Болючі втрати Таїсії

69-річна Таїсія Романенко з села Городище Коропського району пережила багато горя. Дочасно пішли з життя четверо найдорожчих їй людей. Та вона не кляне долю і нікого не звинувачує.


Таїсія Романенко

«Ми були щасливі»

Таїсія Іванівна пригадує молодість як веселий, гарний час:

— Працювали, але ж і як відпочивали. Пісні, танці, гульня. Весело було, і нічого не боліло. У моєму класі було 33 учні. На яку вулицю не вийдеш, дітвори! Я у 18 років вийшла заміж. Односельчанка була родом з Тамбовської області, запропонувала їхати у Підмосков’я, у радгосп. І я погодилася, бо в мене був паспорт. А от чоловіку довелося виклик висилати, бо у нього паспорта не було. (В ті часи сільським людям не давали паспортів, щоб не виїздили з сіл. — Авт.). Оселилися ми у Каширському районі. Народився Серьожа. Я працювала дояркою, чоловік — теж при фермі. Щасливі були.

Батько

— У мами моєї спина зігнута була, проблеми з хребтом. А тут ще й батька молоковоз збив. Покалічило руку і ногу. Все через те, що упертий був. Казав, хай машини мені звертають. Слабували обоє. Ми хотіли їх забрати до себе, та їхати з села вони не погоджувалися. Довелось нам повертатися в Городище. Приїхали, батько через рік помер. Якби знали, не верталися б.

Чоловік згорів за 40 днів

— Троє дітей уже було: Серьожа, Таня і Альоша. І знову ми на фермі з чоловіком. Він і худобу пас, і фуражиром був. А я 35 років дояркою відпрацювала. Чоловік рік до пенсії не дожив. Ми хазяйство тримали: двох корів, коня, свиней, птицю. Все було добре. І раптом перед Михайлом (21 листопада) він каже старшому сину: «У мене така слабкість, така слабкість». Хоча до цього на здоров’я не скаржився. Коли щось і заболить, терплячий був, не жалівся. Син до кума-фельдшера. Той подивився, порадив, хай ношпу поп'є. Не легшало. Тоді медик направив його на Короп. Лікар подивився, визначив поліпи у шлунку. Каже, треба везти на Чернігів. Ми в Чернігів, чоловік ковтав зонд, здав аналізи, зробив УЗД. Рак.

Грудна клітка була як тісто дріжджове, аж блищала. Все пішло в гору, під бородою гуля вискочила, і Михайла задушило. Не стало мого Миколайовича на другий день Різдва, 8 січня 2002 року. Згорів за 40 днів.

Мій Михайло був такою людиною, про яких кажуть: «Мухи не обидить». Весь у роботі, до людей добрий, як і його мати. Свекруха в мене була як ні в кого, ми не сварилися.

Миші майже 15 років немає. А я ще корову тримаю, не можу без роботи. Вона відволікає, та й дітям хоч чимось допоможу.

Серьожа так рішив

Через п’ять років після чоловіка Таїсія Романенко поховала старшого сина. Він повісився.

— То болюча тема, болюча, — зітхає жінка. — Він так рішив, не схотів жити. Сергій був спортивний, красивий. Ми як приїхали з Підмосков’я, пішов у восьмий клас. Українська мова давалася йому не дуже. Тому, як тільки закінчив вісім класів, вступив до училища в Сосниці. Вивчився на тракториста-машиніста. Служив у Бельбеку в Криму. Їздив у 90-ті роки на заробітки у тайгу, на золоті копальні. Грошей привіз багато, та вони зразу знецінилися. Одружився з троюрідною сестрою. Народилася онучка Яна (її вже теж немає на цьому світі). Вже згодом мені люди казали, не треба було їх женить. Але ж в інших країнах одружуються зі своїми. Сваха моя, це і кума моя, хрестила менших дочку і сина. Як і в кожній сім’ї, по-всякому у них було. Сина вже не вернути. А невістка досі мене матір’ю зве. Ми нормально спілкуємося. Сергій приходить мені у снах, гарний такий, доглянутий.

Онука загинула у маршрутці

— У Сергія залишилася дочка Яна. Він її дуже любив, і вона його теж. І я для неї на все згодна була. Ми жаліли одна одну. Було, станемо вибирати картоплю. Яночка: «Бабусю, ти найстарша, я найменша, давай перепочинемо». Як закінчила школу, проходила і в глухівській педуніверситет, і в Новгород-Сіверське медучилище. І в Київ могла поїхати. Не схотіла. її як тягло в Чернігів. Вступила до ліцею побутового обслуговування на перукаря та візажиста. Провчилася лише тиждень. Онуці треба було санітарну книжку взяти у Коропі. З подругою Лілею Дзюбою, з якою вони вчилися, разом їхали додому.

Було це восьмого вересня 2011 року. В той злощасний день коропська маршрутка під Березною Менського району зіткнулася з фурою. Загинули дев’ять пасажирів. Серед них Яна і Ліля. Вижила єдина Марина Баратова зі Славутича. Проте в цій аварії вона втратила і чоловіка, і зятя.

— На Яні було два хрестики. Один куплений у монастирі, другий — хрещена подарувала, — продовжує Таїсія Іванівна. — Не спасли вони її. Лілю і Яну поховали поряд.

