«Сидимо з Жуліком, виглядаємо наших гостей»

У селі Беремицьке Козелецького району в одній хаті доживають віку 77-річна Євдокія Набережна та її 21-річний пес Жулік. Обоє ледь ходять. Хазяйка спирається на милиці, а собака повільно переставляє ноги.


Євдокія Набережна з Жуліком-довгожителем

— Він у мене довгожитель, — хвалиться Євдокія Демидівна. — Ніколи не чула, щоб пси до стількох років доживали (зазвичай вік цих тварин залежно від породи — від 8 до 17 років. — Авт.). Жулік дворняжка. Та щось у ньому від породи таки є. Невисокий, з товстими лапами, на грудях біленьке і кінчик чорного хвоста теж білий. Як підніме, наче свічечка. Надвір уже не хоче йти, а я і не гоню. До нього балакаю, все понімає, — нахвалює пса господиня. — І радість мою, і біль відчуває.

Як сьогодні, пам’ятаю той день, коли він з’явився у нашому домі. Старий новий рік, мороз надворі великий. Заходить чоловік до хати і дістає з-за пазухи цуценятко: «На тобі подарок», І подає мені щеня на піч. А воно таке красиве, тільки малюсіньке дуже. Няньчилися з ним, як з дитиною. Таке вже хороше.

Я його дуже люблю і онучка моя його сильно любила. А він її як, словами не передати, — жінка змахує сльози і показує на фото онуки, яке стоїть на столі. — Не стало її у 14 років. Три роки тому, якраз на День Незалежності. А до того йде Аня на річку, і Жулік з нею. Запливає наперед, щоб вона не йшла на глибину. Вона ж одненька у батьків була. Живуть вони у Броварах, а на вихідні і канікули до мене їдуть.

Анечка і весела, і до роботи беручка була. Виглядала старшою за свої роки. Познайомилася з хлопцем тут, у селі, йому 21 рік тоді був. Ми їй казали: «Ти ще мала, нащо він тобі, рано». А вона: «Ми дружимо». Говорили і з його ріднею. Хлопцю розказували: вона ще дитя. Що там між ними сталося, не знаю. Та вона і виду не подала. Прийшла додому, каже: «Піду, покупаюсь». Пішла — і немає, і немає. Ми дзвонимо на мобільний, не відповідає. Кинулися шукати — знайшли на березі Десни, на дубі, неживу. Вона ж і вірьовку з дому з собою взяла. Якби дочки і зятя вдома не було, я б за нею слідом пішла.

Раніше по телевізору багато таких історій бачила, і думала: у людей стільки горя. Аж воно і нас не минуло. Я плакала: «Боже, чого ти мене не забрав?» З’їздили до Владики у Чернігів, він дав дозвіл поховати Аню, як належить, щоб батюшка і молитви. Тільки той у хаті не читав. Люду було сила-силенна. На могилках сказав: «Вона ж іще дитя. Хай залишаться тільки родичі».

Після того я майже щодня ходила до онуки на кладовище, і Жулік зі мною. Прийде, сяде біля пам’ятника і не рушає, доки я не йду. А вже як заслабла і він дуже старий зробився, несила нам ходити. Тільки коли дочка з зятем приїдуть з Броварів машиною, я з ними їду на цвинтар. І Жулік моститься в автомобіль. Вони сварять, мовляв, тільки сміття заносить. Я прошу: візьміть, він її так любить. Беруть.

А як поїдуть діти, то ближчої душі, ніж собака, і немає. Я біля нього, як біля дитинчати. Зубів уже немає, так я йому їжу жую. Діти ліверну ковбасу йому возять. Сусід тушонку приносить. Купив, відкрив — не прийшлася до смаку, а м’яка ж. П’ю чай, хліб з маслом і йому мну чи варене яєчко потовчу.

Жулік посидить біля мене, потреться біля ноги — і мені легше на серці. Все згадую Анечку. Перший рік вона мені снилася часто. Я її питала: «Що ти собі зробила, твої друзі і вчаться, і гуляють». А вона: «Я на дубі була і гукала його, і підсковзнулася».

Жулік і нових онуків полюбив, — розповідає Євдокія Демидівна. — Дочці з зятем вже під 50 років. Заводити своїх дітей пізно. Рік тому взяли в іншій області двох діток. Колю і Катю, по десять років, близнят. Батько помер, мати розпилася. Хороші такі, слухняні. Було, мені погано зробилося. Викликали «швидку», лежу ні жива ні мертва. Прибігли, обіймають: «Бабушка, не вмирайте, ми не можемо без вас». Одна проблема з навчанням. Вони ж у притулку були, ніхто з ними до пуття не займався. Пішли до школи у Броварах, «одиниці» та «двійки» попервах були. Найняли для них репетитора. Вже є і «10», і «9», і «12». Та однак їхнє навчання повільно просувається.

Сидимо з Жуліком, виглядаємо наших гостей. Він з двору хіба що до сусіда ледь дотупає. А раніше в гості до сусідської Баськи ходив, вони по-своєму, по-собачому дружили. Здохла торік, теж стара була, 16 років.

Господиня проводжала мене з хати, а за нею — і пес. Він ні разу не гавкнув на мене, хоча і бачив уперше. Наче відчував ставлення хазяйки.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №39 (1638), 28 вересня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: