Отець Іван Самборин учителює

У Білоцерківцях Бобровицького району — неповна середня школа. 28 учнів. Два роки тому школу мало не закрили, але педколектив разом з батьками відстояли. Тут учителює настоятель місцевого Свято-Феодосіївського храму отець Іван Самборин. І матушка.


Іван Самборин у класі. Біля дошки - 9-класниця Аліна Трохимець

Приїхала до школи в будень.

— Зачекайте, я маю закінчити урок, — попередив отець Іван. Тут, у школі, він перш за все — вчитель. Без ряси та скуфії, в звичайному одязі. Тільки й видає в ньому батюшку пишна борода та довге волосся, стягнуте на потилиці в «хвіст».

35-річний отець Іван Самборин у Білоцерківцях вже 10 років. Приїхав у церкву за направленням Чернігівської єпархії (Московський патріархат). А в школі викладає географію і хімію, з 5-го по 9-й клас.

— Як вас учні називають? Отець Іван? Батюшка?

— Іван Михайлович. У школі я лише учитель. Боже — Богу, а кесареве — кесарю.

— Ваше мирське зайняття — вчителювання — не суперечить церковному положенню?

— А хто були перші вихователі, вчителі? Священики, диякони. Це наше покликання — вчити. В географії спірних питань немає. Це ж не література і не історія. Я викладаю дітям цікавий предмет, який зі школи люблю.

— А про Бога учні вас на уроці питають?

— Це б, мо’, в якій іншій школі питали. А наші діти мене і так знають. Більшість з них я хрестив, росли на моїх очах. Раніше тут і недільна школа була.

Отець Іван родом з Закарпатської області, село Негровець Міжгірського району.

Після школи була можливість учитися в державному університеті на бюджеті — як напівсироті (батько помер). Та замість навчання поїхав на заробітки. їздив до Росії, як і багато хто на Закарпатті, у Воронезьку область. А через рік пішов до Чернігівського духовного училища.

— Закінчив у 2004 році, — згадує отець Іван. — У 2005-ому — Київську духовну семінарію, і в 2010-ому — Духовну академію, заочно. Захистив дипломну роботу.

Рукоположений (возведений в сан) 23 жовтня 2006 року.

З майбутньою матушкою познайомилися ще під час навчання, коли влітку їздили на море. Не відпочивати.

— Під час канікул я працював в Одесі. Авона — екскурсоводом у Топловському жіночому монастирі. Це в Білогірському районі в Криму. Теж на канікулах, вчилася в Кременецькому регентському училищі (що біля Почаєва). Вона родом з Тернополя. Познайомились випадково, по телефону. Доля така, — знизує плечима отець Іван.

— Номером помилилися?

— Можна й так сказати.

Одружилися влітку 2006-го.

— Ви шукали її, щоб отримати приход, бо настоятель церкви має бути одруженим, чи справді нагрянуло кохання?

— Звичайно ж, кохання! — обурився батюшка.

— Та ви б побачили, яка красива матушка, таких би питань не задавали, — не втрималась директор школи Віра Журибеда, яка сидить у кабінеті поруч. — Жаль, що вона сьогодні на семінарі.

Вікторії Леонідівні 30 років.

Любить, коли її називають матушка Ніка.

— Ніка — ім’я, яке вона отримала при хрещенні, — пояснює отець Іван. І Ніка, і Вікторія — це перемога. Ніка — та сама Вікторія грецькою.

— А ви її як називаєте?

— Кохана.

Тут потрібен був священик, — продовжує. — Люди віруючі, село хороше. Але невелике — найменший прихід з навколишніх сіл. Поселилися з матушкою в церковний будинок.

15 червня 2007 року народився Ванюша. Через два роки 27 квітня — Антоній.

Матушка Ніка була в декреті. А потім, в 2011-ому, вступила до Ніжинського державного університету на філологічний факультет. У 24 роки.

Після 3 курсу директор запропонувала їй роботу в школі. Перший рік викладала музику, потім і українську мову та літературу.

— У більших селах так музика не читається, як у нас, — хвалиться директорка. — Ми купили синтезатор. Вікторія Леонідівна з дитинства співала в церкві. Розказувала, в молодості навіть хотіла піти в монастир. Присвятити себе Богу. Але був там, у Тернополі, дуже розумний владика Сергій, і він порадив їй спробувати себе в іншій ролі в житті.

— Потім учитися захотілося й мені, — продовжує батюшка. — Географія з дитинства подобалась.

Вступив на природничо-географічний факультет Ніжинського університету.

Писав ЗНО. Ми обоє писали. І обоє вчилися на бюджеті.

Зараз отець Іван працює на повну ставку. Класний керівнику 7 класі.

— Що робите, коли діти на уроці бешкетують? Указкою їх? Чи в куток, а може, батьків викликаєте? — запитую.

Отець Іван знизує плечима:

— Це сільські діти. Слухняні. Ніхто ніколи не балується на уроках. Не було такого, щоб батьків до школи викликав. У 5 класі взагалі троє — діти вчителів.

Дитина має любити предмет, а не боятися покарання. Недопустимо відбивати дитині охоту до навчання. У мене такі були вчителі, що хотілося на уроки ходити. І я стараюсь зацікавити.

— Зауваження в щоденник пишете: «Пускав літачки, плювався в сусіда»?

— У мене не плюються.

* * *

— Білоцерківці були найбагатшим селом в окрузі ще до Чорнобиля, — розповідає Віра Іванівна. — Всі їздили торгувати насінням — такий був бізнес у людей. Москва, Клин, Таллінн, Рига, Ленінград. Тут кого не попитай — та каструлю в Волочку купила, та сковорідку в Клину... З Козацького теж їздили. Розказують, насіння смажили ще вдома — мішки цілі. Жаровні здоровенні були. Я сама не смажила, а свекруха їздила. Наймали машини, величезні фури, і вони перевозили насіння на Москву, здавали багажем. А самі люди добиралися поїздом. Там квартири винаймали. їздили по 5-6 чоловік. Знали постійні місця.

За два місяці три тисячі могли привезти. На совєцькі рублі. В колгоспі за три роки таких грошей не заробиш. Будували собі будинки. Я тут з 1988 року, так уже поодинокі тільки їздили.

Моя свекруха раз заїхала аж у Фінляндію. Насіння люди купляють, вона дивиться: так не ті ж гроші дають! Сіли на електричку від Ленінграда. Отак заїхали...

Тоді першим секретарем райкому партії тут був Борис Іванович Гора. Так він пізніше розповідав: телефонують з Києва, чи єсть такі громадяни в Білоцерківцях?

Нема вже свекрухи, і всі ті, хто тим бізнесом займались, померли.

* * *

— А якщо якесь церковне свято, а в школі — не вихідний? Або вінчання чи похорон?

— Вінчання у нас раз на чотири роки як буде, то й добре. А похорон — після уроків. Проводи (поминальний день) у нас понеділок — якраз методичний день.

Ми так плануємо уроки, щоб на свята не попадали. Іноді зранку службу провів, а потім — на урок. Тоді служу не о 9-11, а о пів на сьому.

У мене вихідних нема. П’ять днів — у школі, два дні — в церкві.

— Учитель має готуватися до уроку. До служби готуватися не треба...

— В смислі?! — аж підскочив отець Іван.

— Треба. Може, ще й більше. Та якщо молитися Богові і надіятися на краще, то все виходить.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №50 (1649), 14 грудня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: