школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Золоті кільця і машини були до дітей. Хто заздрить, хай і собі візьме прийомних»





«Золоті кільця і машини були до дітей. Хто заздрить, хай і собі візьме прийомних»

46-річні Валентина та Роман Менюки — перші у Лукнові Коропського району, хто взяв прийомних дітей і створив дитячий будинок сімейного типу. Зараз у родині дев’ятеро прийомних діток.

Менюки зізнаються: справа непроста. Діти бешкетують, хворіють. Ще й знаходяться заздрісники, мовляв, збагачуються за рахунок дитячих грошей. Та попри все, Валентина говорить: «Жодного по своїй волі не віддам. Хіба силою заберуть».



Валентина Менюк (у центрі) з дітьми. Зліва направо: Сергій, Максим, Микита, Віка, Юля на руках у мами, Артем, Миша, Таня

Перших брала як подружок

— Перших двох дівчат, Юлю Ахметову та Наташу Фененко, взяли шість років тому, — розповідає Валентина. — Мої діти Сашко та Оксана (їм зараз 26 і 27 років) тоді вже вдома не жили. Чоловік у Москві на заробітках був. Будинок величезний, чотири кімнати. Син з донькою сюди навряд чи повернуться. Хіба на пенсії. Обом купили квартири у Чернігові. Сашко у Польщі живе, Оксанка заміжня, працює у прикордонній службі. Все у них добре. А я сама лишилась. От і вирішила прийняти дівчат, більше не як дітей, а як подруг.

Вони вже від нас вийшли. Юля у виші навчається, Наталка заміжня, у Туреччині живе. На життя не скаржаться.

За кілька місяців служба запропонувала ще діток прийняти. Як побачила, за голову взялася. То була родина Кудр. Найменшій дівчинці 2,7 року, а тоді ще два хлопці — кожен на рік старший.

Усі були у вавках, як кошаки. Не балакають. Ще й один інвалід по психічному розвитку. Що з такими робити?

Але як уже раз побачиш, то зворотної дороги немає. Засідають у душу. Через тиждень знову служба дзвонить: будете брати? Боже упаси! А ті умовляють: маленькі і хороші.

Кілька разів з’їздила. А тоді все ж забрала.

Привезла додому. А вони як мавпенята з мультику. І на люстрі, і на шафах. Стрибають. У мене стрес. Ніч не спала. На ранок кажу чоловікові: відвезу назад. А той: що люди скажуть? Відвезла їх здавати на Короп. Прийшла до начальниці і плачу. Та мені: добре, приїздіть у понеділок, заберемо. Так ми вихідні пережили. І нікуди вже я не поїхала. Лишились.

Хай ніхто не думає, що це такий легкий процес.

А у них ще є брат Серьожка. Теж інвалід. Забрали хлопця. У нього і ручка, і ніжка потягнуті. За той рік двічі у лікарні був. Учився у Городнянському інтернаті.

У загальноосвітню школу так не приймали. Переводили через Халявин.

Служби викликали. Люди на храм поприходили, а той по кущах босяка бігає. Інвалідність оформили. Не хотіли, а прийшлось. Тепер у лікарні проліковується. Попередили: можуть бути проблеми.

Тоді запропонували ще двох діток, брата і сестру Сулейманових. Теж з Чернігівського району. Брат вийшов із сім’ї, а дівчина тут. Рік пожив у нас. А тоді пішов навчатися.

Це ж діти з неблагополучних сімей. Ми тут тільки кабана зарізали. А він у той самий день до сусідів у погреб. Поймався. З дому все в школу виносив. Кажуть: ваш син одежу на цигарки у школі міняє. Давай портфель перевіряти: нічого. А тоді у рукавах у курточці знайшли. Зробили йому довідку, що хворіє на клептоманію. Як із сім’ї вийшов, то пішов з братом красти. Того вже посадили, а його поки що ні. Довідка наша допомогла.

Як у санаторії «Пролісок» наші побували, уже дзвонять вихователі: ваші діти украли телефон. Я речі перевірила: є. Передавали дитині. Боремось як можемо.

