25 років живуть у полі, їздять на «Плавучих амфібіях»

62-річний Віктор Дрозд разом з дружиною 58-річною Людмилою живуть у полі. Майже 25 років тому викупили територію колишнього торфобрикетного заводу в Глядині Чернігівського району. Гектар дворища огороджений парканом. У дворі — високі ангари, з десяток легкових «совдепівських» автомобілів. Дитячий майданчик, двоповерховий будинок. З охорони — малий собака Річі і кошеня Маркіз. Поряд з двором ще два гектари. Росте молодий сад. Вся земля приватизована.



До найближчих населених пунктів кілометр відстані. Кожен день у поле, до воріт приїжджає шкільний автобус. Забирає у школу малого Данилка, внука господарів.

— Раніше у нас було велике хазяйство. Тепер птицю тримаємо тільки для себе, — розповідає Людмила Дрозд. — Вітя родом з хутора Храпатого Чернігівського району. Я — з Макошиного Менського району. Вчилися у Остерському (Козелецького району) технікумі. Там і познайомилися. У 1979 році одружилися.

Працювали в Чернігові, як всі. У першому ЖЕКу. Чоловік був покрівельником. Я — маляром-штукатуром. Через якийсь час Вітя пішов на станцію техобслуговування. І потім захотілося йому побути фермером.

— У 90-ті це модно було. Всі вихваляли фермерське господарство. Вирішив спробувати, що воно таке, — додає Віктор Дрозд.

— Молодий був. Казав: «Треба в житті спробувати все», — уточнює дружина.

— Як почала наша станція техобслуговування розвалюватись, треба було думать, за що жити далі. Тоді торфобрикетний завод переїхав у Смолин. Ці приміщення почали занепадати. Місцеві по цеглинці розбирали. Ні вікон, ні дверей. І стіни не всюди були. Поїхав до начальства, переговорив.

— Скільки обійшлися гектари?

— Був 1994 рік. Тоді саме валюта мінялася. Купони, мільйони, чорт в них голову зламає, були, а стали гривні. Купив за декілька тисяч. Такі не зрозумів, багато віддав чи не дуже. Чого жалкувати? Зараз би сиділи у квартирі, мух би ганяли. Атак природа, свіже повітря.

— Не страшно було переїжджати з міста в поле?

— Жінка, як дізналася, що я купив тут землю, сказала: «Лишай мені квартиру в Чернігові, а сам що хочеш, те й роби. Не поїду». А тоді сама приїхала. Раніше людей тут повно було, ферма недалеко від нас працювала. Повимирали, одиниці душ лишилися. Дачники зі Славутича будинки повикупляли.

— Чоловік сам усе відновлював, відбудовував. Починав з крайнього цеху. Облаштував літню кухню. А тоді й будинок двоповерховий звів. Я з дочками Оксаною, Ірою, Людою попервах жила в Чернігові. Років через три сама переїхала в оце захолустя. Якраз батько помер, — продовжує жінка. — Маму забрали в Чернігів. Вона з дочками в міській квартирі жила.

Нашої, вже приватизованої, землі тут три гектари. Як Вітя оформив документи на заняття фермерською діяльністю, держава ще виділила, обробляли 17 гектарів, — розповідає господиня. — Вирощували городину. Пробували сіяти зернові.
Навколо болота, торфокришка. Пшениця слабо родила. А от жито добре. Електричні стовпи тут були, але дроти відрізані. Електрику самі проводили. Біля двору стоїть «торфобрикетна» водонапірна башта. Качає електричним насосом воду. За світло ось прийшла квитанція: 457 гривень.

Десять років тому чоловік вже прикрив фермерське господарство. Обробляємо тільки для себе, півтора гектара. Іншу частину землі молодим садом засадили, фруктовими деревами. Техніки було багато. Весь двір заставлений. Комбайн продали два роки тому. Трактор і «Газон» лишили. І купа старих машин. Бо Вітя любитель. Де хто яке старьйо продає — чоловік забирає. А от довести до ума часу, сил, здоров’я вже не вистачає.

— За які гроші живете?

— Працювали. У Славутичі в охороні. Вітя на звалищі сторожував. Уже є пенсія.

Видали дочок заміж. У нас з дідом три онучки и п’ять онуків. Як приїдуть усі, хату перевернуть. Дочка Оксана живе у нашій міській квартирі. Іра з чоловіком купили житло. А Люда живе у чоловіка у Михайло-Коцюбинському. її син від першого шлюбу Данило поки живе з нами. Ходить до школи в Мньов. До кожного населеного пункту: Глядина, Храпатого, Центрального — по кілометру пішки. Це якщо напряму, через поле.

— Кожен день у школу Даня ходить пішки?

— Ні-ні. Під’їжджає шкільний автобус прямо до воріт.

Магазину в жодному найближчому селі немає. У середу, суботу їздить продуктова машина. Інколи прошу, щоб онук у Мньові хліб купив. А в основному їздимо за покупками у Славутич. Кажуть, що в наших краях вовків бачили. Та до нас у двір не заходили. Мисливці ганяють. Бачу,' як вночі по полю їздять, фарами світять.

Були такі зими: як замете все снігом — машиною не проїдеш. Вітя трактором прочистить до дороги. А на роботу лісом, до Славутича, пішки ходили. Напряму — шість кілометрів по кучугурах брели.

— Продати, переїхати ближче до людей не думали?

— Один час якось були розмови. Діло ж до старості йде. Та вирішили, поки живемо, хай буде так. А діти, як схочуть, хай продають.

— Було, вмовляли продати наше дворище, — каже хазяїн. — Навіть за ціну не домовлялися. Кажуть, як надумаєш, дзвони. Обговоримо. А скільки просити за все це, не знаю.

Дідовим автопарком займаються внуки. Показую, як ремонтувати, що робити. Дав кожному по машині. Як кишенькові гроші з’являються, на деталі витрачають. Не думають ні про пляшку, ні про наркоту. Тут і «горбаті», і «Жигулі». Старі військові є. Робочі «Плаваючі амфібії», три штуки, народна назва. Офіційна — «Луаз».

— Зв’язок у нас теж є, не відрізані від цивілізації. Ловить «Лайф», «МТС», — додає Людмила Петрівна. — Але треба бути обережним. Як новий номер на прикордонній території з’являється — бережи гроші. Бо «вмикається Білорусь», — сміється. — Приїхали родичі влітку. Тільки хтось дзвонить, береш слухавку — гроші знімає з обох абонентів. А у нас з чоловіком — ні. Мабуть, нам як старожилам знижку роблять, не чіпають.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №8 (1659), 22 лютого 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: