• Брухт ДальнобойСервис


Жертва режима номер один

14 Декабря 2011 12:51   Просмотров: 2519
Метки: юра луценко, юра, бороться
Нравится Рейтинг поста: + 3
Сегодня День рождения Юры. Больше года он по абсурдным обвинениям находится в Лукьяновском СИЗО. У нормальных людей нет сомнений в том, что судилище над Луценко - это фарс и политическая расправа януковича и Колесникова. Они звери, ребята, они не люди. Но чень скоро наступит момент, когда народ Украины отправит этих зверей на свалку истории, Юра и другие жертвы режима выйдут на волю. Вернутся к семьям, к нормальной человеческой жизни, востановят свое здоровье... 

Я познакомился с Луценко в 2004 году, за несколько месяцев до начала Революции. Это был один из митингов, потом мы выставляли какие-то палатки. А через 2 дня меня арестовали. После первого тура президентских выборов в Киеве был большой мтинг. Я был на подписке про невыезд, но обязан был быть в Киеве. На Контрактовой площади собралось много людей, ведущий со сцены расказал коротко мою историю и позвал на сцену. Полный абзац, как говорится, я на подписке. Теоретически, через несколько часов за ее нарушение я мог опять оказатся в камере, с которой 2 дня назад вышел на свободу. Я подхожу к трибуне но не выхожу на нее. Рядом стоит Юра. "Юрий Витальевич, я не могу выступать", - говорю Луценку. Тот, мол не стесняйся, иди раскажи как они с тобой поступили. Я говорю - не в том деле, я на подписке, не имею права покидать Чернигов. На площади куча людей в форме и штатском. Юра выругался и пошел на сцену. Выступил вместо меня, сказал, что ведущий ошибся, мол Сашко Ломако с нами, но он не может покинуть Чернигов, так как еще обвиняется в таких то смешных преступлениях. 


Потом была Оранжевая революция. Мы каждый вечер виделись в штабе. Один раз совещание затянулось, мы стояли на улице. Я стрельнул у Юры сигарету, разговорились. Он пригласил к себе домой - мол поздно, тебе добираться, а я живу рядом. Пообщались, выпили по рюмке водки. В 6 утра, как всегда, он на Майдан, я под Генпрокуратуру.

Он всегда много шутил, был жизнерадостным и принципиальным. Заряжал коллег своей энергией...

Последний раз мы созванивались в 2005 году, когда он уже был министром внутренних дел. На один из постов в черниговской милиции назначили человека, который был у меня на обыске. Я написал письмо министру. Через несколько дней звонок. Ты зачем мне письма пишешь? Позвонил бы. Я говорю, неудобно как-то, вы же министр. Ладно, я разберусь, - говорит Юрий Витальевич. Разобрался, все в порядке. С того момента мы необщались. У страны и оранжевой команды началась своя история, неимеющая ничего общего с тем, чем мы занимались с 2001 по 2004 год.

Сегодня Юра в тюрьме. А Черновецкий, который украл миллионы - на воле. А Бойко, который крадет сейчас миллионы - при власти. Но скоро все поменяется... Юра обязательно вернется. 

Ниже я привожу воспоминания слова близкого друга Юры Олеся Дония, знакомой Юры Ирины Геращенко и статью самого Луценко. Признаюсь честно, ее читать было очень больно. Почему? Потому что власть издевается, отбирает свободу, здоровья и семью у человека, а он несмотря на все - продолжает бороться, сохраняя гордость и достоинство. Да так, что многим, кто на воле должно быть стыдно за свои действия...



Я пишу ці рядки в перші ще(чи вже) нічні хвилини нового дня. Щойно настало 14 грудня, а це значить, що наступив День Народження у Юрія Луценка. Він сидить в СІЗО. В народі це СІЗО зветься по старинці-"Лук'янівська тюрма", "Дід Лук'ян". Сидить Юра у "Діда Лук'яна" не тому, що скоїв якийсь злочин, а тому, що нинішня влада обрала його показовою жертвою з метою як помсти політичним опонентам, так (і це найбільше!) залякування суспільства. Щоб не рипалися! Не лізли в політику! Бо якщо навіть такого активнодіючого політика можуть посадити, то на що може розраховувати маловідомий громадський активіст з Охтирки чи Баришівки? Каток політичних репресій прокатився не лише по Юрі. Сидить і найбільш небезпечний ворог Януковича Юля Тимошенко, засудили по абсолютно абсурдному звинуваченню в підриві пам'ятника садисту і подонку Йосипу Сталіну хлопців у Запоріжжі. Постійно хапають громадських активістів по всій Україні. Морок політичних репресій насунувся на всю країну. І саме в цей час потрібно знайти як слова, так і засоби підтримки для тих, хто опинився в перших лавах під цим катком. Юра опинився першим. Вони його мордують от вже понад 300 днів у в'язниці. Справа вже давно розвалилася як сніговий ком під променями весняного сонечка. Але ані прокуратурі, ані суду, ані тим, хто дає їм вказівки нема до того ніякого діла. Вони катують, тому що люблять катувати. Тому що вони кати. Просто кати...
Юра не ангел. Ті хто були з ним поруч прекрасно знають його мінуси і вади. Мінуси і вади є в кожного з нас. Але ми знаємо і його сильні і світлі сторони. Так от сидить він зараз не за свої мінуси і вади. А сидить він якраз за те світле і добре, що є у нього в душі.
Юрко, пам'ятаю, як на мітингах ти любив повторювати коли до тебе зверталися :" Юра, тримайся!", що ти і не падаєш. Ти і справді не падаєш! Ти-боєць! Ти це довів собі, суспільству і навіть тим катам!
Юрко, в цей День Народження я просто бажаю тобі добра. Кати відбирають в тебе здоров'я-я тобі бажаю його відновлення! Кати відбирають в тебе можливість спілкування з родиною-бажаю тобі родинної любові! Зрада відібрала в тебе колишніх соратників-бажаю тобі стійкості твоїх справжніх друзів! Реакція накинула страх на суспільства-я бажаю тобі визволення і Революції! Бажаю тобі добра, Юрко! З Днем Народження! Многая Літа!


Олесь ДОНIЙ


З Юрою Луценко я познайомилася в холодні грудневі дні 2000 року, під час акціі " Украіна без Кучми!" . Тоді нам з колегами вдалося пробити на "Інтері" включення з наметового майданчику з Майдану Незалжності, одним з організаторів якого був молодий рівненський соціалісті, журналіст, патріот Луценко. Він став героєм мого ток- шоу, це був його перший, надзвичайно яскравий ефір на центральному ТБ і він миттєво став одним із речників опозиціі. Потім було багато спільних важливих моментів- і робота в опозиціі , і боротьба за перемогу Ющенка, і Майдан, і вибори 2007 року. Я належу скорше до знайомих і приятелів Луценка, не до того вузького самооборонівського кола, що є його найближчими друзями. Але сьогодні, коли він політичний в'язень , вважаю за честь і обов'язок підтримати ЮВЛ . З днем народження! Многая літа. Дай Бог його родині все то пережити і стати сильнішими.

Iрина ГЕРАЩЕНКО
Завдання на ніч



У мене є мрія зробити пам’ят­ник Помаранчевій Революції. Це має бути велика сфера — око, вкрите фотографіями облич її учасників, сповненими віри, свободи, надії, гордості за свою краї­ну. В центрі я б зробив дзеркало-зіницю, в якому кожен міг би побачити себе сьогоднішнього. Я впевнений, що мільйони українців побачать там обличчя Людини, а не безправного гвинтика. Бо, маю­чи досвід переможного Майдану, — кожна, навіть така запущено-хвора країна, як наша, має шанс на одужання.

Сьогоднішню Україну найкраще описує цитата з улюбленого фільму «Той самий Мюнхгаузен»:

« — А разве ночь?

— Ночь.

— И давно?

— С вечера».

Так, з’ясувалося, що в нашого темного минулого виявилося майбутнє. Для його повернення знадобилося не так і багато: зрада помаранчевого месії, війна демократів і зневіра суспільства. Роз’єднання переможного «ми» Майдану на безпомічні «я» політиків і простих людей — головна причина реваншу авторитаризму в Україні.

Але ця стаття не про «хто винен?», а про «що робити?».

Спочатку — діагноз. Він не засекречений ні для України, ні для світу. Фактом є авторитарна по суті і племінна («трайбалістсь­ка», якщо хочете) за формою влада В.Януковича. Обмежені люди з нічим не обмеженою владою насаджують у країні культ бандитизму, продажності та хуторянства. Жодних національних ідеалів, жодних суспільних проектів, — пливи за течією і греби під себе. Або мовчи у «крайній хаті». Або їдь світ за очі. Або сідай у тюрму.

З іншого боку — маємо безпорадну, але самозадоволену опозицію, яка, незважаючи ні на що, живе за принципом «опозиціонер опозиціонерові — друг, товариш і корм». У цьому середовищі вже забули, коли востаннє спілкувалися з виборцями без Шустера. Головне — рейтинг, списки і спонсори.

Обидві сторони політичного театру давно не розраховують на свідому підтримку виборців. Одні роблять ставку на примус і фальсифікації, інші сподіваються, що з двох зол люди оберуть менше.

У 1921 році іспанський філософ Ортега-і-Гассет писав про свою країну, яка рухалася до страшних потрясінь фашистської диктатури: «Замість того, щоб періодично оновлювати репертуар життєвих ідей, типів існування, заходів, які б могли об’єднати, вселити віру в націю, — влада підточувала національну єдність, використовуючи силу суспільства майже тільки в особистих інтересах.

Як після цього дивуватися, що суспільство замислюється над питанням: а чи варто жити разом? Бо життя — рух уперед, активність, спрямована від теперішньої миттєвості в найближче майбутнє...

...Століття змінюють століття, а влада і далі впевнена, що ми живемо виключно для того, аби продовжувати і продовжувати її безтурботне існування. Та оскільки ця причина дрібна й мізерна, Іспанія руйнується на очах».

Хіба це не про нас? Хіба це не про нашу політичну кориду одноногого матадора опозиції зі сліпим биком влади?

Але головна наша біда — не в бездарних учасниках шоу, а в тому, що обібрані до нитки глядачі покірно ходять на кориду і десятиліттями чекають матадора — месію.

Бажання жити так, як живуть у заможній і вільній Європі, без помітного бажання постійно брати особисту участь у суспільному житті — ось ключова проб­лема безхребетної України.

Лідери нації не падають із небес, вони витворюються в результаті спільної боротьби, перемог і поразок. Розділеність сцени і мільйонноокого тіла Майдану вже віщувала провали майбутнього політичного життя після 2005 року і сьогоднішню ніч.

Більшість майданівців не схотіли брати участь у політиці, залишаючи це або зазомбованим адептам вчення про американські валянки, або екзальтованим членам ордену покійної баби Параски. Навіть сьогодні, справедливо проклинаючи аморальних політиканів, мало хто готовий особисто вплинути на них у рамках постійних колективних зусиль.

З цього приводу згадується цікавий документ 1918 року — «Резолюція селян-махновців Гуляйпольського повіту». Слухали: про змичку міста і села. Постановили: підтримати змичку, просити товаришів робочих прислати в село залізо і керосин. Окремо ухвалили: в місто хліба не давати.

Пишу про це не для жарту. Азійська модель управління на більшій території України позбавила нас звички об’єднуватися, не дала сформувати структури громадянського суспільства. В Європі королівськими хартіями і буллами закріплялися права шляхти та містян, здобувалися привілеї ремісничих цехів і торгових гільдій, плекалися свободи університетів та релігійних громад. Із цих колективних структур ведуть свій рід їхні нинішні мільйонні акції на захист своїх прав. Звідси ж — підконт­рольність найнятої влади, яка добре знає, хто в домі господар. Саме постійним громадським контролем і пояснюються зусилля їхніх зовсім не святих політиків, спрямовані на підвищення стандартів життя, подолання корупції і гарантування демократичних прав.

У нас і еліту, і просто вільних людей століттями вбивали й купували. А ще — зраджували. У результаті ми поки що здатні лише на одноразові народні волевиявлення. У формі Майдану, наприклад. Після цього безконтрольна влада здатна лише переписувати умови псевдовиборного лохотрону, а перемогти корупцію може хіба що суїцидом.

Колись Роман Безсмертний пояснював мені, що на виборах є дві моделі: або «вже хай краще ці, ніж нові й голодні», або «хай хто завгодно, аби не ці». Нинішня влада, як і та, у 2004-му, явно йде навпрошки другим сценарієм. Здається, мрія українського опозиціонера: «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці».

Мовляв, треба лише спокійно чекати, поки правлячий політичний труп розкладеться в максимально комфортних межигірських умовах і доведе народ до нової революції. А потім прийде молодий і освічений лідер, який поведе Україну в повне європейське щастя.

Такі плани — ілюзія. Влада справді ударними темпами втрачає підтримку людей. І процес протистояння Януковича та України вже набув незворотного характеру. Але обрання методом тику нового вождя не гарантує виходу зі стагнації. Доведено Ющенком.

Кажуть, одного разу в пеклі була нарада, як ще погіршити життя людей. Перемогла ідея вживити їм думку, що спішити — нікуди, часу — багато.

В умовах нинішньої політичної ночі ми не маємо права спати, очікуючи нового месію на новому Майдані. Час працює на тих, хто працює. Навіть уночі.

Нам конче потрібні зміни. Світ змінюється, він уже змінився. В умовах закінчення епохи лібералізму, очевидного формування п’яти-шести світових цивілізаційних проектів, які борються за природні та інтелектуальні ресурси планети, наша вітчизняна сліпа влада, інвалідна опозиція і пасивне суспільство ризикують не лише темпом, а самою участю в історичному глобальному процесі. Україна просто може з нього випасти. І скаржитися потім буде нікому. Хіба що — Чарльзу Дарвіну.

Що робити?

У нас є дві моделі поведінки. Перша — шлях хохулі, унікального, ні на що в живому світі не схожого створіння, якого вчені довго не могли віднести до жодної з груп існуючої класифікації. Це — шлях внутрішньої еміграції, духовної робінзонади, ігнорування зовнішніх викликів. Шлях, звісно, унікальний, але закінчиться дуже неестетично й неперспективно. Через 80 років дискусій вчені визначили хохулю як «однопрохідного ссавця».

Друга модель — шлях дикобраза. Це шлях боротьби за право бути не таким, як усі, відстоювання свого місця в не завжди приязному світі, захисту власної гідності та свободи.

Вибір шляху — доленосний і залежить від бажання та вміння зорганізуватися. Яскравим підтвердженням цього стала недавня втеча зі столичного зоо-концтабору групи вільнолюбних дикобразів. Хохуля, мабуть, усе ще розраховує на прихід доброго директора, який припинить розкрадання грошей на їжу та обігрів убогих помешкань усе ще живих одно- і багатопрохідних ссавців.

У нинішньому глибокоіндивідуалізованому світі є безліч способів залишитися наодинці із самим собою, з виключеними мізками перед зомбоящиком серіалів, із віртуальними іграми в мобільному та мережевому рабстві. Але жертви цієї новітньої варваризації не мають жодного шансу на зміну жалюгідних умов існування, а тим більше — права на претензії гідного людини майбутнього.

Щоб стати на шлях свободи і достатку, треба перш за все засвоїти головний постмайданний урок: вихід із радянського тупика цивілізації — не так в одноразовому акті зміни влади, як головно в постійних зусиллях, спрямованих на зміну суспільст­ва. Дієве громадянство породжує лідера нації, а не навпаки. Після століть національної і особистої несвободи нам належить відновити звичку людей колективно вирішувати свої проблеми. Клю­чову роль у цьому процесі мають відіграти (і вже відіграють!) інтелектуали. Які розуміють роль культури як виробництва сенсів спільного життя саме в Україні. У цьому контексті важко переоцінити громадянську публічну діяльність Ліни Костенко і Юрія Андруховича, кардинала Любо­мира Гузара та Ярослава Грицака, акції «Останньої барикади» Олеся Донія, галицької «Зарва­ницької ініціативи» та «7 чудес України» Миколи То­менка. Політичні, моральні, духовні орієнтири, які вони відбудовують, дуже важливі для об’єд­нання людей. Без такого об’єднан­ня тиха українська ніч не скінчиться. Ми мусимо пройти цей шлях. Це — наше завдання на ніч.

Коли деспотії довели свою соціальну неефективність, стародавні греки зібралися на агору, щоб разом творити політику. У цих громадських зусиллях вони шукали і знаходили сенс життя більшого, ніж фізично відміряний строк окремої людини. Будівництво величних храмів, написання законів справедливої держави, здобуття геройських військових перемог стали їхніми довговічними сенсами, які набагато пережили їх фізичне життя. Причетність до цього давала (і дає!) самоповагу та задоволення.

Майдан 2004 року був нашою українською агорою, спільним творінням власної історії. Перспектива кращої України — саме в такому шляху дієвого громадянства.

Процес уже йде. Спільні акції чорнобильців і афганців — лише видима частина процесу. Все починається з елементарної групи друзів, сотня яких прийшла під приміщення райвідділку міліції і відбила затриманого за політичну «кричалку» київського футбольного фана.

Знаковий висновок: хочеш мати права — згуртуй 100 однодумців. У Фейсбуці, в робочому колективі, у студентській общазі, у земляцькому товаристві, у релігійній громаді, в об’єднанні власників житла чи землі.

Чим ширше об’єднання, тим більше коло інтересів, ідей, перспектив. Громадське суспільство вже народжується в соціальних мережах. Наступний і дуже важкий етап — його вихід на вулицю в якості альтернативи. Ці, готові воювати за свої права і свободи, дикобрази дадуть і нові форми, і нових авторитетів. Зникнуть самозвані політичні лідери і телевожді. Реальну підтримку отримає не переможець кулуарних політігор, а той, хто залучить у команду лідерів громадянського суспільства під виконання визначених ним зав­дань.

Надто ідеалістично? Нереально? Неймовірно?

Але ж київські дикобрази змогли! І Майдан у нас був! Хоча навіть штаб Ющенка до кінця не вірив Володимиру Філенку і Тарасу Стецьківу, що вибори закінчаться мільйонними акціями протесту, які переростуть у революцію.

«Будь реалістом — вимагай неможливого!» — казали бунтівні студенти в Парижі 1968 року.

«Будь реалістом — здійсни неможливе!» — має стати гаслом української суспільної альтернативи. Це так просто — дзвінок з мобільного або клік комп’ю­терною мишкою, щоб з’єднатися з однодумцями, — і слон тупої влади стає безсилим. Клік за кліком, дзвінок за дзвінком — цей процес колективних зусиль перейде в нову якість країни. Тієї, яка зародилася в незабутні, найкращі в моєму житті дні й ночі на помаранчевому Майдані.

І все, чого я хочу, — це дожити до того часу, коли «Слава Україні!» буде знову не слоганом надії чи спротиву, а реальністю, як тоді, у 2004-му.

Юрій ЛУЦЕНКО, Лук’янівське СІЗО

Добавить в:
 
 


Центр Комплект