Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Поворот не туди» в Бречі – і туристи застрягають на смітнику

«Поворот не туди» в Бречі – і туристи застрягають на смітнику

Смеркається. На краю села на кожному дворі напис: «Злий собака». А на хвіртці останньої хати таблички нема. Хоч собака розривається. Та, мабуть, він не злий, а просто нервовий. Хата стоїть край роздоріжжя, далі грунтова дорога розходиться в різні боки. Навпроти, на кілку, — саморобна стрілка-вказівник.


Ганна та Анатолій Ломако


Туристів тут завжди повно, ідуть подивитися на коней, відпочити. З 2009 року в селі Бреч Корюківського району розбудовують туристично-розважальний комплекс на базі конезаводу. Проходять турніри, змагання, з’їжджаються небідні конелюби та просто бажаючі відпочити. Але й село нікуди не ділося.

Подружжя Ломако, Ганна Савеліївна та Анатолій Миколайович, разом з 1969 року.

— Він — з Гуринівки Корюківського району, я з Бречі. Як одружилися, цей будинок і купили. Діти вже дорослі, дві дочки. Лена в Корюківці живе, а Ірина тут, працює в магазині, раніше від «Горпо»**, тепер від конефабрики.

А зарплатня, каже, більше не стала, — розповідає 67-річна Ганна Савеліївна.

Двоє онуків, Інна та Євген, навчаються у вишах.

— Ніхто нас тут не турбує, не тривожить. Бог милував, — кажуть. — Собака хороший, Барсик, чужих проганяє.

Лось хотів до корів, а погнався за пастухом


— Улітку по чорниці ходжу мало не щодня, ліс же поряд. Рисі у нас водяться, але я не зустрічав. Може, того, що ходжу з собакою, — знизує плечима чоловік. — А кіз диких бачив. Руді, величиною, як свійські. Тікають зразу. Свиней диких багато. Років чотири тому на городах стільки шкоди робили! Кукурудзу їдять, картоплю виривають, ще поки цвіте.

Нас якось звірі не зачіпали. Коза, буває, качан-другий кукурудзи з’їсть — хіба ж то багато?

Куріпки коло хати ходять, у житі пасуться. Зайці бігають. У саду нічого не об’їдають. Моркву трохи підпортили, але ж і їм треба.

А колись стільки лосів тут було! На город вийдеш: семеро, десятеро в ряд по полю переходять, з лісу в ліс.

— Один за мною як погнався! — пригадує Ганна Савеліївна. — Я тоді скот пасла. Ми річку перейшли, на краю лісу зупинились, пасуться. Дивлюсь, лось виходить з кущів і прямує до корів. Я глядь на дерева, сили прикинула — не залізу.
І тихесенько назад, боком... І як дремену в сторону дому! А він побачив, і за мною. Обертаюсь — наздоганяє! Як я кричала, на сусідніх вулицях люди чули. А ніхто не вийшов. Бігла щосили, знемогла. І він відстав. Скот тоді хтось із своїх пригнав, я вже не подужала.

І ще він за кимось у селі біг. Лосі зазвичай мирні, а з цим щось не так було.

Чоловік поставив стрілку

— Кілометра півтора за нашою хатою, як далі їхати дорогою, — ставки конезаводу. Колись річка Бречиця була, її розчистили, розширили, в ставки рибу завезли. Тепер рибу з тих ставків і в магазині нашому продають, і відпочиваючі на риболовлю їздять, все більше з ночівлею. Повз наш двір їдуть, а тут дві дороги. І кожне зупиняється, питає, де озера. А хто не запитає, як правило, завертає на кар’єр. Звідти конезавод пісок бере на будівництво. І сміття потім туди ж вивозять. То машини вічно на смітник замість ставка заїдуть, у пісок сядуть. З конезаводу потім їдуть, їх відкопують. Це ж мимо нашого двору все. Врешті чоловік вирізав з фанери стрілку і прикопав отам, навпроти двору. Напис «На ставок» дощем уже змило, а стрілка залишилась. Ще на неї сьогодні стрічку червоно-білу повісили. Обновили — мабуть, багато гостей в «Бреч» ждуть.

А вечорами кричать павичі

— Шуляків багато, курей хватають. Ми пужало поставили, куртку на нього наділи, шапку. А відпочиваючі мимо проходять: «А що то у вас таке?» Заходять у двір, фотографуються з тим опудалом.

Хто їде з ночівлею на ставки, лопату, сокиру просять. Я даю, — розповідає Анатолій Миколайович. — Люди чесні попадалися, завжди назад повертали.

— Ну, ще ж і 20-ку давали, — поправляє дружина. — А раз заходить чоловік: «Квітів, — каже, — треба, можна нарвати?» У мене під хатою тюльпанів було десятки три, півонії, матіоли. Тут у кожного їх хватає. Ото відцвітуть і опадають, ніхто ж їх продавати не возить. Півдесятка піонів наламав, подякував, пішов.

А повесні вечорами чутно, як кричать павичі. Це з комплексу «Бреч» доноситься. Фазани якось селом ходили.

— Бачив я їхніх павичів, і фазанів, і індиків. Заходив туди, на територію комплексу. Коли кінні змагання, вони людей з села безплатно пускали. І не тільки ми — з Сосницького, Менського районів на змагання приїжджають. Попервах всі наші туди ходили. Тепер менше. Надивилися.

А феєрверки які в нас перед Новим роком пускають! Перед святами на в’їздах у село всі сосни лампочками поприкрашали. Від Миколая і до Водохреща горіли. Гарно, як у казці. У центрі ще й фігурки виставляють, та ми ж на відшибі.

З 2011 року ми з газом. Теж завдяки конезаводу. А то проект було зроблено ще при колгоспі, труби завезли. І зупинилось. А це Бондар***, як комплекс надумав будувати, газ у село провів. Ми платили тільки за підвід до хати. Не здорово дорого й обійшлося. Але в нас сама остання хата по газопроводу — поки дійде, вже ледь горить. Чайник дуже довго гріється...


*Назва фільму жахів (аж 7 частин), де туристи, їдучи на відпочинок, звертають не туди, і з ними стаються жахливі пригоди.

**Від рос. «Городское потребительское общество».

***Анатолій Бондар — генеральний директор акціонерного товариства «Корюківська фабрика технічних паперів».


Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №5 (1656), 1 лютого 2018 року

Теги: подружжя Ломако, село Бреч, хата скраю, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект