Подружня пара з Сосниччини побудувала дім затишку, злагоди, любові, краси і добра

Праворуч по центральній дорозі від центру села Спаське красується добротний доглянутий двоповерховий будинок. Такий відразу впадає в око, бо не схожий на інші. Його створило подружжя Лап «з нуля»: він, Борис Борисович, — майстер по дереву, каменю, електриці, вона, Олена Василівна, — берегиня домашнього затишку і краси, вміла квітникарка, дбайлива господиня і натхненниця. Це за станом душі. А за дипломом він — гранувальник алмазів і діамантів, а вона швачка. Він військовий, пройшов пекло війни, а після мінометного обстрілу, одержавши значне поранення і ставши інвалідом, перебуває на реабілітації. Вона вже 21 рік працює соціальним робітником. Коли починала, в селі було 4 соцробітники. Нині вона одна обслуговує 9 людей.

Разом подружжя крокує по життю вже 36 років — у 1990 році Олена і Борис стали на рушничок щастя і з того дня вони нерозлучні. Разом ділять і радощі, і труднощі, він не соромиться обійняти свою Ленку і сказати, що кохає її нині сильніше, ніж у молодості, та, як і раніше, трепетно піклуються один про одного і з теплотою згадують, як починалася історія їхньої родини.

У 90-Х ВСІ БУЛИ МІЛЬЙОНЕРАМИ, А ГРОШЕЙ НЕ БУЛО

Олена Василівна родом із Борзнянщини. Навчаючись на швачку, практику проходила у Сосниці, працюючи на швейно-галантерейній фабриці. Сподобалась і Сосниця, і робота, тому за направленням не поїхала додому, а приїхала у Сосницю. Проживала у гуртожитку. Її перша зустріч із Борисом була випадковою. Того дня він приїхав із товаришем, будучи проїздом у Сосниці, бо дуже захотів побачити свою кохану. Борис залишився в коридорі чекати його. І тут… Ні про що не думаючи, Олена спускалася сходами. Її зупинив Борис:

– Красива, не знаєш де Саша?

– У 4-ій, – поспіхом сказала вона.

Борис був ніби заворожений. Олена не виходила з його думок.
Другий раз вони зустрілися на Дні Сосниці. І голову закрутило шалене кохання з першого погляду. У вересні зустрілись, а 24 лютого 1990 року згуляли гучне весілля. Молоді проживали з батьками у Спаському. Деякий час Борис працював у Мені, то сім’я знімала квартиру. Там народився їхній первісток — дівчинка. Була можливість одержати власну квартиру з умовою, що чоловік перейде на іншу роботу. Та це в його плани не входило, він хотів побудувати свій великий будинок з квітучим подвір’ям та майстернею. Олена завжди підтримувала чоловіка, за ним вона була і залишається, як за кам’яною стіною.

Так у Спаському Лапи почали зводити своє помешкання. Колись мама купила для своєї подруги хатину, бо у неї згоріла. Та бабуся пожила років два і рано померла. Отож розібрали ту хатину під солом’яною стріхою і заклали фундамент. З новобудовою не поспішали, жити було де, а ще гальмувала нестача будматеріалів та коштів, правильніше гроші мінялися з такою швидкістю, що не встигали зібрати, хоч всі були мільйонерами.

– Було здали двох телят на завод, а через декілька днів їхали за грошима, а вже за отих телят одержали на пляшку горілки. Пощастило хоч в одному: з батькової ощадкнижки встигли зняти гроші і вкласти у будівництво, а мати каже: «Хай мої будуть на меблі». Так і пропали, одержали знецінену тисячу.

Так на зведення будинку пішло десять років. Ніколи не забудеться, як Борис Борисович розібрав піч. З дитинства він мав хист до будівництва, але щоб не ризикувати, вирішили запросити досвідченого майстра, щоб у їхньому будинку склав піч — серйозна ж робота! Батько не повірив у сина і сказав: «Не створюй собі кумира». Два дні молодий господар дивився на ту піч мовчки.

– Приходимо ми з свекрухою, дивимося, а печі нема, – розповідає, посміхаючись Олена Василівна. – Я сприйняла це нормально, а мати попоойкала, переживала. Борис сам розібрав, а незабаром сам поставив нову піч за своїм проєктом без підсобників. Так він склав і камін, і зробив сходи на другий поверх, а тоді і двері, і меблі. Приказка: чоботар без чобіт не про нього. Бо все в будинку — це його рук робота.

ГРАНУВАЛЬНИК АЛМАЗІВ І ДІАМАНТІВ

Встигав і на замовлення робити людям і печі, і каміни, столи, двері і ліжка. Найбільше зробив дверей, більше 300 штук. На 8 березня дружині подарував кухню, він завжди щось їй дарує, зроблене своїми умілими руками.
Борис Лапа завжди вирізнявся своєю неординарністю. Після закінчення Спаської школи він поїхав вступати до військового училища. Мав гарну фізичну підготовку. Грав у хокей, брав участь у різних спортивних змаганнях. Вчитель фізкультури, а ще й він класний керівник — Андрій Костянтинович Єфіменко — проводив не тільки цікаво й насичено уроки, а й постійно займався з дітьми, був і тренером їхнім, і наставником, і прикладом.

Тому зі вступом проблем ніяких. Та ще до прийняття присяги Борис зрозумів, що це не його: він творець, будівник, а не руйнівник. Тому вирішив повертатися додому, була ще можливість вступити до Сосницького ПТУ-31. Але на автозупинці він прочитав оголошення, в якому повідомлялося, що училище ще продовжує набір на навчання, обіцяє і гуртожиток, і стипендію, і харчування. Тому поспішив туди подати документи, хоч поняття не мав, що то за професія — гранувальник алмазів і діамантів. Батьки відразу й не знали, що він перейшов в інший навчальний заклад аж у Гомелі. Спочатку сподобалось. Після строкової служби хотів йти на завод, а тоді швидко змінилися плани і він повернувся додому. Саме тоді і зустрів своє кохання.

СЕКРЕТИ ЩАСЛИВОГО ПОДРУЖЖЯ

Вона — на фабриці, він — у районному вузлі зв’язку кабельщиком. Тоді працював у Мені. Повернувшись у село, 10 років був електриком у колгоспі аж до його розпаду. До речі, електрик — це його армійська посада. Ніяких вишів за цією спеціальністю він не закінчував, пройшов курси і мав доступ. А тоді почав їздити на заробітки будівельником.
Його тітка (сестра матері) працювала архітектором, тож і про племінника потурбувалася. Коли на вихідні приїжджав додому, теж часу не гаяв — робив печі, каміни, тоді дерев’яні ворота. Його золоті руки створювали ексклюзивні меблі, а звичайні дошки перетворювалися на витвори мистецтва. Це було його покликанням.

20 років він удосконалював, оновлював свою «церкву» — це так Борис Борисович називає майстерню, в якій завжди працює із задоволенням, одержуючи масу позитиву і натхнення. А стимулів у нього багато. Олена Василівна все підкидає йому нові ідеї — ніколи відпочивати.
Вона завжди мала пристрасть до квітів, це, мабуть, від мами, в якої на городі було більше квітів, ніж картоплі. Її очі світяться, коли вона бачить нові бутони, а руки інтуїтивно тягнуться до землі, щоб доглядати за ніжними пелюстками. Але для того, щоб ця тендітна краса розквітла, потрібна надійна опора.

Саме тут на допомогу приходить Борис Борисович. У нього справді золоті руки і великі очі. Він не просто підтримує захоплення коханої, а втілює її найсміливіші квіткові мрії.
Відкриваєш хвіртку і ліворуч плиткою вимощеної доріжки навпроти будинку — трояндова алея — всього 36 кущів. Поріжок теж у плитці, але обов’язково є місце для квітів, тут низенькі різнокольорові гвоздики, примули, вербена, газанія та інші.

А незабаром поріжок ще прикрасять петунії, вже вони готові для розвішування, тільки погодні умови не дозволяли. Навколо господарського входу — тераса, спілкуємося за столом, який теж змайстрував господар. Це поєднання дуба і керамічної плитки — дуже оригінально і вишукано. А за парадним двором — вже висаджена алея із 80 кулястих хризантем — на осінь порадує різнобарв’ям. Для господарства окремі загорожі. Нині тільки кури. А був період, коли утримували двох корів, поросят.

Секрет щасливого та дружнього подружжя, напевно, і ховається саме у гармонії. Жінка наповнює дім любов’ю, створює затишок. А чоловік — справжній творець. Створити місця, де панують такі цінності — це щоденна праця, взаємоповага, терпіння та безмежна відданість обох.

ВІДПОЧИВАЮТЬ ЗА РОБОТОЮ

Як відпочиває подружжя?

Задумались обоє.

– А ми й не томимось, – видає Борис Борисович. – Кому сказати — ніхто не повірить, що до Десни 120 метрів, а ми там не буваємо роками. Я не рибак. Колись дочка просила, щоб з нею ходили купатись. Колись були пікніки. У нас велика дружня родина і ми час від часу гостюємо у сестер і братів. Але найкращий наш відпочинок — це заняття улюбленою справою. А ще ми любимо разом обідати, вечеряти, при цьому ділячись своїми успіхами, емоціями, це не лише про побутові справи, а й про почуття.

Разом з батьками ще проживають син і найменша 13-річна донька. Коли парі було по 43, вони однолітки, Бог їм послав доньку. А старша донька заміжня і вже покинула домашнє вогнище. Лапи поділились із читачами своїм фірмовим пловом, який готує і дружина, і чоловік. У сім’ї не люблять супів і борщів, тому часто готують м’ясні делікатеси, випічку. Вони люблять свинину, а для приготування плову беруть ошийок.

Хоч на плиті, хоч на вогні, а готують плов у чавунку. Там обсмажують м’ясо, цибулю, моркву (нарізану товстими смужками), можуть додавати баклажани, перець солодкий, обов’язково чорнослив, ізюм, часник. Приправу до плову кладуть або готову, або самостійно готують із коріандру, паприки, італійських трав, барбарису сушеного (вдома росте). Радять класти рис сорту «Камеліно», він великий. Води заливають стільки, щоб на 2 пальці покрити рис.
Взимку чи у спеку прекрасний відпочинок з книгою. Любить Борис Борисович читати філософську літературу чи технічну. Раніше, коли не було інтернету, спеціально їздив у Чернігів у бібліотеку ім. Короленка, там працювала кума, і проводив час у технічному відділі.

Багато знаходив для себе корисного, нового. І зараз чоловіку інтернет не замінить паперової книги. Взяти до рук книгу, відчути її запах — це ніколи не зрівняється із інтернетним читанням.

«ТАКОЇ СВЕКРУХИ ДАЙ БОЖЕ ВСІМ ДІВЧАТАМ!»

Велике щастя мати сім’ю. Справжню, дружну, щасливу. Батьки Олени і Бориса завжди в цьому були прикладом. Свекруха частіше стане на бік невістки, а сина може і повчити.

– Такої свекрухи дай Боже всім дівчатам, – хвалиться Олена Василівна. – За невістку вона завжди горою. І дітей, своїх внуків тішила, коли ми жили у Мені, то теж приїжджала. Тоді не було пральних машинок-автоматів. А діти малі — прання багато. Полоскати ходили в Десну, взимку — в ополонці.

Дома в нас нема Десни і я такого не бачила. Але ж треба робити, як усі. Перший раз пішла із свекрухою, підковзнулась, мало не втопилась. «Ні, це не твоє», — відразу сказала свекруха. З того часу сама вона ходила полоскати білизну. Працювала вчителькою і до роботи могла попрати, побігти на Десну переполоскати, ще й піч витопити та їсти на день приготувати. І ніколи ні в чому не дорікнула.

Дві корови тримали батьки, але я не доїла жодної аж поки не стали самі господарями.

ЗАХИСНИК

За 36 років Олена і Борис Лапи впевнились, що надійнішої людини один для одного нема. У будь-яку хвилину вони можуть розраховувати один на одного. Борис упродовж життя був захисником і для дружини, і люблячим батьком для своїх трьох дітей. А з січня 2023-го став захисником всієї нашої країни. 24 лютого — це особливий день для подружжя — це день створення їхньої сім’ї. Як зазвичай, пара готувалася до чергової річниці весілля. Поїхали скупитися у АТБ до Мени та разом придбати необхідний будматеріал, бо розпочали ремонт в будинку.

Поверталися, а назустріч їхали військові машини. З 2022 року закінчилась їхня сімейна традиція святкувати весілля 24 лютого. О 4.30 Олена прокинулась, відразу на телефон подивилася скільки годин, а на увесь екран чорними буквами — почалася війна! Чулися вибухи. Після навчання, яке Борис Борисович проходив у Житомирі, з травня 2023 року він — боєць 31 окремої механізованої бригади ніс службу на Донбасі. Костянтинівка, Вугледар, Мар’янка, Покровськ — це міста, крізь які пройшов захисник, зупиняючи ворожі наступи.

Не забути тих пекельних днів ніколи, а особливо перший вихід на позиції.

«Страшно, всім страшно і старшим, і молодим. Але до всього звикаєш», — сухо розповідає піхотинець Борис Лапа.

Під час чергового мінометного обстрілу він зазнав першого, але дуже тяжкого поранення у стегно. Товариші, які кинулися на поміч, розуміли, що скупчуватися не можна, бо накриє всіх. Тому Борис сам наклав турнікет, знайшов якусь ковіньку і самотужки вибрався у безпечне місце. А потім лікування, інвалідність, реабілітація. За увесь період служби жодного разу він не був у відпустці. Каже, що у них давали відпустки тільки за сімейними обставинами: одруження, похорони. Що найважче? Та нема на війні легкого. Що значить долати 7–8 кілометрів у постійній напрузі, а потім ще виконувати завдання.

Та найважче втрачати бойових побратимів. Коли приходиш міняти, а їх всіх чотирьох «накрило».

– Перед тим днем, як мене поранило, ми міняли трьох із Чернігівської області: Саню Максименка з Мени, Льошу Школьного із Городні і Серьогу Михальського з Семенівки та ще одного із Сумщини — всі загинули, – з сумом пригадав Борис Лапа.

Олена Василівна вдячна чоловікові, що не «беріг» її, а говорив правду, може й не завжди, але вона знала коли, куди, з ким він іде, мала телефони тих військових і вони знали її.

– Це не нормально, коли дружина нічого не знає, – каже жінка. – Це безвідповідальність. Краще гірка правда, ніж жодної інформації.

У нас були з чоловіком свої домовленості, свої знаки. Були домовленості і серед них не мовчати за найгірших обставин. Переживають всі. І донька постійно запитувала: «А тато дзвонив?»

Війна триває. Вона залишила свої рубці, але не зламала волю і стійкість нашого захисника. І рідний дім, збудований умілими руками, і його «церква», його подвір’я і тихі сімейні посиденьки за столом стали його найкращим кроком до реабілітації. Попереду у Бориса Борисовича невідомість. Але не існує неможливого, коли є заради кого жити, коли вдома надійний тил. Тож здійснення всіх найзаповітніших мрій!

Джерело: газета «Вісті Сосниччини», Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: