Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Доїти вчився за підручником, козенят поїть з пляшечки, вмикає їм телевізор


Нормовен

Доїти вчився за підручником, козенят поїть з пляшечки, вмикає їм телевізор

Про киянина, у минулому професійного будівельника Олексія Харченка, який більше десяти років тому разом з дружиною Аллою переїхав до Хаєнок Ічнянського району, місцеві розповідають як про екзотику. У Хаєнках чоловік розводить кіз та овець. Село невелике. Інтернету немає, навіть мобілки ловлять слабо. Красивий будинок Харченка, з басейном та сучасними загонами і сараями для тварин, викликають подив і цікавість. Розповідають, дбає про тварин так, що навіть повісив у сараї телевізор. Кажуть, спеціальна методика, щоб кізоньки краще росли.



Олексія Харченка знайшла у тому самому сараї з телевізором. Висить на стіні. Доки з екрану розповідають коронавірусні новини, Олексій Михайлович з пляшечки годує козенятко Мію. Мале жадібно смокче соску.

— Якщо з-під мамки буде їсти, то і сама голодна лишиться, і я молока не отримаю, — пояснює чоловік. — Пляшечка французька. А соску з Данії прислали. Знайомі по всьому світу є. Замовляв спеціально для козенят.

Зараз уже можу собі дозволити з пляшечки годувати, бо лишилось мало тварин. Десяток кіз і стільки ж овець. Коли ще років три тому до трьох сотень доходило. Але нас обсіяли, оборали. Випасати худобу немає де. Поруч ліс, але там Ічнянський національний парк. Туди теж тепер не пускають. Ніби тварини шкоду зробити можуть. Тому почали зводити худобу.

— Як взагалі дізнались про Хаєнки?


— Шукали місце під дачу спочатку під Києвом. Але хотіли, щоб навколо людей не було. Та це виявилось неможливо. Тоді товариш і порадив Хаєнки. Приїхали, подивились: людей мало, ліс, поруч. Підходить. Тут таке захаращене було, що місцеві навіть не знали, що й будинок лишився. Багато зусиль доклали, щоб дворище розчистити.

На території чималої садиби зараз два будинки. В одному Олексій Михайлович разом з дружиною Аллою живуть зараз. Інший добудовують. Жартують, на старість. Є й басейн. З рибою. Але не ловити і їсти, а для краси. Нещодавно навіть черепаха завелась.

А на задньому дворі — сараї та загони для кіз і овець. Все це чоловік будував власноруч.

Про кіз мені розповіла донька. Вона в Києві режисер кіно і телебачення, — говорить Харченко. — І розказала, що один знайомий актор тримає кіз. Якщо він може, то чому б і мені не зайнятися. У нас тут немає культури споживання сирів і м’яса такого. А я родом з південної України. Там це більш розповсюджено.

— Це Кармен, — знайомить з чорнявою довгоногою кізонькою господар. — Кажуть, чорні чортів відганяють. А он та у чобітках, Донна. А ця дівчинка, — так лагідно називає кіз Олексій Михайлович, — яблучка полюбляє. Було у планах розгорнути виробництво сирів. Навіть міні-цех під це побудував.

Чоловік проводить у приміщення, що й справді нагадує невелику сироварню. Усередині прохолодно. Все викладено плиткою. Є і холодильна камера — ціла кімната.

— Готував різні сорти сиру. Пересилав по Україні. Але зараз вистачає тільки собі та знайомим. Бринзу готую і м’який сир.

— З ким радились щодо господарства? Це ж треба було, щоб хтось навчив.

— У книжках читав, по інтернату дивився. Перших кіз купували у Лохвиці, там колись був племінний радгосп. Спочатку було вісім кіз. За три роки стало до 80. Молочної породи. У молока ні запаху, ні специфічного присмаку.

— Таке буває?


— Спробуйте, — протягує склянку Олексій Михайлович. — Мий козлів спеціально окремо тримаємо, бо від них увесь запах.

Спробувала молоко. Специфічного козячого духу й справді не чути. На смак солоденьке. Але все ж на любителя. Для тих, хто звик до коров’ячого, та ще й з магазину, особливе.

— А нам, наприклад, коров’яче віддає, — говорить Алла Віталіївна.

Пригостили і бринзою. Смачно.

— Доїти як навчилися?


— По підручниках.

— У кого краще виходить: у вас чи у дружини?

— Вона не доїть, вона заробляє гроші, — напівжартома відповідає чоловік. Алла Віталіївна професійний аудитор. Працює по всій країні. — Але як треба, то підмінить.

— Як вівці з’явились?

— Кози у їжі дуже вибагливі. Вибрали, що їм треба, а решту лишили. І багато їжі через це пропадало. Тому купили неперебірливих овець. М’ясо продавали.

— Був у планах бізнес. Але, коли поголів’я довелось скорочувати, стало зрозуміло, що це все не для заробляння коштів, а для задоволення. Аби в Києві лишились, не знаю, що б з Олексієм і було. Серце... Від хвороби лікують тільки кози і пігулки.

— За столицею не сумуєте у Хаєнках?

— Ні. Ми, так би мовити, стежку протоптали, — осміхається Алла. — Після нас ще родини три сюди переїхали. Подружку перетягнули з Донецька, коли там війна почалася.

— Місцеві на роботу просяться?

— Просяться. Тільки роботи нема. Доглядаємо за місцевою бабцею, бо вона майже сама. З місцевими трохи спілкуємось. Але порядки у кожного свої. Тут звикли до хати напряму заходити. Собі як, постукаєш і будеш чекати, доки відчинять. А тут так не прийнято. І до ліжка можуть дійти, доки тебе знайдуть. Бувало й таке.

— До вас як у зоопарк ходять?

— Приїздять. І з Німеччини, і з Данії. Поруч «Зелена криниця». Так званий зелений туризм. Вони там зупиняються. Про нас дізнаються і приходять.

— То телевізор для вас чи для кіз? — задаю питання, що мучить хаєнківців.

— Для мене. Часу особливо немає дивитись. Тільки як кіз дою. Колись і музичний центр стояв. Та згорів під час грози.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №20 (1774), 14 травня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Олексій Харченко, Хаєнки, кози, вівці, Ічнянський район, «Вісник Ч», Марина Забіян

Добавить в:


ЦентрКомплект