Потім з Корюківки ще трьох забрали. Антончики. Старший уже в училищі. Середня, Ліза, у санаторії у Лебедині на оздоровленні. Сама їй путівку діставала. І не питайте як.

Останні, Колишенки, хлопчик і дівчинка, вже наші, коропські. Хороші діти, як домашні. їх дідусь виховував. А потім його син, їх батько, убив.

— Родичі дітьми цікавляться?

— До Колишенків двічі приїздили, як прохмелялись. Дзвонять, буває. Як тверезі, трубку даю. Як п’яні, дітей не кличу. Бо наобіцяють, а малі засмучуються.

З Танею Сулеймановою до бабусі їздили.

— Як чоловік поставився до такого вашого рішення?

— Він мене підтримував і підтримує. Добрий як Микола-угод-ник. Пощастило. Кажуть, хорошо, що у Вальки такий Роман. Надо було брать, я ж його не вкрала. З вашого ж села. Це я приїжджа.

«Казали: рабів узяли. А ми збули і хазяйство, і городи»

— Можливо, через те, що ми перші були, люди по-різному ставились. Хтось каже: вона у золоті ходить. Ходжу. Та купила усе ще до того, як дітей взяла. Молоком займались. Було два молоковози. Тоді ж дітям і квартири купили.

По селу у нас три будинки. Два тут.

І ще одна дача, як ми її називаємо. Дві машини. Ми були добрими підприємцями. Що тоді нажили, те й наше.

Було багато городів. І всі давай: дітей взяла як рабів. Хай буде і так. Землю — в оренду. Тепер нам і олію, і овочі дають. Нічого робити не треба, тільки в сєточках готове забираємо. Ще й грошима беремо. Три гектари здаємо — це без паїв. Тепер уже кілька грядок залишилось, щоб до столу виростить.

Далі знову: а хазяйство яке! І дві корови, і свині. Давайте й так. Поздавали. Тільки птиця залишилась.

Не перший раз ми переживаємо негатив і не послєдній.

Деякі дорікають, що син мій на кабріолеті приїхав (машина, у якої верх відкидається). Та він її за власні гроші купив. З першого курсу працює. Ще студентом собі «Жигуль» купив, «ластівкою» називав. Як ремонт робили, то 17 тисяч прислав. І донька ще п’ять дала.

Комп’ютер їм привіз. Кросівки купував. Правда, у секонді. Але ж вони фірмові, якісні. Не те що я тут базарні куплю, за місяць порвуться.

Може, у нас і погано, та великої допомоги не маємо. Як у когось у селі кращі умови, підіть покажіть. Всі гроші, які дає держава, пускаємо на дітей. Як комусь здається, що багато, то хай подивляться в магазині, скільки що коштує.

— Які виплати на дітей отримуєте?

— Два прожиткових мінімуми на кожну дитину. Це десь три з половиною на одного виходить. І зарплата по 4600 на батька і матір, — перераховує Валентина. І після годинної розмови все ж проводить у будинок, де мешкають вихованці.

Це приміщення колишньої літньої кухні. Тут Менюки облаштували спальні для трьох найстарших. Тут і кухня, і їдальня. А з місяць тому сюди вимушені були переїхати і шестеро менших. Бо у великому будинку прорвало труби системи опалення. Серед ночі на малечу полилась вода. Добре, що ніхто не постраждав.

На другому поверсі облаштовують дві кімнати. В одну переїдуть батьки, в іншій — житимуть хлопці.

Сергійко, який зустрів мене біля хвіртки, смажить цибулю на грубці у веранді, разом з батьком готують обід. Валентина проводить у кухню. Там ще дві плити. Холодильники.

Жінка розповідає, що за раз родина з’їдає десятилітрову каструлю першого. На день треба по три хлібини білого і чорного.

Далі проходимо до решти дітей. Усі гуртом дивляться телевізор. Тут три кімнати. Стіл для обіду, стіл для уроків, двоярусні ліжка, диван. У стіні вмонтовані шафи. Пральна машина, сушильна. Є навіть душ. Але він поки що слугує за комірку. Миються діти у великій хаті. А от в туалет ходять надвір. Порядок такий, що, здається, діти тут і не живуть.

