Касирша 89-річна Степанівна ділить в умі тризначні цифри без паперу, ручки чи калькулятора

52 роки, із 1944 по 1996, вона працювала з грошима. Помічником бухгалтера, рахівником по зарплаті, касиром. Шкільна освіта — 4 класи. Решти математики Марію Мороз з Шаболтасівки Сосницького району навчило життя.


Марія Мороз у хаті на лаві

«140 карбованців — це ж 28 п'ятірок»

— Було, щоб помилялися?

— Ні. — відрізає Степанівна. — Уважність, і нічого більше. Пам’ятаю, одна жінка отримала гроші. На фермі телятницею працювала. 140 рублів. І все це п’ятірками. Одержала, пішла додому. А тоді через годину приходить, так хвилюється: «Ой, Маріє, Маріє, ти мені п’ятірку не додала». Кажу: «Як не додала? Я ж тобі на віконце клала, рахувала» 140 рублів — це ж п’ятірок, — каже через паузу Маоія Моооз, — 28.

— Ви в умі поділили 140 на 5? — не стримую подиву.

— Що там рахувать. Тоді машинок не було, рахівниці. Я вправлялась. Сама по собі навчилася.

«Давай твої гроші, — кажу Наташі, телятниці, — я при тобі буду рахувать. Дивись, усі». Вона зачервонілась: «Ой, Маріє, не ображайся».

Я була дуже ретельна, старанна. На роботу могла запізнитися хіба хвилин на 5-10. Дома діти. Свині, корова, птиця. На 9 годину щодня, крім неділі. Субота не вихідний. Буває, скоро 9. Не встигала поїсти, не ївши бігла. Хліб не брала. Візьмеш — не будеш же жувать, щоб усі бачили. Сиділа, не встаючи, до обіду.

— Робота із грошима. Жодного разу не виникало спокуси хоч карбованець взяти собі?

— Боже спаси.

— Пачка грошей не викликала хвилювання?

— Було і по 90 тисяч рублів отримувала. А гроші тоді дорогі були. Не такі, як зараз. Сейф був. Сторож нічний у конторі.

— Що слід робити, щоб приваблювати гроші? Кажуть, що для них треба гарний гаманець. Що не можна їх жмакати, м’яти. Не можна ігнорувати копійку. Треба всіляко виявляти повагу і любов до них. Прикмети, приказки про гроші є.

— Раніше не було грошей — не було і приказок. Паперу навіть не було. Після війни на газетах люди писали. Різали, зшивали. Сергій Макій служив у Польщі. Привіз цілий мішок зошитів. Колгоспом купили у нього ці зошити. Виписали Макію зерна за них. Чи коня дали по дрова з’їздить.

«Давали 6 копійок на трудодень. У 1953 році дали 30»

— Спочатку нараховувала трудодні, — згадує мужицьку арифметику Марія Мороз. — Палички ставили (колгоспники собі у зошитах, у конторі обліковці — собі). Цілий рік людям нічого не давали. Щомісячної зарплати не було. А в кінці року за паличку платили. За день хто три палички заробив, хто одну, хто п’ять.

— Я думала, день пропрацюєш — одна паличка.

— Ні. Залежало від норми. У трудову книжку в кінці року ми записували, скільки хто заробив трудоднів. У мене, як у помічника бухгалтера, є запис у трудовій книжці за 1952 рік: 40 трудоднів у місяць — ставка.

На трудодні давали зерно і гроші. Спочатку по 6 копійок на трудодень. А в 1953 (рік смерті Сталіна. — Авт.) начисляли в кінці року по 30 копійок. Так це така радість була. Для всіх. Ми (бухгалтерія) до 2 ночі нараховували. Охота нас брала.

— Рік без зарплати. Де ж люди брали гроші?

— Виживали як могли. Свої були картопля, огірок, капуста. Корівчина була, своє молоко. І порося ж держали. А треба було ж і чоботи купить, і туфлі. Хоча тоді туфель майже не було. Вбрання не було. Я в контору ходила на роботу, а в мене — одна-єдина кофточка, одна юпочка. Прийду на обід, виперу. Висохне. Надягаю, у тому ж самому іду.

Люди тоді економили. Сім’ї великі. Супи, борщі варили, щоб усім хватило. Сала якогось потрошку (так, як зараз радять дієтологи:). — Авт.). Не було, щоб нажарить сковороду, поїсти.

— Хто у 1953 році у Шаболтасівці був найбагатшим, найбільше трудоднів заробляв?

— Богатирів не було. Здавна один двір був багатий. А колгосп був такий бідний, що я частюком ходила до одного діда позичать гроші, щоб щось купить. Вірив — позичав, без розписки. Савицький Іван Минович. Нащадків у нього нема.

«Вийди, Маріє, з комори, покажи свої чорні брови»

— У 1952-ому заміж вийшла, — розказує свою долю Марія Степанівна. — Чоловік Миша із 1927 року був. Служив 7 років на Камчатці. Прийшов додому у жовтні 1951-го. Якось порося купив, гроші увечері у контору приносив. 500 рублів за порося доросле, щоб різати.

Наряд був увечері у конторі. Давали рознарядку по роботі на завтра. Бачу, після наряду жде, поки я буду іти додому. Посиділи, побалакали. Рік гуляли. Йому 26, мені 22 було, як одружилися. Гуляли весілля і в моєї матері, і в його. У нас після війни лишилися одні матері, батьків на війні повбивало.

Тоді на весілля уся рідня ішла, усе село. Люди збиралися у хаті. Влітку у дворі.

— Бучні весілля і бідність. Як воно поєднувалося?

— Горілку потроху гнали. Житню. Із солоду. Назбирають жита, проростять. Буряк який добавлять. Називалась хлібна. По магазинах не було, та й ні за що купувати.

Готували захолод (холодне). Борщ. Риби не було — і купити ні за що, і не було її ніде. Салатиків усяких не було. Навіть картоплі не було на столі. Її садили, але страви з неї на стіл не ставили. Наче, мо’, стидно було картоплю подавати. Це тепер вона у моді, бо смачна ж яка. Вареників не було, бо не було муки. Каша була. Гречана, пшоняна. Кисіль. Густуватий. У тарілках, ложками їли. Удоволь було їжі. Танцювали, співали. Пригадую весільну пісню:

Вулиця метена,
Сюди Марія везена.
Василечки поросли,
Сюди Марію привезли.

А коли дівчата, дружки (їх було, мо’, й 15 чоловік) на другий день приходять, приносять снідати, співають:

Вийди, Маріє, з комори,
Покажи свої чорні брови,
Чи такі, як були,
Чи за ніченьку ізбули.

Бідно жили, але веселі були. Зараз недружні.

— Чому?

— Забагатіли, мабуть. Є такі, що коплять і коплять, і все їм мало. Такі щасливими не можуть бути. їм ніколи повеселитися.

«Декретних не платили, з дитиною не дозволяли бути»

— У 1953, через рік після весілля, я народила первістка, Володю, — продовжує баба Марія. — Через кілька місяців після того, як блискавка у конторі у неділю вбила бухгалтера Маркіяна Оріховича. У неділю квартальний звіт робила бухгалтерія, хоча за роботу у вихідний додатково не платили. Його винесли, у землю прикопали. Мені ще казали, що вагітній дивитися на це не можна.

Народивши, у лікарні 7 днів полежала. Пам’ятаю, у суботу чоловік забрав додому. У неділю дома побула. У понеділок пішла на роботу. Декретних не платили, з дитиною не дозволяли бути. Годувати приходила до обіду, в обід, після обіду. Так до року. Прийду годувати — спить. Не будила. Свекруха каже: «Підгодовувати треба з 4 місяців». Яку страву собі варили, те і малому потрошку давали.

У нас з чоловіком було 4 дітей. Катя народилася у 1959 році. На вулиці у жінок було і по 10, і по 8. Мені казали: «О, Марії Степанівні чого не жить! У неї тільки 2 дітей!» Мовляв, мало. А тоді у 1968-ому Степан родився, у 1970 — Галя.

«Хто новий трактор получив, хай їде на яди»

— У 1978 році якось моя сестра Мотя помітила, що Миша в’ялий. Вона працювала дояркою, Миша обслуговував трактором ферму.

— Маріє, Миша заболів, — каже. — Було у тракторі борт швидко одкриє, закриє. А то, бачу, сили у нього нема.

Він червонолиций, красивий був. А то від вух почало жовтіть. Рум’янцю зовсім трохи лишилося. А радів усе одно, працювати страшенно хотів.

Трудився на малих тракторах, а тоді йому дали більший. Сказали: «Хто новий трактор получив, хай їде на яди». Облрискувать картоплю, льон. А тоді тільки-тільки з’явилися перші отрути — ніхто не боявся їх. Без уваги. Торбочку бере з дому, бо на поле не привозили їсти трактористам. Поприскає, руки об траву пообтирає трохи і їсть.

Михайло Миколайович два роки попрацював на новому тракторі, і приключилось білокрів’я (рак крові). І від нього він помер. Як отрави пішли, трактористи колгоспні усі перемерли. Не відразу. Через рік, через два, через три роки, п’ять. їх яди усіх поїли.

У травні 1978-го став взуватися на роботу і упав. Каже: «Я на роботу не піду». Возила і по шептухах, і по знахарках. Ніхто із нас не хоче у лікарню. Думаєм: хай спочатку бабки пошепчуть. Возила-возила, і за Новгород-Сіверський, і скрізь. Хто каже на схід сонця, хто на захід шептати. У Понорницю на рентген повезла. У Сосниці полежав з тиждень. У Чернігові — місяць. Мені повідомили, що білокрів’я. Йому сказали не говорити.

Я до нього у Чернігів їздила. Лежав на другому поверсі, де зараз старий корпус онкодиспансеру. Постілку з дому візьму, розстелемо у саду і день гуляємо. А тоді кажуть: «Ви забирайте його». Мені знов радять шептать возити. Але нема дєлов уже. Стало плямами братися тіло. Кров уже йшла не по жилах, а куди прийдеться. Якось почало рвати. Я відро поставила. Піввідра крові наблював. І назавтра умер. А був же такий здоровий. Якось дома топилася груба. Ми сидимо дома, гуляємо, як у клубі. Я поскаржилася, що здоров’я нема. Сказав: «У мене здоров’я вистачить на нас двох...»

«Я на всіх подивився. Ти найкрасивіша»

— Як умер, Галі, меншій доньці, позначку нашому, було 8 років, — пригадує жінка. — У школу йти, Новий рік скоро, ялинка, пісні вчили. Галя плаче: «Батько умер, так, мо’, мені й не виступать?» Кажу: «Галю, батька не вернеш. Виступай. Як усі діти, так і ти. Мати ж у тебе є. Так ти не думай, що ти сирота».

Галя живе у Спаському, Чернігівський педінститут закінчила, вчителька. Степан (йому було 10 років, як батько умер) — мисливствознавець, у Кочетку Харківської області вивчився. Катя працювала продавцем у Шаболтасівці, пішла на пенсію. Володя зі мною живе. Помагає. Дров наносить, води.

Виростила, замінила і батька, і матір усім чотирьом. Мені 100 рублів платили на місяць у конторі. Не копила — не було з чого. У кінці, років десять, по 130 платили.

Заміж не вийшла і ні з ким не жила. Такого, як Миша, не було і нема. Батько у моїх дітей здорово ловкий був. Життєрадісний. Веселенний, інтересненний. Любив мене по-страшному. Жалів. По дрова їздили — привезе, не просив помогти поскидать. Ворота зачинить і — «тікай, тікай, я сам».

Тоді беседи були (гуляння за столами). Якось ми на хрестинах сиділи. Не зовсім поруч. Він випив стопку чи дві. Тоді так обернувся тихенько до мене. А навколо гудуть, співають. Штовхає. «Що ти хочеш?» — кажу. «Я на всіх подивився, ти найкрасивіша», — шепоче.

— Скільки тоді у вас було дітей?

— Троє. Я сама собі усміхнулась, думаю: «Ну й слава Богу!»

* * *

— Багато хто шкодує за тим часом. А ви? — запитала Марію Степанівну.

— Шкодую і я. Бо то моя молодість. Не думали ні про що. Працювали. Увечері на колодках (колодах під хатами, зручних для сидіння) збиралися. Босі. Бо ні в що було обутися. Веселі. Як вечір, по усьому селу, де лавочки, колодки, співали пісні. Зараз ніде нічого не почуєш. Краще живеться, але люди не співають. Село німе.

*Айтішник — комп’ютерник, програміст, працівник інформаційних технологій. Високооплачувана професія.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №17 (1668), 26 квітня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: