Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Перед смертю 18-річний захисник Валентин Левченко розповідав матері, що на Донеччині місцеві ненавидять українських військових і здавали їх позиції

Перед смертю 18-річний захисник Валентин Левченко розповідав матері, що на Донеччині місцеві ненавидять українських військових і здавали їх позиції

 

У свої вісімнадцять Валентин Левченко з Козилівки приймав дорослі рішення. Його самостійність – це й гордість, і біль батьків одночасно. Валентин пішов в армію, навіть не сказавши про це найріднішим. А 19 липня 2022 року загинув на Харківщині, зберігши життя тринадцятьом своїм побратимам.

Добрик


Батьки Валентина Левченка пригадують, яким кумедним був син у дитинстві, і на обличчях мимоволі з’являється посмішка. Улітку чубчик їхнього русявого шустрика вигорав і ставав кольору пір’я полярної сови. Батько його Добриком звав, бо маленький Валік любив відповідати всім «добре-добре», але тоді не вимовляв звук «р» і виходило смішне «доб-й-є – доб-й-є».



Коли на три роки старша сестричка Анастасія після дев’ятого класу поїхала вчитися, з батьками залишився син-школяр. Мама й тато тільки тоді зрозуміли, наскільки це важко відпускати 15-річних дітей у доросле життя. Кажуть, через недодані роки батьківської турботи й любові совість триматиме в лещатах усе життя. Тож коли старша донечка полишила батьківський дім, менший син став розрадою та світлом за їх обох.

Валентин був звичайною дитиною. Мав лідерські задатки. Добрий, проте впертий і запальний. Ще з дитинства його неможливо було до чогось схилити примусом, хіба тільки домовитися й переконати. Батько, 50-річний водій шкільного автобуса Віталій Левченко, інколи отримував «привіти» від учительки через поведінку сина. Що поробиш, як і всі хлопчаки, іноді бешкетував.

Зізнається: не завжди говорив про зауваження своїй дружині Олені, 45-річній молодшій медичній сестрі Орлівського психоневрологічного інтернату. А синові інколи казав: «Дивись, розкажу мамі!» Це було найліпшою профілактикою, бо Валентин з дитинства не хотів засмучувати свою неньку.

Торік Валентин Левченко закінчив школу у своїй рідній Козилівці. З худенького Добрика виріс високий статний хлопець, плечистий мужній красень, який видавався старшим за свої роки. Займався гирьовим спортом і стрільбою, добре плавав. Після школи Валентин вступив на 1 курс Національного університету біоресурсів і природокористування ННІ лісового і садово-паркового господарства. Обрав спеціальність «Лісове господарство».

Проводжали на навчання

Валентин, як і більшість українських студентів, навчався дистанційно через заходи безпеки щодо поширення коронавірусу. У лютому студент-першокурсник надумав їхати в столицю, щоб мати змогу не лише вчитися, а й на роботу влаштуватися. Подзвонив у гуртожиток, спитав, чи можна під час дистанційного проживати там.



- Пам’ятаю, напередодні ввечері він ще каже: «Тож їхати мені чи залишатися?», а потім: «Ну, надумався вже, тож поїду», - згадує мама Олена Михайлівна. - 19 лютого ми провели його в Київ.

Як почалася повномасштабна війна, Валентин з першого дня пішов туди, де міг бути корисним, – у тероборону. А вже з 1 березня був у військовій частині. Батьки не знали, що син пішов служити. Казав їм, що ходить з тероборонівцями містом, допомагає їм. І мама з татом його прекрасно розуміли: їхній син був дуже патріотичним, а там, у столиці, такий дух піднесений, що він просто не міг стояти осторонь!

- Я просила його берегтися, ховатися в укриття під час обстрілів. А він відповідав: в укриттях стільки жінок і дітей, що йому, дорослому чоловікові, негоже ховатися за ними, - каже Олена Михайлівна.

Коли почула, що в Києві почали видавати зброю, просила: «Синочок, тільки не бери до рук зброю! Допомагай, але без зброї…» На що він мені так болісно сказав: «Мамо, ти мене деморалізуєш… Я не хочу, щоб мене застрелили із зав’язаними руками»

Про те, що син став на захист України, батьки дізналися випадково. Тільки-но Чернігівщину розблокували, мама подзвонила Валентину, що домовилася зі знайомими, які допоможуть йому повернутися додому. Він відповів, що не приїде, бо вже служить.

- Валентин познайомився на барикадах із Семеном, який теж навчався в НУБІП, але на останньому курсі, - каже мама. – Удвох пішли писати заяву на академвідпустку. Пізніше ректор нам казав, що відмовляв їх, адже діти ще зовсім, дарма, що повнолітні за паспортом. Вони йому відрізали: «Поговоримо після перемоги». Семена не стало в червні, Валентина – в липні.

На службі

Олена Михайлівна розповіла, що з 1 березня по 23 квітня її син був стрільцем у військовій частині А 7373. Пізніше його перевели до в/ч А 4081 кулеметником, пройшов навчання. Що знає мати про синову службу? Казав, що спочатку разом з побратимами зачищали від ворога й розміновували Гостомель.

А потім був пекельний Донбас, Бахмутський напрямок. Українські захисники давали відсіч ворогу під шквальним вогнем рашистів. Валентин сказав тоді, що, вийшовши звідти, потрапив до числа щасливчиків, бо більшість його побратимів не повернулася.

- Опісля відкрився тільки своєму дядькові, моєму братові, - каже Олена Михайлівна. – Розповів, що на порятунок було 30 хвилин часу і 3 кілометри ходу, бо техніка вся розбита. Зброю та інше військове оснащення треба було тягнути на собі. «Сил не було. Я вже не хотів нічого, просто впасти б і щоб усе скоріше закінчилося. А потім уявив, як боляче буде мамі – встав і побіг», - казав він дядькові. Ще й кулемет прихопив із собою.



Люди Донбасу

Серед постійної небезпеки й надзвичайно тяжкої військової ситуації протягом майже місяця не це вразило 18-річного захисника на Донеччині, а зовсім інше. Люди. Люди Донбасу, яких вони захищали від окупантів ціною своїх життів. Хто вони, ті, за кого його побратими тоді віддали найдорожче?

Валентин розповідав своїм рідним, що українські солдати ніколи не почувалися у безпеці поруч з місцевими жителями.

- Тільки прибули на Донеччину, як застрягла їхня колона, - згадує розповіді сина Олена Левченко. – Попросили місцевого фермера надати техніку, щоб витягнути. Не відмовив, витягнув, але одразу ж здав ворогу їхні координати, й за деякий час український підрозділ накрило ворожою артилерією.

Однак зовсім не контактувати з місцевими не виходило. Доводилося йти в населені пункти, шукати колодязі, бо не було води. З міркувань безпеки заходили без розпізнавальних знаків і шевронів. Люди давали їм воду, бо …приймали за росіян.

«Коли ви вже нас від тих бандерівців звільните?» - питали вони російською в українських захисників. А 18-річний Валентин дивився їм у вічі й віри не йняв почутому

- Син був дуже розстроєний, бо болісно це сприймав, - каже мама. – Розповідав, що якось росіяни обстріляли населений пункт. Місцеві точно знають, хто і звідки стріляв. Снарядом убило 14-річну дівчинку. Однак батьки, які поховали її у дворі свого будинку, все одно лютою ненавистю ненавидять чомусь не вбивць своєї дитини, а саме українців.

Різні напевне там люди є. Утім Валентинові зустрілася тільки одна жінка, яка ставилася до українських воїнів як до своїх. Це була вчителька-пенсіонерка, яка все життя викладала українську мову та літературу в школі.

Рідною і з ними розмовляла: «Хлопчики мої, хлопчики рідненькі…» Чим могли ділилися з учителькою наші бійці. У той пекельний день, коли довелося виходити з небезпечних позицій, Валентин дуже переживав, що жінка залишилася без хліба.



Батьки кажуть, що після Донеччини син помітно змінився

Дві останні поїздки додому

З лютого Валентин тільки двічі вдома побував. Спершу в травні. Приїхав з Києва, коли весняно-польові роботи в селі були в розпалі. І в його батьків роботи – повно! Свого часу забрали колгоспні паї, надбали техніки різної, щоб землю обробляти. Батько для сина старався.


В українців з діда-прадіда воли, сохи та молотарки передавалися з покоління в покоління. Хотів і він передати цю споконвічну справу своєму Валентинові. Віталій Сергійович переконаний, що земля тільки старих утомлює, а молодих вона ростить і розуму додає. А їхній син ніколи не цурався землі.

- Валентин вправно косив. Краще за мене, - пишається батько. – Красиві такі покоси тягнув косою-дев’ятиручкою, аж при землі! І до техніки здібності мав. На всьому їздити вмів: від мотоцикла до трактора. Хотів я його і сіяти, й картоплю садити й копати навчити, щоб сам міг справлятися.



Тоді, у травні, Валентин попросився виорати шмат поля. Там посіяли пшеницю. Удруге приїхав у Козилівку 3 липня. Це було після проходження реабілітації після повернення з Донеччини. Планував до сестрички в Полтаву, але мама попросила донечку не ображатися – дуже сина хотіла бачити.

- Перше, що зробив, - об’їхав усі поля, - згадує мама. – Казав: «Хочу подивитися, що виросло на тому полі, де я орав». Подивився, сказав, що пшениця, звісно, не така красива, як на південних чорноземах, але діло буде.

Зустрівся зі своїми товаришами. Валентин завжди любив збирати друзів на шашлики. З батьками наговорився про все. Тільки про війну не заводили розмов.



- Після Донеччини Валентин повернувся іншою людиною, - замислюється батько. – У нього навіть погляд змінився. Якийсь надломлений, вимучений. Багато чого було видно без слів. Я мовчки обіймав його за плечі, гладив по голові й нічого не питав. А він казав, що ні про що не шкодує. Хоча мені видалися ті слова нещирими, бо в свої 18 років йому довелося таке побачити й пережити, що мені навіть уявити складно. А тому я з усім погоджувався й не перечив синові.

Літні українські ночі – особливі, коли мирні. Сидячи з мамою на порозі їхньої хати, Валентин щиро милувався зірками: «Мамо, тільки подивися, яке тихе небо вдома». А мамі боліло серце за небо з дронами і ворожими кулями, яке над її сином і всіма українськими синами на війні.

Мама ніяк не хотіла відпускати Валентина. Було, навіть задумала поїхати просити командира, щоб не відправляли 18-літнього у гарячі точки, а залишили десь на блокпості чи штабній роботі. Може, інструктором зі стрільби, адже синові ця справа давалася легко, грамоти мав. Батько одразу сказав: «Син дізнається – ніколи тобі цього не пробачить». Не поїхала.

Валентин побув удома п’ять днів. Батьки і не підозрювали, що це були їхні останні дні разом.

Загинув під Дементіївкою

Кожне слово їм дається надзвичайно важко. Тим більше, про загибель сина.

- Їх, усіх хто повернувся з-під Бахмута, після реабілітації перекинули в Харківську область, - каже Олена Левченко. – Друг-побратим нашого сина сказав, що Валентин був командиром відділення, у підпорядкуванні якого перебувало 13 солдатів.

19 липня вночі виконували бойове завдання під Дементіївкою, де перед цим рашисти знищили українську розвідгрупу. Поки займали позиції, син із власної ініціативи пішов на дорозвідку. Лісосмуга, що була неподалік, виявилася зайнята ворогом. Рашисти засіли там у «кікіморах». Валентин побачив їх, але здійняти автомат не встиг – вони відкрили по ньому перехресний вогонь.

Шансу відійти чи заховатися у нього не було жодного. Як казав його друг, останніми словами, які прокричав наш син, було ненависне до ворога: «Су…и!» Такою страшною ціною, своїм життям, він врятував тринадцятьох хлопців.

- Син завжди казав: «Мені нічого не буде, бо за мене батько молиться», - непросто даються ці слова Віталію Сергійовичу. – А я один раз тільки не помолився, 19 липня, коли він загинув…

Страшна звістка

Коли приїздив у село, Валентин привіз батькові кнопковий телефон, бо поговорити з ним по його смартфону не завжди вдавалося. Сказав, що це тільки для розмов, пізніше купимо кращий.

А незадовго до своєї загибелі перерахував мамі на картку гроші. Хотів зробити подарунок. Попросив її купити красиву сукню й зачіску зробити. «Куди тепер у селі в красивій сукні у війну ходити?» - подумала Олена Михайлівна й відклала покупку на потім.

А зачіску таки зробила, бо в гості чекали 22-річну доньку Анастасію, яка наразі здобуває фах лікаря. 18 липня провели Настю, а назавтра не стало Валентина. Однак страшна звістка не одразу прийшла в оселю батьків. Хоча, здавалося, все село вже знало, бо люди між собою перешіптувалися.

- Підписуючи контракт на військову службу, наш син спеціально не вказав контактною особою нікого з рідних, аби ми не знали, що він пішов служити, - каже Віталій Левченко. – Зазначив свого друга з Козилівки і його номер телефона. От йому й подзвонили. А той не наважувався принести трагічну новину в дім батьків свого друга. Я теж не одразу сказав дружині. День потерпів, а лише потім зізнався.

Остання дорога додому

Через щільні обстріли з боку окупантів, тіло 18-річного військового Валентина Левченка п’ять днів не могли забрати з поля бою на Харківщині. Його другові вдалося тільки відтягнути його у лісосмугу неподалік. Літо. Спека.

Батьки у розпачі хотіли самотужки поїхали за сином. Доїхали своєю автівкою до Конотопа, а потім командир телефоном їм пояснив, що їх туди просто не пропустять, бо йдуть жорстокі бої. І пообіцяв за першої ж можливості забрати тіло Валентина.



А я як уявила, що він декілька днів лежить серед поля і дивиться у небо своїми красивими зеленими очима – серце рвалося на шматки! – Олена Левченко

Та військові дотрималися свого слова. За п’ять днів після смерті Валентина серед білого дня провели зухвалу операцію під носом у ворога, але забрали тіло свого Льови. Так його називали побратими.

На упізнання в Корюківку їздили батько й сестра. «Я повинен був упевнитися, що ховатиму свого сина», - каже Віталій Сергійович. Складно було, але рідні впізнали Валентина по вушках, пальцях на ногах і його юнацькій неголеності. 29 липня Валентина Левченка поховали у Козилівці.

Батьки Героя

Минуло чотири страшних місяці. Мама не знімає чорної хустини. Не перестає плакати. Пише вірші своєму синочку – ніби розмовляє з ним.

Батько шкодує, що на шляху Валентина не трапилося нікого, хто по-батьківськи остудив би гарячу голову його 18-річного сина, приберіг його, доки той зростав би як військовий, оскільки таким було його рішення.

Хоча разом з тим розуміє, що це неможливо – занадто самостійним вони виховали свого сина. І навіть, якщо б тоді, у лютому, він опинився не в Києві, а в своєму селі, жодна сила не зупинила б Валентина у його прагненні стати на захист своєї Батьківщини!

Валентин Левченко з Козилівки, відважний вісімнадцятирічний захисник України, який поклав життя за свою Батьківщину, для нас усіх назавжди буде Героєм. І тільки для своїх мами й тата він буде світлом, яскравим немеркнучим спалахом незабутньої зірочки в тихому українському небі, від погляду на яку невпинно тектимуть сльози. Тяжко бути батьками Героя.

Джерело: "Сусіди Сіті"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Левченко, Козилівка, загинув, захисник

Добавить в: