«Добре, що дітям не так жалько батьків, як нам їх»

69-річна Любов Ющенко живе у крайній хаті у селі Томашівка Ічнянського району. Сама.



— Одне дитя в Ічні, друге — на воєнбазі, селище Дружба біля Ічні, — говорить Любов Олександрівна. — Різниця 10 років. Старшому 40, меншому — 30.

— Часто чужі у крайню хату заходять?

— Літом водії можуть води попросити. Найстрашніше було, як люди просили покривала, щоб мертвих укрити після аварії. А до кого ж вони будуть іти? У крайню хату. (1 червня 2016 року п’яний водій Анатолій Кривенко в’їхав у випускників. Загинуло троє. Учитель Сергій Хлистун, діти Альона Побочій і Олександр Бутенко). Усі з Дорогинки, село поряд із Томашівкою. Діти — брат і сестра рідні, з однієї хати. Господи. Усі в селі тоді вийшли на вулицю. Не можна передати, який страх був. Що крик був, що машини зупинялися. Ми винесли покривала. Я однесла, тоді сусідка ще одне.

— Ви не взяли ті покривала назад?

— Ні-ні, ради Бога, їх же тоді забрали, коли на розтин повезли у Ніжин. Як збив, дотіг до місця, де й зараз вінок висить. Нагадує про той жах. Про долю. 6 щось над нами. Якщо треба, щоб воно тобі було, все одно буде. Не втечеш.

Старший мій син, Юра, був у АТО, повернувся. Переживала дуже. Фільми по телевізору чи дивилася, чи ні, новини дивилася. Його забрали 20 березня 2014 року, першою ходкою. Спочатку в Гончарівське, потім на Схід. Працює в Ічні на консервному, де згущенку роблять. Тоді, крім Юри, на завод повернулися Дмитро Бриця, Віктор Крикуха, Руслан Білич, Андрій Литвин, — показує газету з фотознімком. — Від заводу подарунки дали — по телевізору плоскому.

Середній мій син, Саша, помер 29-річ.ним, 9 років буде, — згадує. — Пожежа була дома, у хаті. Задихнувся. Лишилася донька. Дитині дали пенсію по втраті годувальника. Добре, що дітям не так жалько батьків, як нам їх. Думаю, що матері чи батьку дитину свою більше шкода, ніж дитині своїх батька, матір. Як син помер, це страшне було. Кажуть, що час лікує. Та ніколи його не забудеш, ніколи. Можеш усе до найменшої дрібнички згадати...

Я і батьків ховала, і чоловіка. Жалько, але не так, як сина. Чоловіка нема 17 років. У 53 помер. Рак. У Чернігові лежав, зробили операцію на шлунку. Прожив 8 місяців. Нашому сину меншому було 13, коли вдовою лишилася. Удруге заміж не вийшла. А тепер, хоч діти й порозходилися, у самої — роки. Не до заміжжя. Нога мучить. З’ївся суглоб, — розказує, дивлячись, чи вигоріло у грубці.

— У хаті тепло. Дрова купуєте?

— Нерубані, машина за 2,5 тисячі гривень. Син приїхав, попиляв, поколов, позаносив. І я тепер топлю готовими. Грубу частіше, ніж піч. Піч топлю, як знаю, що приїде син котрийсь. Люблять полежать, погріться. Я сама не лежу на черені — твердо, нога болить.

— Хліб купуєте чи печете?

— Магазину в Томашівці нема. Понеділок, середа, п’ятниця — привозить хліб машина з Прилук. Вівторок, четвер, субота — приїжджає машина з Ічні. І хліб, і ковбаси, і витрабаси, і конфєти, й пряники, і риба, і все-все. Як не куплю чого, діти приїжджають, привозять.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №11 (1662), 15 березня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: