Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Багатодітна родина Литвиненків перебралася зі столиці до Райгородка

Радио
Радио

Багатодітна родина Литвиненків перебралася зі столиці до Райгородка

 

Багатодітна родина Литвиненків залишила галасливу столицю і перебралася жити до маленького, але такого мальовничого Райгородка. Що ж її спонукало зробити такий кардинальний крок у житті: переїхати з міста у село.


Глава великого сімейства Андрій Литвиненко із малими соколятами Ігнатиком та Михайликом

Тим, що сьогодні багато хто, особливо молодь, рветься у місто, уже нікого не здивуєш. Бо місто - то великі можливості і перспективи, яких немає і не буде у селі. Але чому люди, які виросли і багато років прожили у місті, залишають його і перевагу віддають селу, маленькому, безперспективному і без багатьох благ цивілізації? Відповідь на це питання ми намагалися відшукати у Райгородку. Саме до цього села рік тому перебралася жити багатодітна родина Литвиненків. До них і подалися у гості. Господарі: і Наташа, і Андрій - виявилися привітними, щирими, балакучими і до роботи завзятими. Треба крутитися, бо ж у сім'ї - четверо дітей, і всі хлопці. Найстарший у родині Гліб, йому16 років, він уже студент-першокурсник, навчатиметься у Шостці, мріє стати кухарем-кондитером.

- Гліб сам обрав собі цю професію. Він у нас гарно готує, пиріжки пече, кухня йому до душі, - розповідає пані Наталія про свого сина.

Має старший син ще одну віддушину. Самотужки опанував гітару. Його грою насолоджуюся не тільки рідні, аплодували юному гітаристу вже і в Лукнівській школі. І вірші пише хлопчина, натура він творча. А любов до музики - то від тата. Андрій свого часу закінчив музичну школу із відзнакою, сім років вчився по класу баяну.

Другий у сім'ї - Борис. Поки що живе з батьками, але у свої 14 років уже вчиться заробляти собі на шматок хліба: працює нині у Києві, допомагає татові, який крутиться у сфері торгівлі.

Михайлику - вісім років, цієї весни закінчив перший клас Лукнів-ської школи. Найменшенький у тата і мами - п'ятирічний Ігнатик.

- Цікаво, як діти, котрі народилися і виросли у місті, звикали жити у селі? - запитуємо у мами.

- Спочатку була якась криза. Доводилося чути від старших хлопців: «А куди ви нас привезли? Будинок не такий, і село». Але адаптувалися вони дуже швидко. Як приїхали, нам треба було заготовити сіна для своїх кіз, і хлопці за два дні півтори тонни сіна перекидали, граючись. А яка фізична робота дітям у квартирі? Ну, посуд помити, у квартирі прибрати. А тут роботи вистачає, але фізичної праці вони не бояться, в усьому мені допомагають. Та своє майбутнє старші бачать у місті, - відповіла мама.

- А важко бути мамою чотирьох дітей?

- Не скажу, що важко. Скоріш, важче з одним, бо дитина постійно з тобою, за спідницею бігає. Коли двоє, то вони разом можуть бути певний час. Коли з'явилася третя дитина, старші вже допомагали няньчити, а з появою четвертого сина нічого не змінилося. А в селі з дітьми навіть легше. Діти самі пішли вранці на шкільний автобус, самі приїхали з Лукнова. А в місті, було, треба всіх одягнути, провести, зустріти, забрати. Тож у цьому плані я зараз вільна.

У сєло заманила ... коза


Багатодітна матуся Наталія Литвиненко з найменшеньким - Ігнатиком

Рішення Андрія і Наташі перебратися у село спонтанним не було. Чоловік, який родом із Херсонщини, виріс у приватному будинку. Наташа ж - справжня містянка, родом із Шостки, виросла у квартирі. Доля їх звела у столиці. Довгий час жили у місті. Та згодом вирішили придбати собі квартиру. Взяли на виплату квартиру у Вишневому, самі ж родиною винаймали житло у Боярці, під Києвом. Жили у приватному будинку. Уже і за квартиру виплатили, можна було перебиратися з сім'єю у Вишневе, але ... Подалися до Райгородка. Чому?

- Проживши майже п'ять років у Боярці, я відчула переваги життя у приватному будинку, відчула свободу, і жити «у коробці», у цих чотирьох стінах квартири після цього вже не хотіла. Старші двоє дітей виросли у квартирі. І я знаю, що це таке. На вулиці дитина може погратися максимум дві години. Без нагляду її ж у місті не залишиш, а дозволити собі півдня гратися на вулиці з дітьми не могла, бо ж їсти треба приготувати, і прання, і прибирання, і. А у селі - краса: діти весь час на вулиці, на свіжому повітрі, весь час чимось зайняті. А що в квартирі? Яке заняття для них? Тільки й чути було: «Нам скучно у квартирі, на вулицю хочемо». А згодом нам захотілося кізочку. Там, у Боярці, сараї були, тож можливість де її утримувати була. З'явилася кізка - у холодильнику з'явилося домашнє молоко, я могла приготувати будь-що. Харчування у місті і селі - це дві великі різниці. Після того, як ми спробували пожити у приватному будинку поруч з лісом і скуштували своє домашнє молоко, повертатися у квартиру ми більше не схотіли, - ось такі аргументи почули від Наташі.

Райгородок - теплий спогад дитинства

Але чому ж саме у Райгородку родина кинула свій якір? З'ясувалося, що не випадково. Тут жила Наташина бабуся - татова мама. Саме до неї щоліта Наталя дитиною приїздила у гості.

- У моїх дитячих спогадах -райгородоцький ліс і луг. Мені

хотілося жити саме у такій мальовничій місцевості, де поруч є ліс. Аби це було б звичайне село, де одні хати і не було б лісу, то я не погодилася б жити. А тут, у Райгородку, ми живемо на лоні природи. Ось луг - він весь наш. Бо хто тут ходить? Ось ліс під хатою. І він теж весь наш: іди гуляй скільки хочеш. Тут - свобода. Морально жити у селі набагато легше, ніж у місті. Місто...Там багато людей, але ти там самотній, бо всі ті люди чужі для тебе, - каже жінка.

Про Султана і його дівчат

Садибу подружжя купило три роки тому, але жити переїхали рік тому, якраз перед першим вересня. Потихеньку обживаються.

- Відразу свердловину пробили, бо як же води. А яка вода тут смачнюча! - каже жінка. - Каналізацію зробили, ремонтуємося, будуємося потихеньку. Цього року вперше і город засадили.

Не можемо промовчати, що і хазяйство завели. Мають аж десять кіз. Серед «дівчачої» компанії - двоє хлопців Султан та Барс. Кози не звичайні. Англо-нубійської породи. Бачили, гарні, симпатичні, не брикливі.

- Діти молоко дуже люблять. А молоко від кіз цієї породи смачне, немає специфічного козячого присмаку. І жирне воно, містить багато білка. Вихід сиру набагато більший ніж із молока звичайної кози, - розповідає господиня.

- А навіщо стільки багато кіз тримаєте?

- Я займаюся сироварінням. По інтернету навчилася. Сир продаю. Що на Шостку іде, що на Київ чоловік возить. Виходить, ти і дома, і працюєш, головне - завжди на свіжому повітрі. І ти, і твої діти. У селі фізично важче жити, але треба просто звикнути до ритму сільського життя і роботи. Організм від роботи тільки сильнішим стає, витривалішим, - ось таку думку про сільське буття почули від містянки.

Кожен із нас шукає своє місце під сонцем. Андрій і Наталія своє місце зі своїми сонячними промінчиками знайшли у маленькому і мальовничому Райгородку.

Коропська районна газета «Нові горизонти» №35 (9306) від 3 вересня 2021, Людмила Власко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Райгородок, Коропщина, родина, Литвиненків

Добавить в:
 
 


Центр Комплект