Дитяча Зелена сцена відбулася на Алеї героїв

Неділя, 2 червня 2013 13:28 | Переглядів: 3913

Нарешті до Чернігова, з труднощами та перепонами, але таки добралося справжнє літо. Погода, що так налякала організаторів минулого разу, була теплою, навіть спекотною, небо безхмарним, і місто лінькувато дрімало на сонці у той п’ятничний вечір, коли я ішов до Алеї героїв на четверту вже подію фестивалю.

Обходячи Драмтеатр, помітив за ним дві ДАІшні машини із доблесними інспекторами у парадних білих формах, бобик, набитий "Беркутом", і ще й автомобіль "Швидкої допомоги". Відмітивши про себе, що, мабуть, місто має честь приймати якогось чиновника, не міняю курс. Від протилежного краю Красної площі долинає веселенька музика, схожа на ірландську. Схоже, у музикантів саундчек.

Сьогодні розважати і бадьорити чернігівців буде "Пётр Каменных и другие дяди", цікавий проект, засновник якого, скрипаль Петро Каменних з Барнаулу виступає із різним складом музикантів. Як виявилося, музикант ще й буддист, і наші чернігівські буддисти із місцевого центру Карма Каг’ю його добре знають.

Що перше вражає при підході до Сцени - неймовірна кількість дітей. Дітлахів тут вистачало і раніше, але сьогодні на Алеї героїв - їхнє свято. Студія дитячого розвитку "Розумка" розгорнула свого намета поряд зі сценою, і працівниці студії розважають допитливу малечу, яка юрмиться навколо. Поряд ходить кумедний білий ведмідь з червоним шарфом і добрим виразом обличчя.

А над всім цим дитячим раєм хмарами линуть мильні бульбашки. Їх цілими зграями запускає спеціальна машинка, і дітвора захоплено верещить, ганяючись за бульбашками з наміром переловити всі. Дехто у захваті мало носа всередину не засовує, таких строгі матусі (занадто строгі, мені здалося.. . Ну що там та дитина може нашкодити) відганяють геть. Тут же такий же строгий хлопчак у білій кепці і з розмальованим носом. "Туда нельзя!" - поважно повідомляє він дівчинці у світлій сукенці. "Это генератор мыльных пузырей моей мамы, его принесла моя мама". Хлопця аж роздуває від гордості від цього факту.

Помічаю, що розмальовані носи чи не у кожної другої дитини поряд. На сьогодні анонсувався дитячий мюзикл від учнів студії, то, мабуть, ці прикольні мордочки звірят і є сценічним гримом. "А якщо він розмажеться?" - каже чорнявий веселун років п’яти товаришу. "Не розмажеться!" - підбадьорливо штовхає той друга в боку, і вони мчать кудись, безтурботно виблискуючи п’ятами.

Поряд із палаткою студії "Розумка" дві зграйки дітей оточили молодих дівчат. Одна з них на столику розкладує якийсь різнокольоровий пластичний матеріал, зелений варіант якого чомусь нагадує мені васабі, і роздає дітям. Поряд - пакетик з рисом. Дивина, суші вони тут роблять, чи що? Цікавлюся, що ж то відбувається. Красива панянка каже, що вони з дітьми ліплять гудзики. І точно - шматочки матеріалу діти розплескують, роблять дірочки, а рис вдавлюють всередину, декоруючи свої витвори. Дівчинка у зеленій майці підбігає до мами, щоб похвалитися власноруч зробленим гудзиком. "Молодець", - радіє за доньку матуся. - "А чого ж гречку не додала, а тільки рис? Все одно, дуже красиво".
Перед іншою дівчиною - металева посудина з піском. У ній дітлахи малюють свої картини. Мистецтво швидкоплинне і невловиме, як гра сонця у вітражах: кожен малюнок змінюється наступним через секунду після своєї появи.

По всьому імпровізованому дитячому майданчику неквапом гуляє помічений раніше білий ведмідь. Він то махає дітям рукою, закликаючи до себе, то завмирає, дозволяючи помацати своє волохате пузо, то напружує біцепси, позуючи для фотографій. Діти старанно мавпують ведмедя, теж підстрибуючи чи згинаючи руки.

Тим часом на годиннику 17.30 на сцені оголошують про початок дитячої вистави "House in the wood". Простір перед сценою швиденько заповнюється специфічною публікою: молоді мами з фотоапаратами. Дітлахи з розмальованими під звірячі мордочки обличчя співають пісні і спілкують англійською мовою. Танцює дітвора не зовсім злагоджено, але в текстах особливо ніхто не збивається, ну а для матусь хіба є більша насолода, ніж побачити на сцені виступ любого чада.

Спектакль триває хвилин двадцять, після чого дітей розбирають батьки. Взагалі, ця сцена, принаймні зараз, до початку концерту, значно відрізняється публікою від попередніх. Значну частину її складають якраз мами чи бабусі, які привели дітей на виступ, або просто гуляли по Алеї і залишилися біля палатки студії, де дітей розважають її вихователі, мильні бульбашки із генератора та дружелюбний білий ведмідь.

Виникає перерва, яку можна заповнити, переглянувши на звичному місці фотовиставку. Сьогоднішній її автор - білорус Олександр Васюкович, відомий в своїй країні фотограф, лауреат національного конкурсу Belarus Press Photo. Цікаво, що ж за фотографія у Білорусі, затиснутій лещатами цензури. Підходжу ознайомитися. Роботи Олександра - чиста репортажка. Мати плаче, дивлячись на фото сина; хлопець з двома шприцами із заплющеним очима на фоні череди корів виглядає як апостол з євагалієм; школярки палять цигарки у якомусь занедбаному дворі; ноги в черевиках топчуть портрет Лукашенка. Досить неполіткоректна для білоруської влади фотографія, як видається мені. Цікаво, чи автор насмілюється виставляти ці роботи в себе вдома? На жаль, вияснити це питання можливості немає, фотограф приїхати до Чернігова не зміг.
Роботи досить сильні, деякі навіть дуже. Невідретушована правда життя простих людей із їхніми радощами і горем говорить до тебе зі знімків і біля кожної роботи є над чим замислитися. Знімки супроводжуються підписами, які пояснюють, що на них відбувається. Звернув увагу на цікаву річ. Якщо фото підписані, люди спочатку звертають увагу саме на підпис, читають його, а потім уже поглядом ковзають по самій роботі, і то - не затримуючись. Тут же зустрічаю товариша, який закріплює мою думку. На питання, як справи, каже: "Та от, прийшов почитати, що тут пишуть". Але ж фото - суть візуальне мистецтво, дивіться на картинку, а вже потім читайте підпис - так і хочеться крикнути всім візитерам виставки.

Під час перерви між дитячим виступом і концертом Петра Каменних паузу заповнює Андрій Соколов, який проводить розіграш турпоїздки до Угорщини в честь 15-річчя відомої в Чернігові газети "Объявления по средам".

Поки можна прогулятися по алеї майстрів. Обличчя тут по більшості знайомі по попереднім сценам. Продаються дитячі іграшки, ляльки, мило ручної роботи ти інший хендмейд-крам. Майстриня Ірина принесла біжутерію: намиста, браслети, та плетіння. Чудові плетені капці коштують 90 гривень.

Поряд столик із красивими розписними чашками та годинниками. Годинники недешеві - 180-200 грн. На чашки ціна більш демократична - 35-40 грн. Художницю, яка робить цю красу, звати Віта, вона дає мені свою візитку і запрошує звертатися у разі потреби.

У рукодільниці, яка робить вироби із шкіри, хлопчина купує медальйон з грізним вовком за 50 грн. Активним попитом користується розпис хною - до майстрині постійна черга із дівчаток-підлітків. А от руда художниця пише олівцем портрета сидячи прямо на бордюрі. Дівчина хмурить брови незадоволено, мабуть, щось іде не так. Її модель, пані у сукні з квітами, навпаки, незворушна. Вона дивиться над головами, не міняючи пози, беземоційно чекаючи завершення роботи.

Діма Янчук, один із організаторів Сцени, сьогодні відбивається за себе і того хлопця. точніше, дівчину. Леся Федоренко не змогла сьогодні буди присутньою, і на Діму лягли всі її обов’язки. "Я думав, що буде простіше. Але нічого, довелося напружитися, начебто, все іде нормально. Максимально треба приділити час музикантам. У них одразу після концерту виїзд далі, на Харків. А Петро ще і за кермом".

Діти гасають між ногами дорослих, іноді мало не збиваючи їх з ніг. "Не нравятся мне все эти дети", - чую голос якоїсь пенсіонерки, яка гуляє алеєю з подругою. "Ех, бабусю. Забули Ви, як самі дитиною були", - думаю я. Це ж прекрасно, що нарешті на Зеленій сцені повноцінно організовано розваги для дітлахів. Та і мамам, які хотіли б розважитися самі, є куди віддати чад у надійні та турботливі руки.

Тим часом час уже вечірній, близько 19.00 починається концерт. "Пётр Каменных и другие дяди" піднімаються на сцену. Сьогодні, крім самого Петра, других дядь двоє - гітарист і барабанщик, хлопці з Києва. Першу пісню Петро теж виконує з гітарою, але після її закінчення повідомляє, що від гітари в нього відвалюються руки, і бере улюблену скрипку. Навколо сцени збирається зовсім інший люд, тепер це не матусі з дітьми, а по більшості молодь, що демократично розсідається на карематах, та доросла публіка за ними. Скрипка співає і плаче, гітара дзвенить над площею, а народ навколо сцени аплодує, пританцьовує і весело сміється жартам музиканта. Під кінець виступу одна жіночка із натовпу не витримує і вистрибує на простір перед сценою, починаючи танцювати.

Концерт виходить дуже радісним, наповнюючи вечірню алею позитивною енергією. Додому люди розходяться спокійні і веселі. А через тиждень - нова Зелена сцена. Приходьте!

Богдан Гуляй