися через спільних знайомих на сільських танцях. людмила одразу сказала, що це було кохання з першого погляду. І хоча Олег віджартував-ся, що йому просто було страшно вночі йти додому на самоті, та ніжний закоханий погляд у бік дружини був більше ніж красномовним.

їй було шістнадцять, він здавався їй якимось «недосяжним»: дорослий, мудрий, самодостатній. Вона - вчорашня школярка, що ще марить рожевими мріями. Та справжньому коханню ніщо не могло стати на заваді.

Звісно, були певні труднощі у стосунках. Пара зустрічалася вісім років до того, як вирішила побратися. Було всякого: сварки, непорозуміння, розставання, неочікуване батьківство. Женя народився поза шлюбом, матір виховувала його сама. Та, зрештою, Олег «остепенився», як зазначив сам, і вже згодом закохані побралися. А ще за рік у подружжя народився другий син, якого назвали Віктором.

Головне - підтримка

Оселилися у подарованому батьківському домі. Вона займалася домашніми клопотами, виховувала дитину, разом з матір’ю обшивала односельчанок. Він же протягом шести років працював завідувачем мехдільниці на місцевому агровиробництві, потім -на стані аж до розпаювання.

Та чим би не займався Олег, руки завжди знаходили клопіт - ремонтував сільськогосподарську техніку. Інтерес до неї проявився ще у ранні роки і зберігся на все життя. Тож коли чоловік залишився без роботи, вже твердо знав, чим зароблятиме на життя.

Перше його надбання - старенький напіврозвалений трактор ЮМЗ. Ремонт «трудяги» - це було щось на кшталт збирання пазлу, яке затягувало з головою. Зрештою, потроху закупив всі необхідні деталі, відновив трактора та почав ним заробляти.



Заробивши трохи грошей, знову вклався у техніку: придбав ще два трактори МТЗ, бульдозер, пізніше на двох із товаришем придбали комбайн. Все це на словах легко, а на ділі - було важко: у той час, коли треба було ростити дітей, ремонтувати старіючий будинок, всі родинні кошти вкладалися у метал. Але треба віддати належне людмилі, яка всіляко підтримувала чоловіка у його починанні та підбадьорювала у важкі часи.

Нині ж послуги Олега Шевеля користуються в селі великим попитом. Маючи все необхідне обладнання та устаткування, він надає абсолютно всі послуги що стосуються вирощування картоплі, зерна, заготівлі сіна. На додачу - послуги бульдозера, яким щороку звалковує сільське сміттєзвалище та розчищає дороги від снігу. У зимову пору для родини саме ця техніка є чи не єдиним годувальником.

Займалися Шевелі і агровиробництвом: щороку продають власноруч вирощене зерно, вклалися в картоплю. От тільки цьогорічний врожай бульби підвів, заледве вистачить на власні потреби. А вони чималі, адже родина вирощує поросят, тримає домашню птицю і дві корівки.

Зроблено з душею

Молочний бізнес - це вже її парафія. До цієї справи Людмилу втягнула мати, яка багато років торгувала молочкою власного виробництва у Ніжині, Чернігові, навіть Москві.

За десять років торгівлі Людмила й сама багато чому навчилася. Та головний секрет її успіху в тому, що вона все відтоплює в печі. Тоді і продукція запашніша, і на смак добріша. Про це свідчить шалений попит на її товар - буває, що й не всім бажаючим вистачає. Люди знають, що Шевелі не будуть дурити, не підливатимуть у молоко воду, не змішуватимуть сметану з перекислою. За десять років Людмила вже набрала чимало «клієнтури».

Але не піч є ключовим інгредієнтом цього бізнесу. Головне - все робити з душею. Так само з любов’ю і ніжністю Людмила дбає про своїх підопічних - численні квіти, кімнатні і вуличні.

Три роки тому жінка спробувала вирощувати розсаду. Закупилася ящичками, ґрунтом, спеціальними лампами. Спроба увінчалася успіхом, тож тепер господиня має вже численні стелажі для розсади, велику теплицю. Пробувала вирощувати квіти на продаж, але ця ідея провалилася - як не дивно, через добре серце: замість продажу, майже всі рослинки роздарувала.

Тепер як будинок, так і подвір’я Шевелів просто потопає у різнотрав’ї та найрізноманітніших квітах звичних, рідких, екзотичних видів.

Цікаво, що найбільше цьому радіє чоловік: «Влітку вийдеш ввечері надвір, вдихнеш на повні груди, а тут цей солодкий п’янкий запах квітів... мммм...». І аж очі замружив від задоволення.

Найвдаліша інвестиція

Людмила й Олег знайшли своє місце в селі, якому належить і їхня праця, і душа. А от діти цієї любові не розділили. Проте й своє місце в житті вони вже знайшли.



Попри високий зріст Олега, хлопці повиростали аж на голову вищі від батька. Статні, виховані, симпатичні юнаки, що вже мають чітке уявлення про своє майбуття, власні прагнення та переконання. «Вони - наша гордість і розрада», -з посмішкою кажуть батьки.

Женя закінчив Ніжинський аграрний коледж, де отримав спеціальність із автоматизації виробництва. Трохи попрацював за основним фахом, але швидко зрозумів, що так він грошей не заробить. Вирішив штурмувати закордоння.

Допоміг у цьому чоловік Олегової сестри, що саме працював у Німеччині: не у якості корисних зв’язків для блату, а як наставник та помічник.

Підготовка була довгою і виснажливою. Загалом довелося витратити близько півтори тисячі євро та пережити кілька місяців паперової тяганини. Але Шевелі одностайно зазначають, що воно й на двісті відсотків того вартувало.

Вже в грудні минулого року Женя влаштувався в одну з німецьких компаній далекобійником. По приїзду на чужину на хлопця чекав великий шок: виявляється, що перший місяць роботи він має стажуватися без оплати праці, щоправда компанія забезпечує безкоштовним житлом. Проте згодом він оцінив цей час як важливий урок: за місяць хлопець ознайомився з технікою, вивчив маршрути та особливості роботи, підучив мову. Щоправда, він досі погано володіє німецькою, але жодних труднощів при спілкуванні не виникає: за потреби телефонує до керівника, який вже все перекладає.

Женя дуже задоволений своєю роботою, а особливо - стосунками в колективі. З-поміж всіх працівників, серед яких є також українці, росіяни, він - наймолодший. Проте всі ставляться до нього з повагою, у колективі панує взаємодопомога та підтримка.

За неповний рік Женя вже побував у багатьох країнах Європи, серед яких, зокрема, найбільше вподобав Данію, Нідерланди, Швейцарію. Остання країна неабияк вразила своїм благоустроєм та мальовничістю пейзажів. Невеличкі села нагадують котеджні містечка: казкові будиночки, між якими немає жодних парканів, скрізь доглянуті газони, квітники, міні-парки. У кожному населеному пункті є найрізноманітніші магазини, виробництва, заводи з переробки вторсировини. І немає навіть мови про хабарництво: у відповідь на найменшу спробу «домовитися» місцевий житель одразу викличе поліцію.

Ось так старший син став самостійним і самодостатнім, і вже тепер допомагає батькам. Найближчим часом хоче забрати до себе й брата.

Вітя ж, закінчивши Вересоцьку школу, цього року вступив до ліцею залізничного транспорту. Обрав спеціальність електромонтажника, але не через велику любов до цього фаху, а через можливість отримати водійське посвідчення.

Віктор завжди мріяв про якусь звичайну робітничу професію, але хотів одразу після школи стати до роботи, а не вчитися. Тому й вуз обирав без ентузіазму. Одразу батьків попросив: «Не пристроюйте мене у престижні виші, бо це буде для вас. Я хочу від життя зовсім іншого».

І батьки змирилися та підтримали сина. Той внутрішньосімейний зв’язок, взаємоповага та єдність, які панують у родині Шевелів, мали б стати прикладом для багатьох.

Нині ж у подружжя багато клопотів. Осінь принесла цілу купу роботи: збір врожаю, заготівля корму для худоби, наведення ладу у квітниках та на подвір’ї. Проте й за роботою ця надзвичайно привітна і щира родина знайде час для спілкування.

Джерело: газета Куликівщини "Поліська правда" № 41 (8777) від 14 жовтня 2021, Марина Іваненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: родина, Шевелів, Хибалівка

Добавить в:
 
 


Центр Комплект