Подружжя Трушів за 2 роки стало тимчасовою родиною для 11 дітей

Світлана Труш

– Дівчатка, перевдягаємося та лягаємо відпочивати, – звертається до малечі 48-річна Світлана Труш із Вересочі. Жінка прикриває вікно шторою, щоб сонячні промінчики не заважали Насті та Каті спати. – Повертаємося на бочок. Закриваємо оченята.

Світлана разом з 45-річним Юрієм Трушем мають патронатну родину. Приймають діток з неблагополучних родин. Займаються ними до усиновлення. Труші також мають і двох рідних дітей.

Підштовхнула … війна – Дімі, моєму сину від першого шлюбу, 28 років. Одружений. Сапер, служить у центрі протимінної діяльності. Відновлювався понад рік після важкого поранення у спину та ноги. На службу повернувся, – каже Світлана. – Їздив з групою 10 лютого 2025 року в Миколаїв. Перевіряли розмінування поля. Працювали три дні: 12, 13 і до обіду 14 лютого. Мали повертатися додому. Зупинилися біля кафе пообідати. О 14:10 жінка-смертниця принесла вибухівку в пакеті, щоб підірвати військових. Пролунав вибух. Тоді постраждали пятеро військових, з них троє загинули на місці.

– Разом з Юрою я з 2000 року. Одружилися у 2003 році, – розповідає жінка. – Коли мати померла, перейшли в її хату. Ким тільки я не працювала. Дояркою на фермі. Кухаркою в амбулаторії та лікарні. Трохи технічною працівницею в чернігівському виробничому комбінаті «Нивки». Останнє місце роботи – прибиральниця в школі. Доньці Ірі 22 роки. Закінчила медичний коледж у Чернігові. Працює лаборанткою приватної лабораторії в Києві.

– Коли надумалися взяти чужих дітей?

– Після початку повномасштабного вторгнення. Чоловік з односельцями створив місцеву тероборону, ходив на чергування. Прийдуть до нас, розмовляють. Мовляв, скільки через війну діток-сиріт залишається. Так і надумали з чоловіком взяти двох маленьких дівчат. Пройшли необхідні курси. Отримали сертифікати. Знали тільки його батьки та сестра. Моїх уже давно немає. Близько року чекали діток. Виявилось, що важко підібрати малих.

Артем та Максим

– У травні 2024 року ми забрали до себе двох братів. Шестирічного Артема та семирічного Максима з Михайло-Коцюбинської громади. Хлопці були повністю позбавлені батьківського піклування. Їхня мати десь повіялася, батько сидів у тюрмі на той час. Рідних братів та сестер між собою не розлучають.

Брати рідні, але зовсім різні. Максим тихий та спокійний, Артем – відірви та викинь. У нас по сусідству жив Максим, друг мого Діми. Загинув на війні. Усі сусіди дивувалися, наскільки наш Максим на нього схожий. Той, хто загинув, народився 5 жовтня, а наш – 7 жовтня. Роки народження звичайно різні. Максим був розумний не за віком. Вчився в першому класі, а висловлював думки на рівні третього-четвертого.

Прив’язалися до них сильно, душі не чули. Будемо про них довго пам’ятати, бо були в нас першими. Через три місяці хлопців забрали на усиновлення. Аж у Волинську область.

– Цікавилися далі долею хлопців?

– Так, контакти матері є. У фейсбуку ми – друзі. Родина молода, до 35 років. Своїх дітей не мають. Поговорити телефоном дали тільки наступного дня. Максим спитав: «Мамо, де батько?» Вони називали на нас матір’ю та батьком. Можливо, це новим батькам не сподобалося. І вони більше не дзвонили. Дітям телефон не давали, коли я просила поговорити. І мені ніхто не відповідав, коли питала у фейсбуку, як зараз хлопці, як навчаються. Останній раз писала три місяці тому. Хочеться вірити, що там у них усе добре.

Пропонували і нам усиновити Артема та Максима. Від власних повнолітніх дітей має бути нотаріально завірена згода на це. Навіть якщо вони проживають окремо. Іра погодилася. Та Діма був категорично проти. Розвернувся й пішов. А потім повернувся і сказав: «Ваша справа. Вам з цим жити». Вирішили не йти проти волі сина. Стала соціальна служба шукати нам нових діток. Запропонували 13-річного хлопця. З’їздили до нього в дитячий центр, що в Хмільниці під Черніговом. Хлопець не йшов на контакт. Закритий був. Не наш. Поїхали додому ні з чим. Вирішили закрити прийомну родину.

Прийомні батьки беруть дітей на виховання і ростять їх до 18 років. Торгувала молочним у Ніжині. Чоловік працював у відділі благоустрою сільської ради у Вересочі. Прийомна – до 18 років, патронатна – тимчасово.