Життя втратило сенс. Ні сина, ні його доньки. Як сама в хаті, всякі думки у голову лізуть. Тиша і спогади, спогади. Страшно. Якби не подруги: Катя Реуцька, Віра Капуста, Тоня Навроцька, Таня Семенцова, Тоня Лисенко, Марія Редько, не знаю, чи впоралася б зі своїм горем. Бувало, до мене по двічі на день заходили. І я зрозуміла, не можна замикатися в собі. Подруги і тепер мене підтримують, а я їх. Збираємося на свята, на іменини. Нас жартома називають женсовєт.

Серьожина дружина (Янина мати) заміж вдруге вийшла, народила сина Єгора. Йому вже три роки. Чоловік хороший попався. Хай їм щастить.

— Таїсіє Іванівно, може, в будинку у вас якийсь негатив?

— Та ну, — махає руками і веде по чотирьох кімнатах просторої хати. — Ось Серьожа, а ось Яночка, — показує фотографії на стіні, і на очі навертаються сльози. — Я вже знаю, прийшов у сні покійник, хоч і рідний, хоч чужий, — жди біди. Так мені було щоразу, віщувало. Перед смертю батька, чоловіка, сина, онуки — снилися мерці, — каже жінка.

Видно, енергетика в будинку позитивна. Усі підвіконня і кутки заставлені вазонами з квітами. Цвіте рождественник. Я нарахувала більше п’яти десятків вазонів, далі не стала.

— Та у вас легка рука, — похвалила Таїсію.

— Усе живе потребує любові, без неї помирає. Квіти ростуть, коли ти їх любиш. Донька Таня порадила класти у вазони «спиті» чайні пакетики, виливати залишки чаю та кави, а ще підгодовувати горілкою. На літр води п’ятдесятиграмову стопочку горілки. Я не тільки кімнатні рослини люблю, — продовжує господиня. — і надворі до морозів у мене їх багато росте. А ще кожну душу живу жалію. Мені котенят підкидають, знають, що прихищу. Нині у мене двоє котів: Степан і Котик. Останній вже старий, 14 років, мишей ніколи не ловив і в хаті сидить більше, ніж надворі. А я його люблю, як і собачку Жоріка. Його ще цуценям менший син Олексій приніс за пазухою. Хтось викинув при дорозі, замерзало.

Олексій боронив Луганський аеропорт

— Альоша — менший син. Йому зараз 37 років. Доки не вернувся із зони АТО, душа моя була не на місці. В селі мужиків здорових багато. Та забрали лише мого сина і його однокласника. Було це в першу хвилю мобілізації. Сказали, на перепідготовку у Гончарівське в танкову бригаду.

Що відправили в АТО, не признавався. Як не брав трубку, серце хололо. Казав, я сам подзвоню. Родичка перша довідалася, куди його направили. Мені розказала. Я дзвоню, чую, гупає, стріляє. Питаю: «Ти де?» — «У Гончарівському» — «А чого стрільбу чути?» — «Так то ж феєрверки, сьогодні ж Івана Купала». Та мене не обманеш.

Згодом довідалася, він був у Луганському аеропорту. Чула, вже як тут хлопцям розказував, там так чисто, красиво було, все блищало, аж незручно було у чоботях заходити. А тоді аеропорт розбомбили. Нашим і львівським хлопцям бойовики дали зелений коридор і обдурили, стали розстрілювати. Підбили перший же танк, який йшов, у ньому був командир. Він скерував палаючий танк у кювет, щоб інші хлопці проскочили, і загинув. Син дивом врятувався. (Така народна версія про Іловайський котел. — Авт.).

Було таке, що його куртка поряд висіла, куля пробила її і військовий квиток у кишені. Може, Олексія хрестик зберіг — коли сина забирали, я свій, простенький, зняла і йому на шию наділа. (Хоча на Яні було два, і не врятувалася. От і думай).

До мобілізації Альоша був здоровий, ні на що не скаржився. Та після того, як рік з лишком побув в АТО, тиск став високий (а ще й випить любить), нирка болить. Під танками спали на холодній землі. Він вже і в Коропі, і в Чернігові лікувався, і в санаторій їздив. Та здоров’я не повернути.

Живе в сусідньому селі. Пішов на четверо дітей. Невістка у будинку культури техробітницею працює. Діти до мене добре ставляться. Найменша Даша, їй 12 років, любить у мене гостювати. Бабою зве.

Донька Таня, їй 42, працює в Києві у ресторані. Вона і офіціант, і помічник кухаря. Онука Настя у Запоріжжі вчиться на перукаря-візажиста. Онуку Данилу 14 років, школяр. На зимові канікули має приїхати. Ото мені буде радість.

А поки що Яна приходить у снах, наче їй років 13, і жаліється, зуби болять. їй же в тій маршрутці зубенята повибивало. Я до церкви ходжу, у свята не працюю. Чим можу, людям допомагаю. Рідня називає мене Матір’ю Терезою. Не вірю в те, що хтось міг мені поробити чи навести порчу на сім’ю. Думаю, то так Бог розпорядився.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №51 (1598)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: