Через могили на город. Сорок років по сусідству з кладовищем

Хата 88-річної Катерини Шевель у селі Кролевець-Слобідка Новгород-Сіверського району (Шептаківська сільрада) крайньою стала за останні роки.

А от місцеве кладовище через паркан було завжди. Нині старенька залишилась одна. Двоє синів виїхали. З чоловіком давно розлучилася. Та жити по сусідству з могилами не боялась ні тоді, ні зараз.


Катерина Шевель

— У цій хаті я вже років сорок. А до цього он у тій ледаченькій жила, — баба Катя киває на старенький будинок навпроти. — Коли будували, кладовище уже було.

— І не страшило таке сусідство?

— Це тепер я вже майже з дому не виходжу. Стара, як вийду, так і впаду. Онуки з Москви приїхали, доріжки розчистили, соцпрацівник до мене добереться. А раніше навіть вночі повз могили ходила — хоч би що.

Через кладовище по кілька разів на день туди-сюди: і на город картоплю полоти, і косити. Можна було і в обхід. Але то довго. Чого ноги бити?

Тут і матка, і сестра, і батько, який ще в голод помер, поховані. То близько ходити прибирати могилки.

Страшно не мертвих. Страшно живих. Он я з двома дітьми сама лишилась. Хазяїн мій поїхав у 1960 році на пресовку соломи в Одеську область. І там на голову захворів. Брат написав лист, що як здоровий, то потрібен був. А як захворів, то кинула. Я й забрала. Але жити з ним не можна було. Відвезли його на Чернігів. Лікувався. На тому й розійшлися.

— Душі померлих бачили?

— Тільки одного разу. Як дєвкою була, то у товаришки хлопчик маленьким помер. Ми з друзями гуляли неподалік кладовища. Чуємо, щось гомонить. Аж то його душечка тішилась.

Як відспівують, як плачуть за покійниками, усе мені чути. Особливо за молодими тужать. Он на мотоциклі розбились. Тоді дєвку машина задавила. Так ридали. Хто ж по дітьонку не буде плакать? А собі, старому, просиш смерті і нема. Ложуся спати. Перехрещусь, помолюсь: «Прими мене, Господи». І ніяк.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №3 (1705), 17 січня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: