«Поки Вова охороняє столичну фірму, я тут стережу дівчат»

77-річний Володимир Рубан з Горбового Куликівського району живе у крайній хаті. Разом з дочкою 53-річною Тетяною, внучкою 30-річною Оксаною, її чоловіком 30-річним Володимиром Повжиком і правнучкою 2-річною Валерією. Дружина Ольга померла сім років тому. Працював Володимир Григорович трактористом і токарем у колгоспі, тепер на пенсії.

— Несміло жити у крайній хаті, — каже дідусь, опираючись на милиці біля двору. — Як щось станеться, хто нас почує? Поряд одна баба сама в хаті. Танин чоловік був з нашого села. Запив. Пішов до матері. А тоді йшов по дорозі, і його машина збила. Онуччин чоловік Володя теж з наших країв. Поки, наче, толковий мужик. Десь у Києві фірму стереже. Працює вахтовим методом: чотири дні у столиці, чотири — вдома. Поки Вова охороняє столичну фірму, я тут стережу наших дівчат.

Уночі то машина під хату під’їде. Бухкають. Лисиці приходять. Восени гусей на лузі душили. І нашу гуску одну задушила, гадость.

Якось восени всі мої поїхали на Чернігів. Лежу у веранді. Хтось стукає у двері і питає: «Можна?» Кричу: «Заходьте». Відчиняє двері циганка, слідом заходить друга, а за нею — третя. Чи зробили зі мною що. Як їх побачив — замлів. Одна сіла на підлогу, ногу чимось перемотує. Інша байки розказує, що приїхали у село заміж когось видавати, мене пообіцяли позвати на весілля. Тоді почали розпитували, чи не здаю я акумулятори, металолом. А про третю я й забув, вона у хату чкурнула.

Трохи побули і зібралися йти. Я ще їм кажу: «Підождіть, проведу від собаки». Поки на милицях докульгав, вони вскочили в машину і поїхали.

Приїхали мої з міста, питають: «Тату, ти нічого на ліжко не клав, не брав? Бо відкинута застилачка». «Ні, я там не був». Дивляться, а на скрині замок відірваний. Коротше кажучи, у шафі лежало тільки сто гривень, не забрала. Мо подумала, що сувенір. А трохи далі від грошей був фотоапарат, ноутбук. Пощастило, нічого не винесли. А на другий тиждень на іншому кінці села з хати 12 тисяч винесли.

Дівчата тепер мені в голову товчуть, як нікого немає вдома, зачинятися. А я, добра душа, то забуду, то побалакати з кимось хочеться.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №3 (1602), 19 січня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: