Мирна весна солдата Олексія Некраша

Олексій Некраш

Будинок великої родини Некрашів — Олексія і Марії — прямісінько в центрі Горобіївки. Придбали вони його 2 роки тому. До магазину, школи, дитсадка — рукою подати. Високий ряд велетенських ялин навпроти двору своїм віттям ніби заколисує сон піврічного Данилка, маленької Софійки та Єлизавети, котра цьогоріч піде до школи. А старшеньким Жені і Даші треба прокидатись раніше — навчаються вони у Дігтярівському ліцеї, щоранку поспішають на шкільний автобус. Ще рік тому добре було. Школа в Горобіївці — від них через дорогу. Тепер там залишились лише початкові класи — гірка невідворотна реальність маленьких неперспективних сіл...

Глава сімейства, тридцятиоднорічний Олексій Некраш, з діда-прадіда горобіївчанин. З дитячих років йому були дорогі серцю мальовничі краєвиди села, і він навіть не уявляв себе десь поза батьківською домівкою, рідними вулицями, горобіївськими околицями, безкінечними, аж до небокраю, полями. Отож, після закінчення місцевої школи довго не роздумував про майбутню професію, а обрав собі фах, який точно знадобиться в селі. Відучився в Дігтярівському агроліцеї, здобув знання спеціаліста широкого профілю — слюсаря, тракториста, зварювальника, водія. По закінченню навчального закладу став слюсарювати на тваринницькій фермі СВК “Колос”. Слюсарем на фермі багато років працював дідусь Андрій, і він продовжив його справу.

Ось так, як і у багатьох Альошиних ровесників, розпочиналася біографія сільського юнака.А потім у його житті з’явилась Марія. Доля привела її навчатись у Сокиринський агроліцей з Чернігівського району. Потім вийшла заміж, переїхала на Ічнянщину, народились Женя та Даша. На жаль, перший шлюб виявився нетривалим...А Олексій, мабуть, їй судився долею: її сестра стала дружиною Олексійового дядька, то так і познайомились, поріднились. А незабаром і одружились.

...Квітень, попри холодний вітер і похмуре небо, все ж розбудив перші квіти у Маріїному квітнику (а вирощувати квіти вона любить понад усе), і село рано-вранці прокинулось від гуркоту тракторів на присадибних городах. Весна...
Олексій щойно приїхав машиною з ферми. Тепер він, повернувшись з фронтів війни, намагається не думати про неї. Та не вдається. Вона з ним завжди. І серед ночі, прокинувшись від сигналу повітряної тривоги та дзижчання безпілотників, у нього перша думка: де автомат? Війна в душі Олексія ще й досі, і коли надходять скупі повідомлення від побратимів по 158 ОМБр, він ніби знову з ними добирається крок за кроком на позиції, війна оживає на екрані телевізора, в соцмережах.

— Спочатку, як повернувся з війни, — ділиться Марія, — він тільки про своїх хлопців і говорив. Тепер менше — на роботі зайнятий, з дітьми, а в думках, я бачу, живе війна, він знає про кожен крок своїх бойових побратимів.

— Не все показують в телевізійних новинах, не все й можна розповісти на загал, — ділиться чоловік, — там все значно складніше.

Олексія Некраша мобілізували 17 березня 2025 року. Спочатку навчальний центр у Гончарівську, потім 10 днів бойового злагодження на Харківському напрямку, далі бойові позиції на Сумщині і, нарешті, пекло Покровська. Там вдень постійно б’ють міномети, а вночі рої дронів висять над нашими позиціями.

— Перший мій бойовий вихід на позиції на Донеччині був тривалістю аж два місяці, хоча відправлялись ми туди на 15 днів. Але нас не було ким замінити. Тож часто в нас було обмаль боєприпасів, провізії, а потім дещо налагодилось. Але доводилось за цим ходити аж за 4 кілометри — через обстріли не було ніякої доставки безпосередньо до нас.

А коли ми, зазвичай, заступали на позиції, в нас були лише автомати, набої, гранати. Не було ні антидронових накидок, ні тепловізорів, ні біноклів нічного бачення. Доводилося самим себе захищати — складалися грошима і через волонтерів закуповували необхідне обладнання.

— І я на три біноклі назбирала через інтернет, — долучилася до нашої розмови дружина, — щиро вдячна місцевій владі, зокрема голові селищної ради Олені Панченко, вони теж допомогли коштами на їх придбання, волонтерам, особливо Тамарі Тютченко, котра постійно цікавилася, чим допомогти Олексію та його підрозділу.

— Дуже складно було добиратись до позицій, — продовжує спогади Олексій. — Машинами туди не доїдеш. Одного разу довезли до точки і сказали, що добиратись до позицій десь трохи більше кілометра, а нам довелось подолати аж 4,5 кілометри шляху, де кожен метр таїв загрозу.

Та ще й відкриті місцевості траплялись метрів по 300. Вичікували миті, коли не було дронів, і швидко перебігали небезпечну зону. З самого ранку до 19-ї години ледве добрались до позиції. За час служби Олексій Некраш один раз отримав відпустку на 10 днів. Це коли Марія народила маленького Данилка, третю їхню дитину.

— Він мене і забирав із пологового будинку з сином, — згадує, посміхаючись, події піврічної давності жінка.

Згідно закону, Олексій мав право в такому випадку демобілізуватись із війська. Всі необхідні папери Марія представила вчасно, та перебування на фронті ще затягнулось майже на чотири місяці — хлопчик народився 19 жовтня 2025 року, звільнений Олексій зі служби був 8 лютого 2026-го. А 13 квітня заступник начальника штабу бригади привіз Олексію в Горобіївку нагороду — Почесний нагрудний знак “Золотий хрест”. Небагато наших захисників мають такі нагороди, дають його за особливі заслуги. І хоч кожен день на нульових позиціях — це справжній подвиг, та Олексій розповів про два епізоди із нелегких бойових буднів. Мабуть, вони і стали підставою для вручення бойової нагороди.

— Мого бойового побратима, — оживають в спогадах ті тривожні миті, — було поранено, і я, ризикуючи своїм життям, виніс його з поля бою. Надав першу допомогу і, дякувати Богу, парамедики вчасно добрались до нас, відправили в госпіталь і врятували його.

В іншому випадку — подібна історія, але із трагічним кінцем. Мій бойовий побратим облаштовував позицію, та дрон поранив його. Я все зробив, щоб врятувати його, та, на жаль, медики не змогли вчасно дістатись до наших позицій.
Загалом я був старшим у своїй групі і відповідав за життя тих, хто поряд. І кожна втрата моїх бойових товаришів лягала важким каменем на серце. І хоч перегорнута сторінка війни у життєвій книзі Олексія Некраша — вона щодень жива у його пам’яті, приходить у снах промерзлими бліндажами, непрохідним болотом донецьких степів, виттям мін над головою, смертельним дзижчанням дронів.

Дуже складно і небезпечно було там, нелегко і тут, де не стріляють. Не завжди біле — то біле, а чорне — чорне. Найбільш дошкульна чиновницька бюрократія: у теплих кабінетах же кулі не свистять. А він із своїми побратимами щодень там ризикував життям, та посвідчення учасника бойових дій ніяк не отримає. То документи загубляться, то ще якась причина. А найобразливіше стає, коли хтось з односельців закине, мовляв, на війні багато грошей платять. Хоча ні для кого туди дорога не закрита і є можливість заробляти там гроші... Та життя продовжується. Старшенькі діти щоранку відправляються до школи, меншенькі поспішають у дитсадок. Олексій рано-вранці вирушає на роботу на ферму — він після демобілізації працює помічником ветлікаря.

— На підвищення пішов, — жартує дружина.

Вдома цілими днями господарюють Марія з маленьким синочком. Данилко — копія тата, та й донечки схожі на татуся. Заради них, заради всіх дітей, заради життя і свободи довелось Олексію Анатолійовичу Некрашу, всім захисникам і захисницям взяти до рук зброю.

Хай це буде остання війна на планеті!

Джерело: газета «Срібнянщина», В. Петренко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: