«Андрій врятував»

Олені Охріменко з Ічні 39 років. Має любов, пережила аварію і втрату пам’яті. Несподівану вагітність, осуд і підтримку. Житейська драма триває, Лена в інвалідному візку. У неї перша група.


Андрій, Адріана і Олена Охріменки

Народила у 16

— Мені надвірну коляску з електроприводом дали тільки у червні цього року. Тепер, коли захочу, можу поїхати у будь-яку точку міста. Інвалідність у мене майже 10 років.

На цих словах жінка тяжко зітхає, плаче.

— Вибачте, — ніяковіючи, каже мені, — про пережите важко говорити. Заміж я вийшла дуже рано. У 16 років народила доньку Анжеліку. Через 3 роки — сина Рому. Подружнє життя не склалося: сварки, зради. Через сім років розлучилися. На аліменти я не подавала, горда була. Колишні свекри, спасибі їм, чим могли, допомагали.

Через два роки я зустріла Андрія. Він працював в Ічні в поліції. Найбільше мене вразило те, що він прийняв моїх дітей, як рідних. Хоча теж був розлучений і там лишилося двоє дітей. Стало прикро, що чужа людина піклується про моїх сина і доньку, а рідному батьку байдуже. І я подала на аліменти. А невдовзі сталося лихо.

«Світло в очі, далі небуття»

— Було 14 грудня 2007 року. Чоловік вже не служив у поліції, перейшов на роботу до мене. Я працювала швачкою. Після роботи ми взяли дітям подарунки до Святого Миколая, викликали таксі і поїхали додому. Таксист зупинився навпроти двору. Нам треба було лише перейти дорогу. Була сьома година вечора. Першою з авто вийшла я, чоловік за мною. Єдине, що пам’ятаю, світло в очі, далі небуття.

Розуміти все, що зі мною сталося, я почала лише у квітні наступного року. Коли пам’ять почала повертатися, частково. З’ясувалося, нас збила машина. Мене закинуло на капот, розбила лобове скло. Черепно-мозкова травма, перелом правої ноги. У чоловіка теж перелом ноги.

Я довго не приходила до тями, була в реанімації. До мене близьких не пускали. Вже коли отямилася, я не впізнавала їх. Питала: хто ви, що тут робите і т. д. Вони плакали.

Вставати не могла. Відчувала себе покинутою. Рідні приходять і йдуть, а я лишаюся. Чоловіка сестра забрала на лікування до себе у Ніжин.

— А чоловік, який був за кермом?

— Сергій Прошукало? Він тоді лісом займався. Підходив до чоловіка, питав, що будемо робить. Андрій відповідав: «Спаси мою жінку. Коли стане на ноги, тоді і поговоримо».

У лікарні я пробула чотири місяці. Пролежні були на спині, ногах, навіть на мочках вух. А найбільший утворився на копчику. Тіло буквально вигнивало. Утворилася дірка, в яку вміщався кулак. Ямка від того страшенного пролежня лишилася. Тільки не так повернуся — всередині його шкіра напружується і тріскається. Це нестерпно. Ось, — Лена знімає брюки, показує. Жах.

— Чоловік зняв собі гіпс і з ціпком пришкандибав до мене. Я нахилилася до його вуха і прошепотіла: «Забери мене додому. Я за тобою буду доглядати». Тоді ще не розуміла, що я — інвалід. Він сказав: підлікуюсь і заберу.

У квітні, через чотири місяці після аварії, мене таки виписали додому. Винесли на ношах і повезли до мами у село Гмирянка. А до того колишня свекруха забрала моїх дітей. Руки були стиснуті у кулаки, я навіть ложку до рота не могла піднести. На переламаній нозі, під гіпсом, почало гнисти. Сліди від ран залишилися на все життя. Ось, — Олена закочує штани. — Я погано цю ногу тепер відчуваю. А друга, та, що вціліла, почала потихеньку всихати. Невдовзі Андрій сказав: «Поїхали додому».

«Хотілося виповзти надвір і впасти в колодязь»

— Ми вернулися в Ічню, і діти з нами. Чоловік доглядав за мною. Чим тільки не мазав пролежні. Не допомогло. Тоді він почав витирати їх спиртом. Рани поволі заживали. Я все одно відчувала себе обузою. Плакала. Хотілося виповзти надвір до колодязя і впасти туди, щоб мої і його муки врешті-решт закінчилися. Стримувало те, що не було сил підвестися. І діти. Вони оточили мене увагою, турботою і любов’ю. Хоча я усвідомлювала, як це важко — доглядати лежачу каліку.