— Не ви перша так кажете. Якось приїхало начальство з району. Тільки заскочили: дітей тут немає. Так ти ж розпитай, поспілкуйся зі мною, з малими. Так, я люблю порядок. І дітей до того привчаю. А що в цьому поганого? Одяг і взуття у кожного в шафі. Іграшки теж там, — на підтвердження малеча дістає кілька пластмасових машинок.

— Хто ж у вас прибирає?

— Віка молодець, — хвалить дівчинку Валентина.

— Мамка нас робити навчила, — говорить Сергій про Валентину.

— Син мій навіть дивувався, чого це малі і миски за собою не миють, і згадав, як ще у першому класі стільчик підставляв, щоб до мийки дістати, тарілку сполоснути, — згадує жінка. — Та вже потроху усі звикають. Надворішньої роботи мало. А хатню вони вже ділять.

— Сварять вас? — запитую у дітей.

— Буває, — зізнається Тетяна.

— Інколи кричу, аж репаюсь. І стеля сиплеться, на майдані чути. А ніхто не слухається, — усміхається Валентина.

— Як не є, а тут все одно краще, — говорить Таня. — В інтернаті і годують погано. Кашу з молоком, може, раз і пробувала. Котлет взагалі не бачили, хоча там свиней тримали.

А діти такі, що навіть з вихователями бились. Нам гроші давали. То хлопець їх відбирав. Шнуром бив. Мого брата канатом били.

Коли в інтернаті були, навіть день народження не святкували. Якось тьотя одна мені 50 гривень дала. Тут все інакше. Подарунки батькам замовляємо. І на Новий рік сюрпризи були.

— Мобільні телефони нам купили. А от рахунок поповнюємо на зароблені, — говорить Сергій.

— Де ж заробляєте?


— До вчительки ходили допомагати. Дві машини дров вивантажили. По 150 гривень дали. У людей у сезон полуниці вибираємо.

— На роботу вони ходять по своїй волі, як хочуть підзаробити. І жодної копійки у них не забрала, — пояснює Валентина. — Як свої городи були, працювати не хотіли. Казали: ми у тебе раби. А як за гроші до сусідів, то йдуть.

Ми басейн на ділянці робили. То діти рити допомагали. Але ж і купаються в ньому. Самі працюємо і дітей до того залучаємо.

«Є нюанси, та всі ми не без гріха»

— У районі чотири прийомні сім’ї. Дві у Лукнові, одна в Коропі і одна у Билці, — говорить Оксана Нестеренко, начальник відділу сім’ї, молоді та спорту. — Великих зауважень до сім’ї Менюків не було. Будинки облаштовані, продукти харчування є. Діти не голодні.

Років два тому були питання щодо харчування. Ми перевіряли і цей момент. Приїздили без попередження. Дивилась навіть каструлі. Все було наварено. У холодильнику були запаси їжі.

Сім’я старається в силу можливостей; які надає держава. Купують одяг, взуття.

Нещодавно було письмове звернення мами щодо сприяння облаштуванню будинку.

Проблеми виникають. Особисто у мене були зауваження щодо іграшок. Вважаю, що більше треба дітям, щоб розвиватись. Такі будинки створені не просто, щоб нагодувати, а й щоб дати дитині старт.

Але ми це виправили. Передали іграшки.

— Мене вразила чистота.

— Питання дисципліни стоїть жорстко. Але тут дві сторони медалі. Розпускати теж не варіант. Дисципліна має бути присутня, але не режим.

Мама — сильна жінка. Але плюс у тому, що кожного буде захищати, за кожного боротись.

Взяти дев’ятьох дітей і залишатись байдужими неможливо. Вони її обіймають. І це не комедія для перевіряючих.

С нюанси, та всі ми не без гріха.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №4 (1706), 24 січня 2019 року

Теги: дитячий будинок сімейного типу, Менюки, Коропський район, «Вісник Ч», Марина Забіян

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект