«Ми не то що в Європі, у раю побули». «Бабусі-безвіз» повернулися з Угорщини і збираються до Німеччини

Понеділок, 14 серпня 2017 12:54 | Переглядів: 3553

Бабусі у хусточках, кофтах, домашніх капцях і з пакетиками в аеропорту «Бориспіль». Далі піднімаються на трап літака. Ці фото на минулому тижні облетіли не те що всю Україну, увесь світ. У мережі жартували: «вот что безвиз животворящий делает». А жіночок охрестили «бабусі-безвіз» (з новими біометричними паспортами до Європи зараз пускають без віз).

Виявляється, то наші землячки. З 1 по 6 серпня літали на Міжнародний фольклорний фестиваль у Будапешт, Угорщина.

Шестеро — із села Козацьке Бобровицького району з колективу «Берегиня»: 80-річна Наталія Самсон, 74-річна Любов Сорока, бб-річна Ольга Мацько, 79-річна Ганна Чуоовська, 78-річна Катерина Бурзак і 79-річна Олександра Герелесь. Четверо — із Золотинки Чернігівського району: 56-річна Ольга Селюченко, 70-річна Олександра Макатер, 71-річна Ольга Артюх та 80-річна Ніна Ребенок. І двоє — з Дніпровського: 81-річна Оксана Власенко та 62-річна Ніна Новик.

Гостра їжа, смачне вино і дороги, як долоня

У понеділок, 7 серпня, після повернення з Європи бабусі із Золотинки, які буквально за день стали супер-зірками, обговорювали, чим забирати плату за паї: зерном чи грошима. А ще купували свіжий хліб у «лавці», що приїжджає до села.

Як з’їздили і що сподобалось у Європі, золотинські знаменитості першому розповіли «Віснику Ч».

— Ой, понравилась Європа, — хвалиться Ніна Ребенок. — Люди крепко харошие. Чужинцям є шо подивитись. Гори здоровенние. Не можна і заглянуть. А я ж далі Чернігова ніде не була.

— Он Філіповна найстарша, а їй і на самольот той по фігу, — сміються.

— У літаку перший раз була. Тихенько йшов, не ворочався. Ловко проїхали і назад вернулись. В рот канфету кидала. Щоб у голові не шуміло.

— Наша начальниця трохи нас уговорювала, — каже про завідуючу Золотинським клубом-бібліотекою Ольгу Селюченко Олександра Макатер. — Бо за век ніде і не були. А тоді рішили: як де прийдеться умерти, так умрем.

— У мене вуха заклало. Хотіла йти, так кидонуло на бок, — згадує Ольга Артюх. — Це моя друга поїздка у літаку. До цього, давно ще, возили картоплю на Ростов, а звідти — додому на самольоті.

Золотинський колектив багато років співпрацює з ансамблем «Божичі» з Київщини. Ті і познайомили наших з угорцем Ніколашем. Саме він і повіз жіночок до Угорщини.

— Приїздив до нас разом з дружиною (вона українка) у травні. Слухали, записували, знімали, — розповідає Ольга Селюченко. — їх цікавили народні пісні, обряди. Потім попросив порадити ще колективи. У Шестовиці, Олишівці, Смолянці не змогли прийняти іноземців. А Дніпровське погодилось. Ми думали, то все жарти. А у червні дзвонять: ‘їдьте за паспортами.

— Оформили нормально?

— Без проблем. Тільки рук у нас не було (має на увазі відбитки пальців). Спрацьовані. То дали довідки.

— Збирались довго? На кого хазяйство кидали?

— Хазяйства вже давно не тримаю. Донька не розрішає, — говорить Ніна Пилипівна. — Хату замкнула і поїхала.

— Я волосся пофарбувала, щоб красивою бути, — сміється Олександра Макатер і жартома додає: — Цигана якого найти. Ми з Іванівною удвох у кімнаті були. Хотіли одного на двох. І посередині покласти.

Фото, яке облетіло увесь світ: «бабусі-безвіз» перед трапом до літака по дорозі на Угорщину (зліва направо): Ольга Мацько, Олександра Герелесь, Ганна Чубовська, Ніна Новик, Наталія Самсон, Олексій Заєць (не наш, з Київщини), Оксана Власенко, Катерина Бурзак, Любов Сорока, Ніна Ребенок, Ольга Артюх та Олександра Макатер. Фото з Інтернету

— І як Європа?

— Ми не то що в Європі, у раю побули, — аж примружує очі Олександра Назарівна. — Годували нас тричі на день. Усе смачне, тільки гостре дуже. Мабуть, такий у них смак.

— Вином пригощали. Ох і смачне. І самогонкою з винограду, — додає Ольга Артюх. — Жили на квартирі.

— Ми кожного дня виступали на концертах, — продовжує керівник колективу.

— Окрім нас, були колективи з Франції, Португалії, місцеві, звичайно. Програма дуже насичена. Показували там весільний обряд. Угорцям наші пісні сподобались. Навіть перейняли собі.

Я звикла о п’ятій ранку вставати. Тож встигла і околиці подивитись. Ми жили у сільській місцевості. Але села там величезні. По п’ять-шість тисяч душ. Багато виноградників. І ні зілинки. Корів майже не тримають, самі вівці. Тюки соломи не так, як у нас, мотузками перев’язують, а сіткою кожен обмотаний. Отака краса.

А чистота. Бумажки у селі не побачиш. У шість годин: «пі-пі-пі» — приїхала машина і зібрала увесь мусор.

Дороги рівненькі, як долоня. Ми як з Борисполя повертались по нашій золотинській, ох і потрусились. Соромно, що дороги до села немає.

— Що брали з собою?

— Костюми. Та переодіться. Не потратили ні копійки. Усе чисто за їх рахунок. Нам ще й кишенькові пропонували, як сувеніри захочемо купувати. Та по магазинах ніколи було ходити. Наостанок ще й по сто євро кожній дали (це зараз 3000 гривень). От би й в Україні нас так шанували.

— Ще поїдете?

— Пообіцяли запросити, тільки тепер ще далі — до Німеччини.

«Об'їздили півсвіту»

«Баби збираються за границю», — ця новина ходила по Козацькому Бобровицького району два місяці.

— Колективу більше 30 років. Вони вже в нас об’їздили півсвіту, — нахваляє землячок 57-річна Антоніна Бурзак, художній керівник будинку культури села Козацьке. — І у Конча-Заспі були, і в Пирогово під Києвом, і на Західній Україні. І на дачі в Ющенка виступали. Я тоді з ними їздила. Красота там така. І гори. Я побула наче в Карпатах. На дачі млини стоять старовинні і вози. А які кури там бачили! І сади! Черешня росте. І Катерина його була, і теща. Ющенко до нас підходив. Говорив з нами просто, наче дядько колгоспний. Ви б побачили.

А це приїхав до нас Ніколаш з Угорщини. Не один день жив, — продовжує Антоніна Михайлівна. — Баби його називали «наш продюсер». Угощали капусняком місцевим. Так сподобався, що страшне.

Що б не робилося: поминки, похорон, — капусняк іде. Весілля зараз у кафе в Новому Бикові святкують. І навіть там на стіл ставлять.

Цю ж страву на сто чоловік готували і на імпровізованому весіллі в Угорщині.

Рецепт капусняку «По-козацьки»

(у розрахунку на п’ятилітрову каструлю):

Шинкуємо білокачанну капусту (зелену не беріть, бо колір некрасивий буде) — стільки, щоб півкаструлі було. Зверху викладаємо порізане на шматочки м’ясо (з півкіло). М’ясо підійде будь-яке.

Далі — щільним шаром — картопля. Некрупна. Обов’язково ціла. І заливаємо водою, щоб до верху не діставала сантиметрів п’ять-сім. Бо як закипить, капуста підніметься вгору. Щоб було місце, де кипіти. Поварити хвилин 15. І додати п’ять ложок з гіркою пшона. Нехай далі вариться. Як картопля готова, дістати і розім’яти у мисочці. Паралельно зробити засмажку: по дві цибулини і морквини, чотири ложки томатного соусу. Усе це засмажити на салі. М’яту картоплю та засмажку вкидаємо у каструлю.

Солимо, перчимо, додаємо оцет за смаком, трохи цукру. Можна ще вершкового масла чи пару ложок сметани. І все це варимо ще хвилин 20. До готовності.

До поїздки готувалися ретельно. Репетирували, пекли коровай.

— Готувати весільний коровай мають жінки із парою — не розлучені, не удовиці, — розповідає про традиції Антоніна Бурзак. — Буває, сиром чи ще чимось напихають. А наші печуть чистий. Зверху «шишечками» прикрашають. Посередині — найбільша «шишка». Туди вкладається грошина. А ще співають: «Наша піч регоче, короваю хоче. Припічку усміхається, на коровай сподівається».

На порозі міграційної служби у Чернігові щойно отримали закордонні біометричні паспорти (липень 2017). У верхньому ряду (зліва направо): Любов Сорока, Ганна Чубовська, Наталія Самсон, Ольга Мацько. У нижньому (зліва направо): Катерина Бурзак, Марія Вакуленко та Олександра Герелесь

«Не бояться нікого і нічого»

— Город попорала, гурки закрила — і спокійно поїхала, — каже про свою дружину 78-річний Микола Сорока. — Я чотири годи у Європі в Німеччині служив. Хай тепер і вона побуде. У нас усього вдосталь. Супи варимо. Ковбаса-сало є.

На допомогу дідусеві приїхав онук Микола. Разом доглядають за матір’ю Любові Сороки 95-річною Ганною Плешкун.

— Вона через мене їхати не хотіла, — каже бабуся. — А я Любці: «Щоб ти на мене не обіжалась, їдь. Куди твоя ланка, туди і ти».

— Не боялись жінку в Європу відпускати? — запитую чоловіка.

— В Сибір отпускав, а в Європу так тєм болєє.

Микола. Гаврилович розповів, як у радянські часи козацькі жіночки їздили торгувати до Новосибірська (Росія).

— На самольоті літала. Сонях возили. Строїться треба було, а грошей де взяти? Так і торгували. Там на квартирах жили. Насіння смажили на здоровенних металевих пластинах. І продавали по 20 копійок за стаканчик. Мішок на плечі — і на базар.

На Катерину Бурзак чекають у Новому Бикові Бобровицького району, де вона зараз живе у доньки Наталії Ластовець. Найбільше за бабусею плачуть онуки, Марійка та Артем. Катерина Іванівна завжди брала дівчинку із собою на виступи. А от до Європи полетіла сама.

— Я її пускати не хотіла, — говорить Наталія Михайлівна, працює помічником вихователя у Новобиківському дитячому садочку. — Літаком дуже страшно. У неї здоров’я немає. Ходить з двома палицями. І в Угорщину з палицею полетіла. Аптечною, культурною.

Вона взимку з паличками у центр до автобуса доходить. І щовівторка їздить у Козацьке на репетицію. А влітку — велосипедом. Перед поїздкою через день їздила.

— Це такі люди, що не бояться вже нікого і нічого. Стільки ентузіазму та завзяття, що не кожен молодий захоче так займатися, — нахвалює племінниця Катерини Бурзак Наталія Єрмак, працює завідувачкою Новобиківського дитячого садка.

— До поїздки щось купувала?

— Як їхати, усі на базарі в Новому Бикові однакові тапочки купили, — говорить Наталія Ластовець. — Вони і виступають в однакових туфлях і в жовтих хусточках. А ще в одязі, в якому заміж виходили: вишивані сорочки, спідниці, фартухи.

— Бабки усі по-сільському вдягнуті, а вона у нас як супермодель: блузка, сукня, — продовжує Наталія Єрмак. — У неї дочка у Москві. То баба Катя двічі на весілля до онук їздила. Тож до подорожі в Європу була готова.

Онуки Ольги Мацько Марія Шило та Вадим Стогній доглядають за господарством

Глядіти за хатою, городом, курми, гусьми, котом Максом і собакою таксо-спанієлем Даніелем Ольги Мацько приїхали онуки: 16-річний Вадим Стогній з Бобровиці та 18-річна Марія Шило з Києва.

— Бабуся сукню у Бобровиці купила, гроші взяла — і поїхала, — говорять. — Вона у нас дуже активна. Ще у церкві співає. Хворіла на рак. Та обійшлося. Одужала. Після того наче на світ народилася. Стільки енергії. Навіть ми заздримо.

Те, що в Інтернеті пишуть, мовляв, тепер кожна бабуся може в Європу, наче в Київ, електричкою поїхати, перебільшення. Грошей потрібно немало. Наші собі такого дозволити не можуть. Усе оплачивали організатори.

«Хіба це останній раз?»

Разом з делегацією мала поїхати і 72-річна Марія Вакуленко. Вона навіть паспорт їздила робити до Чернігова. Та підсковзнулася і зламала ногу. І забирати документи у Чернігів їздила вже у гіпсі. Зараз жінка — у київській лікарні. Перелом виявився складний: відкритий зі зміщенням. Тож довелося оперувати. Та жінка не засмучується.

— Чого переживати? Хіба це перший чи останній раз?

А ще радо ділиться враженнями від поїдки до Чернігова.

— Взяли домашні паспорти. І там (має на увазі міграційну службу) показали. На склянці розписатися треба було (це електронний підпис на спеціальному моніторі). Пальці ложили до скла. У Григорівни (Наталії Самсон) не видно було відбитків. Вона за день до того часник обрізала. Уже ті пальці і мили, і шкрябали. І получилось.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №32 (1631), 10 серпня 2017 року