
Завжди по-доброму дивують і захоплюють люди, які можуть поєднувати в своїй долі непоєднане, структурувати зі своїх різнобічних справ і захоплень гармонійну картину і розкладати в ній все по поличках. Наші українські жінки можуть все – щодня рятуючи цілий світ, вони встигають вирішити купу складних службових питань, плести сітки і допомагати ЗСУ, турбуватися про дітей та онуків.

Про своє захоплення, коли воно почалося, як народжуються нові вироби, як навчитися творити такі шедеври власними руками, залюбки розповіла майстриня Людмила Шара. Віднедавна, а саме з 12 травня поточного року, Людмила Михайлівна працює у музеї науковим працівником, а до цього вона 33 роки віддала педагогічній праці, будучи істориком у Конятинській школі.

Григорій Олексійович НАКОНЕЧНИЙ з Авдіївки – навіки Герой. Війна, розв’язана росіянами, його так нарекла. Лише сорок вісім років судилося прожити нашому захиснику, який обожнював квіти і свій сад, понад усе любив свою сім’ю і мав багато-багато друзів.

Вже три місяці, як у Пекареві клубний заклад очолює молода завідуюча Валерія Шаповал. Жінка не місцева — із сусіднього Шабалинова. Їздить на роботу разом із дівчатами, які теж працюють у Пекареві. Це її перше офіційне місце роботи. За фахом Валерії попрацювати не вдалося: ковід, війна – все це пригальмувало туризм у країні.

Разом з Іриною Тимошенко навіть найскладніші логарифми стають простими, наче 1 + 1. Вона – математик від Бога. Уже понад 30 років Ірина Леонідівна стоїть біля дошки ліцею №5, знайомлячи учнів із царицею наук.
Обрала своє покликання ще в дитинстві.

Своїм указом Володимир Зеленський недавно присвоїв почесне звання «Заслужений донор України» жителю Корюківської ТГ Сергієві Клименку. Посвідчення та нагрудний знак йому вручили начальник РВА Павло Мірошниченко і голова громади Ратан Ахмедов.

У своєму житті Світлана Бишок змінила багато місць роботи, і всі вони – у рідній Студинці. Лише на рік після школи вона полишала село, щоб здобути в училищі спеціальність. Але ні дня не працювала оператором машин з програмним управлінням. – Певно, не ту професію я обрала, а ніхто не підказав, – каже тепер жінка. – Повернулась у село. І більше нікуди не виїжджала.

Це – не казка, а найсправжнісіньке життя: мешканка Знам’янки на Прилуччині Ірини Нікогда (з наголосом на першому складі) народила і виховує п’ятьох синів. Старшому з них вже 20 років, він пішов на фронт за «Контрактом 18-24». Наймолодшому – 11. Стільки ж нема на цьому світі чоловіка Ірини.

Соціальний робітник для селян – це перший помічник в усьому. Особливо для тих, хто живе на окраїнах і до центру села важко дійти. Тамара Песік з Пекарева лише другий рік на такій кропіткій роботі. За освітою вона вихователь. Працювала у школі, деякий час у магазині. Але вже школа давно закрита, у клубі одна завідуюча і то не на повну ставку.

Про цю талановиту родину ніжинських майстрів декоративно-прикладного мистецтва, не скажеш: де народилися - там і знадобилися. Бо Світлана народилася й тривалий час проживала у Білій Церкві. Родинні ж корені Миколи Старостенка, взявши початок у придеснянському Морівську, згодом проросли аж на Галичині.