– Паралельно вчилися на патронатну родину, – продовжує Світлана. – Патронат – це тимчасова перетримка, до того моменту, поки дитина не отримає статус «Позбавлена батьківського піклування», «Сирота» тощо. У патронат дітей прилаштовують, щоб не розміщувати в інтернаті.

Був страх, щоб приймати дітей і віддавати знову. Але ми призвичаїлись. Менш як четверо дітей у нас не було. У прийомній родині зарплата йде одному з батьків. У нашому випадку платили мені. Виходило близько 14 тисяч гривень. Й окремо виплата на кожну дитину близько восьми тисяч гривень.

У патронатній родині батьків називають помічник вихователя і вихователь. Я стала помічником, стаж не йде. Лише чоловікові як вихователю. Заробітна плата є кожному. Вихователю три мінімалки (близько 26 тисяч гривень), помічнику – одна мінімалка (8647 гривень). Звісно, з цих сум вивертають податки. У мене чистими виходить щомісяця 6658 гривень. На дитину до шести років отримуємо шість тисяч гривень, після шести років – вісім тисяч гривень. У нас в області 35 патронатних родин.

Богдана

– Дзвонять мені у вересні 2024 року з соцслужби. Кажуть, що є дівчина-підліток, 14-річна Богдана. Мати покинула на подругу ще малою. У дитини до шести років не було навіть свідоцтва про народження. Треба в школу, а як без документів? Дитину віддали в Хмільницю. Згодом дівча передали в родину, але там не склалося. Забрала тоді Богдану я.

Мотала мені нерви, качала права. Була дуже скритна. Мене тіпало постійно. Починає в мене скакати тиск, я до сусідки. Міряємо тонометром. П’ємо чай чи каву. З часом вдалося знайти підхід до Богдани. Притерлися одна до одної. Пробула в нас вісім місяців. Забрали в прийомну родину. Богдана і там стала показувати характер. Забрали її в іншу прийомну родину, у Понорницьку громаду. Перші два тижні ми спілкувалися з нею телефоном. А потім вона перестала відповідати. Не бере трубку і від однокласників, з якими дружила у Вересочі.

Богдан та Валентин

– Через два місяці після появи Богдани до нас підселили двох рідних братів – шестирічного Богдана і Валентина. Рідна мати випиває. Батько одного з хлопців загинув на війні, другого – невідомо хто. Мати один раз провідувала дітей. Малі до неї не тягнулися зовсім. Для них вона була чужою.

Як же Богдана їх не любила. Ображала. Валюшик був найменшенький серед усіх – рік і 10 місяців. У підгузку. Так і поїхав, не встигла привчити до горщика. Богданчик трошки відстає в розвитку. Братів також забрали в прийомну родину. У Бобровицю. Пробули в нас сім місяців.

Ніка та Віка

– Богдану забрали. І до Богдана з Валентином нам додали рідних сестричок – чотирирічну Ніку і п’ятирічну Віку. Торік перед Великоднем (20 квітня). Дівчатка з нашої Куликівської громади. Батько дівчат десь. Мати ростила сама, кріпко випиває. Тому й вилучили від неї. Пробули в нас пів року. Поїхали під опіку з подальшим усиновленням. Діткам у тій родині гарно, батьки своїх не мають.

Настя та Катя

– У серпні торік у нас з’явилися рідні сестрички – чотирирічна Настя та п’ятирічна Катя. Дівчата з нашої громади, з сусіднього села. Мати випиває. Батьки різні, невідомо де. Через кілька місяців забрали Ніку та Віку. 13 квітня Настю та Катю також забрали під опіку з подальшим усиновленням. Через три дні повернули.

Артем

– Через місяць після Ніки та Віки, у жовтні торік, привезли підлітка, 13-річного Артема. Переїхав з матір’ю у 2024 році з Покровська на Донеччині. Батько сидів за вбивство. Помер від туберкульозу. Артем жив з матір’ю та дядьком у сусідньому селі. Дорослі випивали, тому соцслужби дитину вилучили. Артем обмовлявся кілька разів, як йому було погано з матір’ю-п’яничкою. Та все одно мати є мати. Хоче до неї. Розповідав, що хата його вже знищена росіянами. Повертатися немає куди. Та і в нашому селі йому не сумно. З друзями грає у футбол. Подружку собі знайшов. Кохання:). Уміє вже і їсти приготувати. Не пропаде. Каже, що нас не забуде. Буде провідувати.

Славко та Ваня

– Теж рідні брати. Вані 10 років, Славку 14. З нашого села. Привезли до нас у квітні. Мати померла давно. Пізніше помер батько. Жив з іншою жінкою. Мачуха дітям ніхто, опіку їй не дадуть. Хлопців довелося вилучати. Є ще в них рідна сестричка. Живе під опікою у Дрімайлівці. Хлопці сумують і просяться її побачити.

– Чи часто рідня навідує дітей?

– Поки матері не позбавлені прав, можуть провідувати будь-коли. Артема возили до матері в Куликівку. Дитина в нас з 1 жовтня. А мати бачила його лише раз. Хоча живе неподалік. Телефоном вони спілкуються. Його дядька забрали на війну. Мати та бабуся Ніки і Віки приїздили на таксі в друзки п’яні. Побачити дітей. Я не захотіла їм показувати малих. А більше ніхто і не приїздив. Нікому з рідні такі діти не потрібні.

Робота без відпустки

– За два роки існування нашої патронатної родини перевернулося 11 дітей. І весь цей час я не була у відпустці. Така робота, без вихідних. У мене в телефоні групи в садочку і школі. За всім треба слідкувати. Для навчання в кожного школяра є свій телефон. Артем допомагає з уроками Вані. Той зовсім не хоче вчитися.

– Обов’язки вдома ділите?

– Аякже. Старші прибирають. Хтось пилюку витре, хтось пилососить. Хтось квіти поливає чи прання складає. Воно в нас нескінченне. Раз на день точно буває, а то й більше. Світла намотуємо до 400 кіловатів. Роботою важкою не навантажую. Іноді прошу картоплю перебрати чи курям трави нарвати. Тримаю чотири корови. Одну збула. Дві свинки. Тримали і п’ятьох.

Бо треба ж за щось добудовуватися та ремонт робити. Коли дітей стало більше, довелося купувати більший будинок. Молоко здаю на перероблення фермеру з сусідньої Жуківки. Забирає з дому по 15 гривень за літр. Так, дешево. Але я сама стільки не перероблю і не продам.

Патронатні діти дуже слабкі та хворобливі. Хворіють часто і цілий рік. Варто захворіти одному, чіпляє всіх. Тиждень у садочку, три вдома. Кашель, нежить, температура. З Вікою та Валентином доводилося лежати в лікарні з запаленням легень. Людей наймала, щоб город сапали. Платила 100 гривень за годину.

Хворіє сильно і дорослий Артем. Приїхав до нас з запущеним бронхітом. Зараз у нас п’ятеро дітей: Настя, Катя, Артем, Славко та Ваня. Називають нас тіткою і дядьком. Артем у нас попередньо до 1 червня. Минуло пів року. Закінчується договір на перебування дітей у патронатній родині. Треба продовжувати кожні три місяці. Документи переоформлюю в Куликівці. Сподіваюся, знайдеться для нього родина. Підлітків не хочуть брати. Побоюються, що не впораються. Зазвичай вибирають малюків. Так само і з Настею та Катією. Скоро дев’ять місяців, як у нашій родині.

Славку та Вані начебто вже знайшли прийомну родину. Хлопці не хочуть нікуди йти. Постійно перепитують, чого забирають саме їх, а не дівчат.

Як тільки беремо в родину нову дитину, одразу їдемо в магазин і повністю одягаємо. Купуємо нове. Усе необхідне. Зазвичай діти приїжджають у лахмітті. Знімаємо – і в котел. Спалюємо. Ніку та Віку забрали з пожежі в чому були. Разом з іншими дітьми щось підпалили.

Сусідка мені якось каже: «Ну хіба проїсть така дитина шість тисяч гривень у місяць, що на неї виплачують». Я їй відповідаю: «А ти візьми дитя та перевір». Облік витрат я не веду, але інколи і перевищую цю суму. На дітях не економлю.

Так само і коли приїжджають нові діти. Особливо малі. Вони настільки голодні, що не описати. Розповідали, якщо раз у день поїдять, то було добре. У нас приблизно в один і той же час повноцінні сніданок, обід, вечеря. Коли дівчата прокидаються після третьої години дня, то й підвечірок маємо – чай, какао, бутерброд.

Постійно є випічка. Як не встигаю зробити, купуємо в магазині. Двох наших вересоцьких хлопців і досі не можу нагодувати. Наче тільки ситно всі поїли, через кілька годин: «Тітко Свєто, що ще є поїсти?» Вони в нас два тижні прожили. Їдять усе, що приготую. Не перебирають. То котлети ліплю, то чебуреки, то піцу. М’ясо в супі постійно. До гарніру теж щось м’ясне кладу всім. Чи курятину, чи сардельку. Молочне в нас не вибуває. Свого не роблю. Тож сьогодні чоловік купив у сусідів сиру та сметанки. Будуть дітям налисники. Фрукти, яблука та солодке у нас завжди.

Джерело: газета «Поліська правда», Ольга Самсоненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: