Федосій Ричок: «Яблуня затріщала, не витримала, «гондола» перевернулася, листівки вдарилися об землю»

«Літальний апарат здоровенний літів низько над землею»

— «Гондола» (летючий човен) за яблуню зачепилася, — розповідає 83-річний Федосій Ричок з Куликівки. — Було це у Козелецькому районі, село Курганське. Куля везла листівки. У 1956 році, коли в Угорщині було повстання, придушене радянськими військами, прилетіла сюди. (З Угорщини направляли на аеростатах листівки угорцям Закарпаття — це історичний факт. Може, «гондола» заблудилася?) Літальний апарат, легший за повітря, здоровенний, як двоповерховий будинок, летів низько над землею. Над селом, лугом. І за ним гналися на конях. Як тільки доганяють, куля піднімається. Коли вона зачепилася за яблуню, почала сичати і... збільшуватися. Щоб підіймальна сила збільшилася. Якби стався вибух, то це було б страшне. Я кричав: «Не підходьте близько!» Яблуня затріщала, не витримала, «гондола» перевернулася, листівки вдарилися об землю.

Їх було багато. Узяв додому. Для того, щоб папір був. Багато, кілограм 20 узяв.

На листівках було написано по-угорськи. Про політиків. Черчілля, Хрущова. На Хрущова карикатура. Хрущов жирний, як свиня. І Булганін, прем'єр-міністр тогочасний, подає Хрущову ручку чи олівчик. Зігнувся перед ним, як прислужник.


Аеростат, схожий на той, який бачив Ричок

«Листівок — і на підпал, і в туалеті користуватися — на кілька років вистачало»

— Що там написано, ніхто не міг прочитати, — продовжує Федосій Григорович. — Пішли у районну перукарню у Козельці. Там був єврей. Він каже: «Я не знаю, але зараз віднесу чоловіку, який знає». Не встиг, бо прийшла міліція і забрала людину, котра принесла листівку.

Мені казали: «Ти візьми, здай листівки у міліцію у Козелець». Я не здав. І на підпал, і в туалеті — на кілька років вистачило.

Карикатуру з Хрущовим я відправив тоді ж у газету «Правда України». Через три дні приходять із Києва КГБісти, питають: «Ви?» Кажу: «Я». Вони мене за руки: «Сідай».

У хаті не було нічого, крім рушників. Ослін широкий, ніжки стояли у посудинах з водою. Таракани були чорні, здоровенні. Вони нападали вночі, кусали. Вода перешкоджала тарганам залазити.

А я був хворий на туберкульоз. Глянули на мій стан, сказали: «Сподіваємося, що ви зрозуміли. Не будемо вас чіпать». Мовляв, умирай собі тихенько.

«Батько охороняв Керенського. Петлюру бачив. З бандерівцями випивав. 10 років відсидів»

— Ви самі були удома?

— Мати була жива. Дуже хвора на туберкульоз. У сестри був туберкульоз. Брат старший служив на Сахаліні. Батько у тюрмі. За зв’язки з бандерівцями сидів 10 років.

Батько — офіцер царської армії. Був і на Першій світовій війні, і на Другій. Охороняв Керенського (плову тимчасового уряду в часи Жовтневоп перевороту). Казав, що їх було 600 чоловік в охороні, українців. Віддані службі, хороші вояки. Як їм повідомили, що Керенського нема, втік із Зимового палацу у Петербурзі, вони поїхали на Київ.

Їх під музику зустрічав Петлюра. Усіх забрали на службу, а батько утік. Коли Дніпро можна було перейти по льоду, з Києва пішов у Бровари, звідти — додому у Козелецький район.

Арештували у 1945 році. Він повернувся з війни у кінці серпня. 12 чоловік охороняли склад, дерево зберігалося на межі з Польщею, у лісі. Річку Віслу переходили червоні, ще ж війна була. До охоронців увечері прийшли бандерівці. Батько з ними почав говорить, каже: «І ми воювали, нічого з цього, хлопці, не буде». Випивали разом. Бандерівці зазвичай спалювали склади. Але того разу не спалили. І виникла підозра до охоронців. Війна кінчилась, і їх усіх 12-ох арештували.

10 років просидів. Помер у 92 роки дома після операції (аденома простати). Переїхали у село Держанівка Носівського району. До 92 років і косив,і рубав.

«Послав на рентген не себе, а товариша. Паспортів тоді ж не було»

— Я поступив у Чернігівський педінститут, на фізмат, — згадує Федосій Ринок. — Був туберкульоз, то в інститут не можна було вступати. І я зробив шахрайство. Послав на рентген не себе, а товариша. Паспортів тоді ще не було. Товариш сказав моє прізвище.

У кінці навчання до мене підійшли із військкомату: «Чого не служив у армії?» — «Туберкульоз» — «Я-а-к?! Як ти сюди попав?» Мене обстежили і не зачепили. Туберкульозу не було.

Хоча хворів із дитинства. Уроки були так, що фізкультура посередині. На лижах по 10 кілометрів. Пітний сидів на уроках. До школи у Петрівському (зараз Мостище) із Курганського перебродив через болото метрів 500. Води — сантиметрів 40-50. Весною по льоду скидав, чоботи і переходив. По снігу ходив. їздив на олімпіаду в Чернігів босий. Не було чого обути у 1949-1950 роки.


Федосій Ричок

«Роби все те, що здорові люди роблять. Або вилікуєшься, або не будеш довго мучиться»

— Завдяки чому вилікувалися? Може, їли їжаків чи собак?

— Чудом. 7 років по лікарнях шлявся. Мене вигнали із Остерського тубдиспансеру. Забрали на операцію на легенях — робити штучний пневмоторакс. Введення повітря у плевральну порожнину з лікувальною метою. На операції мені стало погано. Вони мене нашвидкуруч зашили, принесли в палату. Я написав лист у чернігівський тубдиспансер, що коли робили операцію, було тільки 18 градусів в операційній.

Айзенберг, головлікар Остерського тубдиспансеру, на прощання запитав: «Ви знаєте 12 заповідей (туберкульозника)?» «Знаю, — кажу. — Не кури. Не пий. Не женись. На сонці не грійся (бо провокує, якщо в активній формі). Не купайся (бережись переохолодження). Не їж того-то. їж те-то..,» «А є ще й 13-а», — сказав.

— «Роби все те, що здорові люди роблять. Або вилікуєшся, або не будеш довго мучиться». І я пішов на 13-у.

«За руб купую пляшку самогонки, за другий — півника невеликого»

— Приїхав додому. 1955 рік. Грошей нема, нічого нема. У селі три інваліди війни, перша група. А в мене друга. Я до них прийшов. Вони зраділи. Я ж був ходячий. Хоч і слабий.

Вони мені давали щодня 2 рублі, я йшов по селу: за руб купую пляшку самогонки, за другий — півника невеликого. Приношу, скубемо, смалимо. Варимо суп. І мені давали рюмочку маленьку випивать. І суп їв. І так щодня кожен рік.

Через болото у сусідньому селі посадили сад. Мої старші друзі кажуть мені: «Він густо посаджений, не родитиме. Перейди через болото увечері і насмикай, через одну, яблунь. Щоб порідшало». Я так і зробив. Приніс, посадив. Днів три чи п’ять — їх теж вирвали на городів.

Возили картоплю з поля возами. Колії на дорозі зробили. Казали мені: «Бери ножа і копай по одній колії углибину ще сантиметрів на 20». Сидимо, гуляємо. їде віз, картопля хильнулася, зсипалося мішків 2 чи три. Мені кажуть: «Швидко збирай». Я здогадався, що той, хто віз картоплю, знав, що я збиратиму.

«Я не боявся смерті. Тож людей тим більше не боявся»

— У Куликівці почав працювати після закінчення інституту, — згадує. — Тоді ще тільки організовувався район, квартир не було нікому. Мені дали одному з перших. Завдяки тому, що я прийшов у школу, а директор школи був тупий-тупий, він політзаняття вів, історію. А я, коли лікував туберкульоз, у бібліотеці у селі Курганському читав Леніна. Почав читати і захопився, багато чого напам’ять знав. Я почав поправлять директора. Уявіть собі, щоб учитель поправляв директора. А я собі це дозволяв, бо не боявся.

— Чому?

— Я не боявся смерті. Я знав, що таке туберкульоз. Тож людей тим більше не боявся.

Директор не витримав, написав лист у Міністерство освіти. Що я не відповідаю своїй професії. Це був 1967 рік. Я викладав фізику, астрономію. Приїхала перевірка із Києва. Бичек, єврей. Я з євреями завжди дружив і шанував їх, бо вони розумні. 10 днів Бичек на кожному моєму уроці сидів. Я не знав, чому він приїхав. Я думав, тому що я перший рік, то мене перевіряють. Я був радий, мені було добре. Через днів 5 каже: «А ви не хочете зі мною пообідати у чайній?» Зараз там ресторан біля офісу Труша. Кажу: «Чому ні?» Пообідали. Були у мене дома, я жив на квартирі у діда з бабою. Бичек поїхав, через місяць повернувся. Питає, чи була подяка з області. Першому секретарю райкому Івану Івановичу Рябченку сказав:

«Отого вчителя бережіть». І мені дали квартиру, однокімнатну. У квартирі 10 років жив. Потім побудував хату.

«Так яка ж б...ь вас людей ждати навчила?»

— На цьому проблеми з начальством не закінчилися. Я ходив на базар, щоб купляти молоко. У тому ж 1967 році. Ну і розказував анекдоти. Прийшов зранку в школу, а мене зустрічає не директор, а заврайвно у кабінеті. Каже: «Розказували анекдоти? Розказуйте і мені».

Море, шторм, аварія. Три матроси пливуть. Допливають до острова. А там уже аборигени багаття розклали і чекають. Американець каже: «20 століття, а ви ще людоїдством займаєтесь».

— Ха! Якщо у вас є те, чого у нас нема, ми вас відпускаємо відразу.

Американець каже: «Комп’ютер».

У відповідь аборигени виносять маленький, як мобільник. Американця за руки й ноги і смажать.

Француз каже:

«Біленька дівчина, молоденька».

Кивнули, іде дівчина молоденька.

У нашого питають: «А ти що скажеш?»

— Я дивлюся на вас і думаю. Профспілки у вас є?

— А що це таке?

— Райком партії засідає?

— Не знаємо, що це таке.

— Не знаєте... Так яка ж б...ь вас людей жрати навчила?

Заврайвно послухав і каже: «10 років вам забезпечено. Ідіть сушіть сухарі, якщо управитесь». Ждав місяць-два — ніхто нічого. Зависло, бо секретар райкому партії мене погасив. У нього було троє дітей. Усіх трьох я вчив. Після того, як я розказував анекдоти, вже знав, з ким, де і як.

«Головне при туберкульозі — чисте повітря»

— Головне при туберкульозі що? Харчування?

— Ні. Харчування не на першому місці. Я почав у 1945 році працювати у колгоспі. Жінкам 25 соток треба було скосити, чоловікам — 40. Вони викошували. Зараз мало хто викосить.

А ми ж їли що попало. Але тоді любили один одного, життя любили. Головне — повітря. Чисте, здорове. У мене зимою кватирка відкрита. Треба, щоб кисню було багато. І настрій хороший.

Моя дружина померла два роки тому. Онкологія. У мені було 106 кілограмів, за час її хвороби і смерті стало 63. Так журився. Зараз — 77-78. Я тільки тепер трохи ожив. Не дивився на сонце, так було мені погано.

— Кажуть, що хворі на туберкульоз дуже сильні як мужчини. Це правда?

— Так. Природа хоче себе захистити. Людина зникає — щоб лишила потомство.

48 років із дружиною у шлюбі прожив. Є дочка. Двоє онуків. По вислузі як учитель пішов на пенсію, відпрацювавши 25 років. Узяв 2 гектари землі і трудився фізично. День і ніч. Картоплю садив. Дві корови було. Зараз лише бджоли й курки. Шість вуликів. Було 19.

Придумав для себе вправи для здоров’я і довголіття.

— Найголовніша вправа?

— Масажувати голову. Руки, пальці. Якби не займався зарядкою, не жив би. Удень працюю фізично, бо заснути не можу.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №44 (1643), 2 листопада 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: