Валера і Лисичка

Лисичка живе у Валери в Конотопі Городнянського району. Її звуть Олена, 38 років. А 55-річний Валерій Бобень — законний чоловік. Є ще маленьке «лисеня» Маша, 28 листопада їх донечці буде чотири роки.

На білі гриби злиться, бо заважають


— Я з Кучинівки Сновського району. Збираємо ягоди, гриби. Полуниці в себе саджаємо, щоб з траси продати можна було. А я спеціалізуюся на лисичках, — розповідає Олена. — Ліс зразу за городом — вийшов і збирай. Ми з сестрою і братом з дитинства там. Лисички збирали мама, бабуся. Грибні місця дуже добре знаю. Сестра — та й білі на продаж збирає. А хто і в банки закриває, на Київ возять. То більше мороки.

А я злюсь, коли збираю лисички, а попадаються білі. За одним другий, тоді ще і ще. І кидати жалко, береш і далі за ними йдеш. А лисички вже не влазять, та й цілий день же ходити не будеш. А лисички — це жива копійка.

У Кучинівці десь п’ять приймальників. Здаю знайомій, у неї забирає чоловік зі Сновська. Куди далі — не знаю. Завдяки лисичкам сестра із чоловіком за літо вдягаються самі, вдягають і збирають до школи двох дітей. Я найбільше заробляла 8 тисяч, але це ще до Маші. Зараз дитину надовго не залишиш. А вони ж там живуть, весь час у лісі. В день і по тисячі гривень буває.

А цей ліс, біля Конотопа, для мене ще чужий. Тому влітку їжджу до батьків, тижнів на два, тоді й збираю. Автобусом, з Машею, або Валера відвозить нас машиною.

— А в ліс з ким ходите?

— Люблю збирати сама. З сестрою ми знаємо одні й ті самі місця. А з кимось чужим підеш — ходить і ниє: «Де ти їх знаходиш? Чого в тебе багато, а в мене нічого?..» Валера те ж саме. Коли Машеньки ще не було, вдвох ходили. Завжди я більше за нього набираю. Якщо в мене два кілограми — в нього півкіло. Сама й по 10 кг за раз набирала.

Цей рік лисичок мало було. А приймали по 115 гривень за кіло. Але ми майже не ходили. Думали, восени поїдемо, але так і не вибралися.

Сестру теж Лисичкою в селі звуть. А вже за нею і мене.

— Волосся руде?

— Хитра. І наша Маша — маленьке хитре лисеня.

— А ви?

— І я, — сміється.

«У нього — техніка й апаратура, у мене — ліс: нічого спільного»

З Валерієм Олена разом 13 років.

У 2004 сусіди з Конотопу попросили відвезти їх машиною на храм. 9 серпня в Кучинівці храмове свято святого Пантелеймона. А у Валерія якраз був день народження, 41 рік.

— Сумно на день народження бути за кермом і чарки не випити?

— Навпаки, я вже своє одвипивав тоді, — каже Валерій Іванович. — Зате з Леною познайомився.

— Любов з першого погляду?

— Яке там, — маше рукою дружина. — Різниця у віці 17 років. Я спочатку його навіть як потенційного кавалера не сприймала. Мені було 24, і в голову не приходило, що будемо разом.

Взимку Валерій заїхав ще раз. Звозив Олену до куми в Конотоп. Потім ще. Досиділась, що їхати назад пізно,заночувала.

— І понеслось, — каже Валерій.

— Спочатку думала, що нам і говорити ні про що буде, — признається жінка. — У нього в голові техніка, апаратура, машини. А я ще б на дискотеки ходила. Та в ліс. З села нікуди не виїжджала, вчитись після школи не пішла. До Валери були хлопці, однолітки. Потім дивлюсь: такий уважний, турботливий. Якось само собою спільну мову знайшли.

Валерій забрав Олену в Чернігів, вісім років там жили в квартирі його дядька. Розписалися чотири роки тому, як народилася Машенька.

Виріс у клубі

До оселі забігає жвавий дядько — керівник ансамблю ложкарів Михайло Богдан. Михайло Лукич з Валерієм Івановичем беруть інструменти: Бобень гітару, Богдан якесь брязкальце і натхненно виконують пісню про кохання. Лукич біжить собі далі.

— Часто у вас такі концерти? — питаю Олену.

— Ні. Я не дуже схвалюю. Хоча Машуні подобається. Іноді просить тата заспівати.

Валерій Іванович вже три роки працює завідуючим Конотопським будинком культури. Посада наче для нього. Грає на музичних інструментах, реставрує клубну (і не тільки) музичну апаратуру, електрогітари. Відновлює сільський ансамбль ложкарів. Робить ремонту клубі.

— Було, і ходить, і ходить в сільраду, як на роботу. Настирливий, поки чогось для будинку культури не виб’є, не заспокоїться. А тоді з новою ідеєю йде, — каже про нього колишній голова сільради, тепер староста Конотопа Сергій Колодько.

Бобень родом з Конотопа. Хата, де живуть зараз Валерій, Олена і Маша, — його батьківська. Будувалась-перебудовувалась. Зараз обкладена білою цеглою. І не скажеш, що давня. Переїхали з міста після народження дочки.

— Батько мій кіномеханіком був, кіно в клубі крутив. Мама — дояркою, передовичкою, депутатом районної ради. І дуже гарно співала. Машу назвали на її честь. Я виріс у клубі.

«Казали: не йди в культуру, пропадеш»

Після школи Валерій вивчився в Чернігівському кооперативному училищі на «продавця-консультанта технічно складних товарів». Тобто магнітофонів, кавоварок, підсилювачів, телевізорів — усілякої техніки. Працював у макишинському магазині, а перед армією пішов трактористом, щоб на проводи заробити.


Валерій Бобень з Михайлом Богданом співають про любов

Після залишився в колгоспі, бо батько вже хворів, сестра навчалася в ніжинському педі, старший брат — в Білоцерківському сільськогосподарському інституті, а найменший, Сергій, — ще в школі.

— Поза роботою грав у Смичинському будинку культури в ансамблі «Імпульс». А в 1984 році пішов у Городню на завод «Агат». І там профсоюз піднадавив: співав у заводському хорі «Агат». Отримали звання «народного» хору.

Тоді вступив до Ніжинського культпросвітучилища. Вчився заочно на керівника ансамблю

музичних інструментів. Казали мені на «Агаті»: «Валеро, не йди в культуру, пропадеш». Пророчили хорошу кар’єру на заводі. А я перейшов працювати методистом районного (Городнянського) будинку культури. Потім — звукооператором у вокально-інструментальному ансамблі «Оригінал».

Як і всі музиканти, потроху балувався спиртним. Зустрічався з дівчиною, дочкою священика. У 1988-ому поїхав до брата в Білу Церкву і познайомився з майбутньою дружиною. Наташа — однокласниця дружини мого старшого брата, їх сусідка і кума. Ми зустрілися два рази, а на третій одружилися. Бо мені вже 25, думав: як не одружусь, то зіп’юсь. А їй 26, теж заміж пора. Зразу погодилась. Бо знала мого брата: примірного, правильного, агрономом працював. А я трохи інший.

Спільне життя не заладилось: ну що таке три рази зустрітись до весілля? Жили в Білій Церкві. Мені там не сиділось. Поїхав здавати в Ніжин екзамени в училище, а звідти — не до дружини, а додому, в Конотоп. Брат приїжджав мене напоумити. Тоді старша донька Даша народилась. Так і їздив туди-сюди. В Білій Церкві на заводі працював.

Я на держекзамени в Ніжин через оце все не вспів, — розказує Валерій. — Диплом не отримав. Пізніше, вже з Леною, зустрів колишнього викладача. Казав, що можна поновитися, адже я практично довчився. Але навіщо мені тепер той диплом?

З першою тричі розлучались

— У 1993-ому Даші було чотири роки. Знов поїхав до них, спробував почати все спочатку і зрозумів: нічого не вийде.

Розлучались з Наташею тричі. Вона подавала, а я не з’являвся. Останній раз, навпаки, я приїхав, а її нема. Суддя хотів закрити справу, але я попросив почекати, зателефонував їй. Ніхто не захотів поступатись, нас таки розлучили. Вийшли разом, щось Даші в магазині разом купуємо. Подивились одне на одного: що ж уже. Роз’їхались.

Зараз Даші 29 років. Мені казали, працює економістом у районі.

У 2002 я почав з нею переписуватися. Написав я, Даша відповіла. А через рік написав Наташі. А вона відповіла, що вже заміжня. Я надіслав їй різкий лист. А Даша сказала, що не треба так на маму. Більше листів не було.

Посидів, подумав — і зав'язав

— Працював по будівництву. А там як? Тормозок — обід — чарка. З музикантами їздив, весілля грав. Та й в Городні ресторан через дорогу від будинку культури.

Скінчилось тим, що знов повернувся сюди, в колгосп. 90-ті роки, пішли «Ізаури», «Рози». Баби хочуть дивитися серіали, телевізори ламаються. А я радіотелемайстер, курси в Чернігові при ДТСААФі закінчив. Грошей в людей нема, чим розраховувались? Могоричем. У мене був «оруженосець Петтриччо», носив за мною прибори, інструменти. Покійний вже, зав’язати так і не зміг. На всі ремонти за мною ходив. А тоді всю ніч по селу гітари, тромбони грають. Я того тромбона топив, Петя витягнув. На металолом в

Городню здав — він поїхав забрав. Усяке було. І інтоксикацію їздив у Чернігів знімати, в «Зеленку» на Шерстянці. Багато там кого перебачив, і відомих, і начальство. Більшість музикантів страждають цим ділом. Про таке тоді соромились говорити, приховували. А мені що: треба — поїхав, прокапався. Бо заробляв сам.

Почав бурити свердловини під воду. Якось ранком посидів вдома, подумав: як воно все надоїло! Боржники похмелитись не дають. Вже навіть пити стало нецікаво. Важко і накладно. На це гроші треба, а з бодуна багато не заробиш. Плюнув і сам собі вирішив зав’язати. З того часу, з 2000 року, випив тільки двічі, і то свідомо (а не того, що зірвався). Один раз бив свердловину біля Десни, переночував там в «коробочці». Так змерз, що вдома впав і лежав. Думав, простуда, випив, щоб прогнати. А назавтра виявилось, що то пневмонія.

Машеньку чекали вісім років

Поки говоримо, Машенька крутиться навколо батька. То фотографії попросить, то іграшку, то на руки. Ображається, коли тато не дивиться. А коли дивиться тьотя, соромиться. З Городні, де був у справах, батько привіз їй цілу торбу гостинців. Маша вже не хоче супу, хоче «чогось доброго». Валерій бере гітару, заводить пісню. Дівчинка задрала високо голову і аж рот відкрила: слухає.

— 8 років на неї чекали, — кажуть про донечку.

— Дуже хотіли дитину, — згадує Валерій. — У Лени були проблеми, лікували, звертались до спеціалістів, до бабок. На все це треба були гроші. Клав газопроводи, водопроводи, бурив свердловини, лазив дахи робив. Брався за все.

Притяг машину, «ГАЗ 21», «Волгу». Відреставрував. Потім другу, третю, 27-у. їх було дуже багато. Реставрував, міняв, продавав. Хобі в мене — машини і гітари.

Поставив собі мету і йшов до неї. І Бог послав нам Машу.

Олена народила в 34 роки. Швидко і в строк. Дівчинка здорова. Ми були щасливі.

— Грошей не вистачало, спина боліла. Коляску на третій поверх важко самій затягувати.

І ми вирішили перебратися в Конотоп. Де Валерина мама жила вже сама. Два роки, як нема її, — каже Олена. — А чоловіку роботу запропонували.

— Я бурив свердловину в Конотопі, аж тут знайома. Заввідділом культури з Городні Олена Биховець. І голова сільради з нею, обеліск наш дивляться. Завклубом Валентина Григорівна якраз на пенсію збиралася. І вони запропонували мені зайняти її місце. Погодився. І з 2015 року я в клубі.

— І мені в місто повертатись не хочеться, — каже Олена. — Тут ліс, хазяйство. Двох поросят тримаємо, курей.

— Лена взагалі не хоче кудись їхати. Колись її дядько, полковник генштабу, в Москву жити забирав. Вона теж не поїхала, — каже Валерій.

— Було. Дядько вже давно у відставці. Живе у Москві, коли я тільки школу закінчила, запрошував до себе. Обіцяв з навчанням чи роботою допомогти. Але тут якраз лисички пішли, і я в Кучинівці залишилась.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №45 (1695), 8 листопада 2018 року

Теги: людські долі, Городнянський район, Бобень, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в:
Армения

СтоматГарант

ЦентрКомплект