Життя пронизане любов'ю

Школа – це своєрідний трикутник, де взаємодіють вчитель, діти та їхні батьки. Робота вчителя – це своєрідний калейдоскоп подій, де переплітаються як радісні, так і журливі моменти. Кому, як не Анатолію та Тамарі Денисенкам, які все своє життя присвятили педагогічній ниві, знати про приємні та щемливі моменти шкільного життя? Напередодні вісімдесятип’ятиліття Анатолія Порфировича ми завітали до них у гості, щоб послухати його розповіді про життя, роботу та найприємніші моменти.



«Жити повним життям – це працювати з дітьми»

— Я народився 14 жовтня, на свято Покрови, але в документах записали — 13 листопада. Так і маю цілих два дня народження. Справа в тому, що в 1935 році освічених людей, які вміють писати та читати, не було, а тим більше в Лемешівці, звідки я родом. І до слова хочу сказати, що у Лемешівці народжуються лише хороші люди, — з усмішкою розповідає Анатолій Порфирович.

Будучи ще зовсім дитиною, маленький Толя став свідком воєнних дій, які тривали на наших землях. Йому довелось пережити пожежу, коли німці палили його рідне село та батьківську хату. Сім’я знайшла прихисток у Старосіллі, звідки родом був Порфир Савелійович, батько Толі. Але довго залишатися тут вони не могли — було незручно відбирати простір іншої сім’ї. Згодом Порфира Савелійовича направили в Солонівську школу, де він працював вчителем початкових класів.

— Тут нам у шкільному приміщенні виділили кімнатку, де ми всі проживали: мама, тато, я та братик із сестричкою, — розповідає Анатолій Порфирович. —У Лемешівці я закінчив чотири класи, а п’ятий та шостий класи закінчував уже в Солонівці, де працював мій батько.

У 1948 році не стало Порфира Савелійовича. Ганна Олексіївна, мама Анатолія Порфировича, з трьома дітьми переїхала в Городню, де вони отримали невеличку квартиру. Тут хлопець закінчив сьомий клас.

— Навчаючись у сьомому класі, я протягом року збирав оголошення з газети, де йшлося, що навчальний заклад запрошує на навчання. Обирав електричні та радіотехнічні професії. Але доля склалася так, що я, щоб не забирати шматок хліба у своєї сім’ї та не їхати далеко (адже фінансово було складно), вступив у Городнянське училище, де вивчився на вчителя початкових класів. Його я закінчив у 1954 році. Перші два місяці навчання я плакав, — з усмішкою розповідає господар, — а згодом звик, і мені навіть почав подобатися процес навчання.

Після закінчення педучилища молодого та освіченого хлопця відправили в Мощенку, де він і пройшов «курс молодого бійця». Довго попрацювати тут не вдалось, тому що Червона армія призвала в свої ряди. Приїхав до Севастополя, де збирали усіх призваних солдатів, яких відправляли на службу на південь (а саме на Кавказ та інші прилеглі країни). Записали Анатолія Порфировича у моряки. Але скуштувати армійської каші йому так і не вдалося.

— Вище керівництво Червоної армії вирішило скоротити свої сили. Тому хлопців, які мали освіту вчителя, ветеринара та тих , хто вмів грати на музичних інструментах, відправили додому. І я потрапив у ці списки. Ось такий я «рядовой обучен»,— жартує господар. – Повернувшись додому, мені довелось шукати роботу, оскільки в Мощенці моє місце було вже зайняте. Знайшлось для мене місце в Солонівській школі, де я й пропрацював до 1957 року.
У тому ж році Анатолій Порфирович продовжив вчителювати у Городнянській школі, яка зараз являється ліцеєм №2. Тут він викладав музику та співи з першого по десяті класи.

— До роботи вчителя я вже звик на той час, адже неабиякий досвід здобув у Солонівці, — ділиться господар. — Працюючи в Городні, я не боявся запитати поради в колег, щоб вони зі свого досвіду підказали декотрі нюанси. Довго я «співав»– аж поки не вступив у Київський університет на історико-філософський факультет на заочне навчання, який закінчив у 1965 році. Після навчання отримав право викладати історію та суспільні науки. Тому, довго не думаючи, я змінив свій профіль. У ті роки дітей у школі було багато. Був час, коли й по дві зміни навчалися. Трохи пропрацювавши, мені дали «шапку» – я був заступником директора по трудовому навчанню.
Анатолій Порфирович любив свою роботу. Каже, що легко знаходив підхід до своїх учнів і тут же жартує, що невідомо, хто до кого підхід шукав.

—Пригадую один випадок. Підходжу я до туалету, де шкільні «курці» збиралися. А вони, бачачи мене, подавали сигнал: «Порфирович!». Усі починали ховати цигарки. Один не потушив цигарку і заховав її в карман, який аж задимів. Я злякався, щоб хлопчина не обпік собі ногу. І усім курцям примовляв, що якщо когось зловлю, заставлю весь табак із цигарки з’їсти. Щоправда, я б такого не зробив, але хлопці завжди ховалися— щоб я не помітив їх. Школа та навчання – це двосторонній та взаємний процес. Щасливі ті діти, які зуміли знайти взаєморозуміння з вчителем. Тоді й вчитель задоволений, що у нього все виходить. Адже навчання в інститутах дає теоретичні, а не практичні знання. Кожен повинен отримати свої «шишки» та «головешки», щоб зрозуміти, що таке обрана професія і як з нею справлятися. А взагалі в мене не було мене не було поганих дітей, а траплялися лише пустотливі. І з тих пустотливих учнів найчастіше й виростають успішні люди. А от підлості в моїх учнях не було ніколи. І не тільки в учнів. Навіть будучи завучем, я ніколи не роздавав розпоряджень та наказів— у нас був дружній колектив і всі знали свою роботу.

Після роботи у Городнянській школі Анатолія Порфировича перевели в навчально-виробничий комбінат, де він займав посаду заступника і працював тут аж до пенсії. Чоловік розповідає, що навіть не уявляє себе на іншому місці та в іншій професії.

—У комбінаті мені доводилось викладати різні предмети: радіоелектроніку, тракторну справу. Коли дізнався, що викладатиму радіоелектроніку – у мене не було відпустки. Люди цю науку роками вчать, а мені довелось опанувати її за літо,
— з усмішкою розповідає господар. —Я ж приходив на уроки та викладав свої предмети без нічого, значить й радіоелектроніку так само повинен знати та розуміти, щоб донести знання та розуміння учням. Я дуже любив свою роботу. Неодноразово навіть були пропозиції зайняти посаду директора, але у мене була одна відмовка – я не люблю мати справу з тим, чого не знаю.

«Жодного разу не пошкодувала, що обрала професію вчителя»

На відміну від свого чоловіка —вчителя, якого його учні цінують не лише за розум, чемність і такт, а ще й за неабиякий талант дотепника та жартівника і який став учителем за примхою долі, Тамара Іванівна — вчитель за покликанням. Щодня, крокуючи шкільними коридорами, вона раділа, що обрала саме ту професію, яка приносить їй задоволення. Здобуваючи освіту протягом трьох років у Городнянському , а потім ще рік у Прилуцькому училищах, юна дівчина мріяла навчати дітей. За спеціальністю Тамара Іванівна – вчитель початкових класів. По завершенню навчання її направили у Мощенську школу, де вона викладала співи з першого по десятий класи.
—Пригадую свій перший урок. Це були співи у десятому класі. У мене не було ні страху, ні переживань перед цим уроком та перед учнями. На першому уроці я ж зразу заспівала, а вони мені й кажуть: «А ви смілива». Я ж не зрозуміла, чому вони так говорять, та й запитую: «Чому?». У відповідь чую: «В Дроздовицькій школі вчителька протягом місяця не могла заспівати, а ви одразу ж на першому уроці», — з усмішкою розповідає Тамара Іванівна. —Чому ж мені боятися? Я ж у педучилищі співала й соло, й дуетом, виступала перед глядачами. У нас багато спільного з Анатолієм Порфировичем. Пропрацювала я в Мощенці недовго – півтора року, після чого мене перевели в Городнянську школу, де я працювала вожатою. Роботи на цій посаді вистачало: ми проводили збори загонів, збори по класах, навіть збори дружини, організовували різні конкурси, у наші обов’язки входила й художня самодіяльність, збирали макулатуру та металолом, допомагали людям похилого віку тощо.

Незабаром Тамару Іванівну перевели на клас як вчительку початкових класів. Вона вступила у Чернігівський інститут на заочну форму навчання, де здобула вищу освіту. За всю свою трудову діяльність вона зробила одинадцять випусків. І стверджує, що у неї всі учні були найкращими.

--Я завжди дуже любила маленьких дітей. Пам’ятаю, найбільшим був клас, де одночасно навчалось 38 учнів. Та й тоді всі класи були великими— від тридцяти учнів та більше. Першачки перевернуть сторінку «Букваря»— і в класі вже шумок стоїть. З одинадцяти моїх випусків у шести були двійнята та близнята. Я їх впізнавала завжди по почерку, тому що по обличчю не могла розрізнити.
Тамара Іванівна не була строгою вчителькою. Вона з теплом та любов’ю підходила до кожного учня. Навіть зараз з роками вона не втратила своєї впевненості та оптимізму. Це охоче підтверджує в розмові господар і тут же додає:
—Я, хоч і був класним кервником недовго, але серед моїх учнів є два генерали. Один зараз у Києві знаходиться, а інший – у Бресті, що в Білорусі.
При згадці про своїх учнів очі в обох світяться особливим теплом. Вони —їхня гордість, їхнє покликання, їхнє подовження.

Кохання, яке не зів’яло

25 квітня наступного року подружжя святкуватиме діамантове весілля – 60 років подружнього життя. Це, погодьтеся, чимало. Познайомилися Анатолій Порфирович з Тамарою Іванівною, працюючи у Городнянській школі. Тут і зародилося їхнє кохання, яке вони пронесли крізь роки та стали прикладом для своїх дітей.

—Я ще з педучилища знав, що є така маленька, чорненька дівчина, яка дуже гарно співає, — з теплом у голосі розповідає чоловік. – У неї тоді був такий сочний альт, як у Зикіної (сміється). Але нам тоді було не до любові — я малий, та й вона теж. Знову звернув увагу на неї, вже працюючи в школі. Я вам скажу, що людей зводить час та доля. Час – це випадок, а доля – це те, що написано у вашій книзі життя.
Розписалися без гучного святкування. Весілля відгуляли згодом— як стали міцніше на ноги. Та й не головне це, коли двоє люблять взаємно.

—Пам’ятаю, як ми виходимо із РАЦСу, а нас зустрічають наші друзі з букетом лісових квітів. Навіть обручок тоді не було, та й якось і не задумувались над ними, адже сім’ю створюють не обручки, а кохання,— каже господиня.

— Дехто одружується, а з часом то борщ сподобався, то суп, то сподобалось як вона сказала чи порадила щось, —додає Антолій Порфирович. —Шлюб – це коли двоє роблять так, що любов, яка зародилася – розквітала, а не в’яла.
Свого секрету щасливого сімейного життя не знають— жили як усі, працювали, виховували двох доньок– Олену та Наталію. Тримали господарство: кролів по 70 штук, нутрій, поросят, город соток двадцять п’ять, які обробляли вручну, будували та приводили до ладу будинок. Зізнаються, що робили все разом, та й зараз нічого не змінилося. Якщо роблять консервацію на зиму – Тамара Іванівна все підготовляє, накладає в банки, а Анатолій Порфирович вже закручує ключем. Чоловік зізнався, що по молодості був трохи запальний, але швидко заспокоювався.

—Знаєте, як розігріти залізо до такого аж червоного стану і хлюпнути на нього води, воно так зашипить і чорніє— це й я так, — сміється, жартуючи.
— Різне траплялося, але сильних сварок не було,— продовжує Тамара Іванівна. – Буває,чуєш, що люди тижнями не розмовляють та посуд б’ють— у нас такого не було. Ми завжди без слів розуміли одне одного. Тим більше, що чоловік не випивав, був хорошим господарем.

—Нема у домі такого цвяха, якого не прибив би я, — доповнює Анатолій Порфирович. — Доньок своїх ми навчали, а не виховували. Ми для них були прикладом. Вони дивилися на нас і зростали такими як і ми.
До речі, доньки продовжили справу батьків – стали вчителями. Олена викладає зарубіжну літературу в Городнянській гімназії №1, а Наталія, яка проживає у Керчі, викладає англійську мову. Зяті Тамари та Анатолія Денисенків теж працюють вчителями. Анатолій Порфирович та Тамара Іванівна вже дочекалися чотирьох онуків та одного правнучка.

—До нас кожного року приїжджали онуки з Керчі – Андрюша та Олексій. Щоправд,а останні три роки не вдається приїхати через ситуацію, яка склалась в Україні, —каже господар з ледь помітною ноткою суму. — От ідемо якось з

Андрійком на базар, він мені зі захватом розповідав історії, а потім притих. Дійшовши до місця призначення, внучок сказав: «Дідусь, ми поки дійшли з тобою до базару, ти 90 разів привітався». Усю дорогу рахував. Ну що ж, 75% працюючих на ринку – це мої учні, або ті, до яких я маю якесь відношення, от усі й вітаються.

Джерело: газета "Новини Городнянщини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Денисенко, вчитель, Лемешівка, Городня

Добавить в:


ЦентрКомплект