Касьян не допоміг

— Вони мене люблять, життя готові віддати, а я — у колодязь? Ні, буду жить! Була старенька хата в Ічні, чоловік її продав. Найняв машину і повіз мене до Миколи Касьяна у Кобеляки Полтавської області. Ми надіялися. Багато читали і чули, що до нього людей на носилках заносять, а звідти вони вже виходять.

Житло там знімати дорого: 200 гривень доба. Людей море, черга. Приймає він на другому поверсі. Ну як туди одній людині мене підняти? Там один чоловік теж жінку у візку привіз. Так він моєму Андрію допоміг, а потім навпаки.

Касьян глянув на мене, на сліди від пролежнів і сказав чоловіку: «Можеш не перевертати, ти знаєш, де їй місце — в інвалідному домі, а ваші лікарі долбо...би». І не взявся мене лікувати.

У мене почалася істерика. Я кричала: «А-а-а-а!» Це був дикий крик, крик болю, нелюдський. Просила: «Андрію, вивези мене в поле і покинь». На мій розпач зреагувала лише одна жіночка з величезного натовпу. Підійшла, обняла і сказала: «Людино добра, не вір Касьянам, не вір хірургам, все у руках Божих. Вір у краще — і все у тебе вийде». Ну як було вірити у краще, коли ноги атрофовані, сліди від пролежнів, ще й грибок пішов? Стисло мені у грудях. Якби не Андрій, не знаю, що було б.

Вернулися додому. У мене перша група інвалідності. І йому давали групу — відмовився. Оформився по догляду, тоді платили в місяць 50 гривень, згодом — 70, тепер 200. Як ми виживали, один Бог знає. Звісно, допомагали батьки і сестра.

Чоловік розминав мені ноги, масажував руки, обкладав подушками, як малу дитину. Згодом став на кілька хвилин піднімати, тримаючи ззаду попід руки. Це тривало роками. Я швидко стомлювалася, в голові паморочилося, і непритомніла.

— Лено, а що той, який збив вас?

— Доки я була у лікарні, допомагав на медикаменти. Справу передали розслідувати у Прилуки. Там її зам’яли. У нас не було сил боротися. Ні слідчого експерименту не було, ні відтворення. Нам говорили: ви нічого не доб’єтеся. І порадили звернутися у цивільному порядку до суду. Було вісім засідань. Спочатку Прошукало говорив: «Я дам 10 тисяч гривень — і розійдемося. Ти ж не вмерла. Ти ж жива». Та краще б я умерла, ніж лишитися на все життя інвалідом.

Коли зустрів мене на суді, говорив: «Понімаеш, я через тебе робить не могу» (прихід до суду відволік його від роботи).

— А ти розумієш, що я через тебе жити не можу? — відповідала.

Мама взяла кредит на моє лікування. Я ж іще була в лікарнях Ніжина і Чернігова. Справу кримінальну закрили. Він надав довідки суду, що допомагав мені на лікування, у нього родичка в лікарні працювала. І йому присудили виплатити мені лише 23 тисячі гривень. Йому це не сподобалося, оскаржував і до Апеляційного, і до Верховного Суду. Та вони залишили рішення без змін.

Онучок і донька майже однолітки

— Чоловік мене буквально ставив на ноги. Своїм життям я завдячую йому. Це коли ми красиві і здорові, то потрібні усім. А коли хворі, немічні, тоді поруч залишаються тільки ті, хто по-справжньому любить. Саме в той момент з’явилися «доброзичливці». Одна знайома дзвонила: «А ти знаєш, що твій Андрій гуляє?» «Мені вистачає, як тобі треба, хай і до тебе ходить», — відповіла. Бо була в ньому впевнена.

Якось я помітила, що почала поправлятися, ріс животик. Місячні після травми то йшли, то не йшли. Чоловік повіз мене до гінеколога. Звістка, що я вже три місяці як вагітна, приголомшила Андрія. І тут я згадала передбачення. Коли я розлучилася, подруга вмовила з’їздити до діда-провидця у село Хаєнки. Хоча я ні в які передбачення не вірила.

Зайшли, а дід мене за руки взяв, у очі дивиться і каже: «Ой, красива. Навколо тебе мужиків багато». «Вони мені не треба, — відповіла, — у мене дітей двоє». А дід своє: «Знаю, що двоє. Ще й чоловік буде. У 30 років, як опинишся між життям і смертю і виживеш, то ще й народиш. Коли це станеться, мене вже не буде, а ти згадаєш». Я тоді лише посміялася.

Вирішила народжувати. Раз Бог дав, значить, є в тому його воля. Лікарі були проти. Довелося збирати підписи різних спеціалістів, у тому числі психіатра. Медики переживали, чи я розроджуся. На словах були проти, та коли бачили, як я налаштована, підписували довідки.

УЗД не показувало, хто у нас буде. Весь час малюк повертався попою. Я вирішила — це син. Навіть блакитні штанці купила, щоб забирати з пологового. Народжувати прийшлося у Страсну п’ятницю, перед Великоднем 2013 року. Короткий день, вихідні. Мучилася, мучилася. Ніяк. Я побоювалася, що помру під час пологів. І заповіла: якщо народиться син, назвати Андрієм, на честь чоловіка.

Мене прокесарили. Спочатку дитя не приносили. Коли я побачила, що дівчинка, дуже здивувалася. У виборі імені сумнівів не було: Андріана. Дитина стала тим факелом, який засвітив у мені ще більше бажання жити.

Забороняли годувати груддю. Та коли виписали додому, я її годувала. Донька Анжеліка вийшла заміж і теж народила. У мене онучок Кирюша і донька Андріяшка, яка старша від нього на півтора року.

Поховала сина

— Та радість затьмарила втрата. Син Рома дуже просив у нас мотоцикл: у всіх друзів-однолітків є, а в мене ні. І ми купили йому старенький. Того дня він збирався, вимивався, вигладжувався як ніколи. Я кажу: «Синок, до дівчини їдеш, може, познайомиш?» «Познайомлю», — відповів. І поїхав мій Ромашка у Гмирянку до дівчини.

Що сталося, знаю лише зі слів його друзів. Дівчина сіла на мотоцикл іншого і поїхала. А Рома кинувся доганяти. Вдарився у стовп. Удар був настільки сильний, що у нього переломило хребет, повідбивало внутрішні органи.

О пів на п’яту ранку дзвінок з лікарні. Кажуть, дай чоловікові трубку. А я не розумію, чому нічого не кажуть мені. Дивлюся, Андрій слухає і стає білим як стіна. Я все зрозуміла. Відкрила рот, щоб кричати, а горло стисло і впісялася. А він рукою на ліжечко, де спить Андріяшка, показує і палець до губ прикладає. Мовчи, розбудиш. Я вже потім викричалась, виплакалась.

Поховали ми Ромку два роки тому. Йому було лише 17. Батько рідний прийшов на похорон. Не висловив співчуття, не підтримав мене у горі. Сказав, що бавилась, докуплялась, а тепер получила.

Андріана — татова донька, вони всюди разом. Мені теж хочеться стати на ноги. Зараз я можу тільки з ходунками пересуватися, — жінка встає і показує. Повільно суне по підлозі.

У хаті Охріменків скромно, багато квітів, старі меблі, старий телевізор.

— Та економимо, топимо дровами.

Чоловік у Лени сором’язливий.

— Ви особливий, — кажу. — Стільки бід пережили. Інший уже б покинув чи забухав.

— Треба жити, — відповів Андрій. — Андріана хоче, щоб мама почала ходити.

— Олено, є шанси стати на ноги?

— Лікарі кажуть, треба лікувати голову. Вона «заклинює» ноги. Один курс лікування і реабілітації у Києві — 20 тисяч гривень.

Дізнавалися, під Черніговом у реабілітаційному центрі доба перебування — 2,5 тисячі гривень.

Поговорили з Оленою понад годину. За цей час вона більше десяти разів перепитувала, як мене звати, і вибачалася, що забуває. Люди добрі, у кого є можливість, допоможіть Олені. Якщо гуртом поставимо на ноги матір дитини, там, на небі, все зарахується. Телефон у редакції.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №40 (1639), 5 жовтня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: