школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима



SHOPTOYS

Друг Реріха Юрій Бусленко

У жовтні виповнюється 142 роки від дня народження Миколи Реріха і 112 років - його сина Святослава. Досі їхня творчість оповита серпанком містики й навіть фантастики. Микола Реріх належав Росії, Україні, Індії та, власне, усьому світові. Багато що пов’язувало художника, мандрівника й науковця і з Чернігівщиною. Шанувальником України він став після гастролей Марії Заньковецької в Петербурзі, потім малював портрет Гоголя, співпрацював із Григорієм Нарбутом і Миколою Самокишем, як сценограф допомагав створювати балет «Весна священна» Ігорю Стравинському, батько якого, співак Іван Стравинський, закінчив Ніжинський юридичний ліцей.


Юрій Бусленко

Мені ж пощастило працювати з людиною, яка гостювала в Індії у садибі Реріхів. підтримувала дружні стосунки із Святославом Миколайовичем. Це фотокореспондент Української радянської енциклопедії (згодом видавництва «Звід пам’яток України») Юрій Бусленко.

- Юрію Михайловичу, Вам довелося спілкуватися з людьми, імена яких відомі всім. А як Ви вийшли на Реріхів?

- Через... авіаконструктора Антонова. Мій батько «слухав» турбіни. На слух міг визначити якусь дисгармонію. Зауваження висловлював особисто генеральному конструктору. За компанію і я відвідував завод і спілкувався з Олегом Костянтиновичем. Він був не тільки «фізиком», а й «ліриком -писав картини. Знаючи, що в батька таке саме хобі, Антонов запропонував організувати виставку «Вчені малюють», і вже за тиждень нам люб’язно надали виставкову залу Спілки художників. Для Олега Костянтиновича проблем не було - як депутат Верховної Ради УРСР він міг зателефонувати і міністру культури, і Щербицькому. Я тим часом відбирав картини. Оскільки зала була велика, а вправних живописців серед учених мужів виявилося небагато (можливо, дехто не наважувався дебютувати в іншому амплуа), то ми запросили їхніх колег із Білорусі, Молдови... Так до експозиції потрапили пастелі Бориса Смирнова-Русецького з Ленінграда. По духу вони були близькі роботам Реріха. Виявилося, що замолоду науковець товаришував із старшим сином Реріха Юрієм. Цього вистачило, аби радянська влада запроторила його до в’язниці. Термін був нетривалим. Але в сорокові роки минулого століття Смирнов-Русецький знову потрапляє за ґрати й довгі роки працює «в шаразі». На волю виходить літньою людиною і відкриває своє друге покликання. Філігранно виписані картини Бориса Олексійовича викликали зацікавленість, і в Україні він став дуже популярним. Згодом шанувальниця з Одеси викупила його пастелі у родички. Нині роботи петербуржця розміщено в окремій залі у Будинку-музеї Реріха, який залюбки відвідують одесити.


Микола Реріх

- Ну а Ви з Реріхом де перетнулися?


- Звісно ж в Індії. Як представник Всесвітньої організації охорони здоров’я я працював у країнах третього світу. Ми постачали медичне обладнання, ліки, продовольство, а також фотографували й описували стан справ. У Африці така робота не була ефективною, оскільки між племенами точилася війна. Іноді вожді навіть знищували обладнання лабораторій, спекулювали продуктами.

В Індії було спокійніше. Хоча й там траплялися несподіванки. Непередбачені природні явища, інший спосіб життя. Коли працював у Мумбаї, довелося лікувати хребет у Центрі йоги міста Пуна. Лікарі поставили хребці на місце, відрегулювали дихання. Після цього я набрався зухвальства і завітав до сусіднього Бангалору, де мешкав Святослав Реріх. Нині це Силіконова долина Індії, з віллами та гольф-клубами, а тоді місто було схоже на село з облупленими дво- та триповерховими будинками в центрі. Адреси відомої людини я не знав. Запитав у таксиста, де мешкає художник Реріх - нема відповіді! У муніципалітеті - те ж саме. «А що він робить, який має бізнес?» - запитав місцевий житель.

Я згадав, що його дружина у спадок отримала землю. - «О, так він плантатор!». В економічному відділі муніципалітету дали адресу плантатора Реріха. З таксистом ми знайшли довгий білий паркан. Із красивого одноповерхового будинку вийшов індус, який трохи розмовляв російською і зрозумів, що я з СРСР і цікавлюся творчістю художника. Згодом Девіка Рані-Реріх у сарі запросила в дім.

- Як Вас зустрів патріарх?

- Доброзичливо. Показав свою галерею, колекцію східних старожитностей. Ми розмовляли близько чотирьох годин. Мене цікавила унікальна родина, а його - життя в Україні, про яку він знав небагато, незважаючи на те, що батько на початку XX сторіччя закликав рятувати українські святині, зокрема палац Розумовських у Батурині. Святослав Миколайович запропонував гостювати скільки заманеться. Мовляв, кімнат багато, нікому не заважатиму. Запросив на вечерю. Подавали пурі з курки, рибу, овочі...

- Ви більше не зустрічалися?

- Зустрічалися. До того ж я заварив таку кашу, що непереливки було керівництву республіки!

- З цього моменту детальніше, будь ласка.

- Річ у тім, що колись на Київщині мені показали церкву в Пархомівці, оздоблену мозаїкою за ескізом Миколи Реріха. Там протікав дах, а всередині зберігалися добрива. Голова сільради намагався залатати дірки шматками заліза, та це не допомагало. А під час перебудови Раїса Горбачова запросила мене співпрацювати з журналом «Наше наследие». Зателефонувала особисто й каже: «Це Раїса Максимівна». -«Дуже приємно». - «Горбачова!» Я мав великий фотоархів, відвідав усі музеї України, і це дружину Генсека зацікавило. Платили небагато, 150 карбованців, однак усе друкували. Але від статті про сумну долю церкви редакція категорично відмовилась. Звісно, «шефині» нічого не сказали. Аж тут телефонує Святослав Реріх: їду до Швейцарії лікуватися, дорогою зупинюсь у Москві, Горбачов запрошує. Я розповів про мозаїки. «Як би я хотів їх побачити! - загорівся Святослав Миколайович. - Зможеш із Москви забрати мене до Києва?». Звичайно, партійці це зробили б краще, та відмовлятися незручно. Зустрілися в готелі «Центральний», Девіка Рані приготувала обід - ресторанів художник не визнавав. Поспілкувалися, я віддав фотографії храму.





Тут за гостем присилають два ЗІЛи, Реріх умовляє їхати з ним. Я чекаю його внизу, а він показує Горбачову ці знімки. Що там почалося! Вийшла Раїса Максимівна, розпитала що до чого і телефонує секретарю ЦК КПУ Юрію Єльченку. Мовляв, тут Святослав Миколайович і ми всі разом (натякаючи на Генсека) хочемо приїхати до Києва подивитись реріхівську мозаїку. Коли? За два тижні.

- Уявляю, який зчинився ґвалт!

- Не те слово! Коли я повернувся додому, друзі порадили не потрапляти нікому на очі - битиме начальство разом із генералами. Чому з генералами? З цікавості вирушив до Пархомівки. Ще здалеку побачив наметове містечко і солдатів, які асфальтують дорогу. Біля самої пам’ятки культури працювали кран, бетономішалки, піскоструминна машина. Вояки одночасно перекривали дах, драїли церкву зсередини, зводили цегляний паркан, реставратори відновлювали фрагменти іконостаса. «Ти що наробив? У мене зламали замки й вивезли всю мідь на перекриття трапезної!» -обурювався директор Києво-Печерської лаври Кібальников. Так церква отримала нове життя. А Реріх не приїхав. Стан його здоров’я погіршився. Швейцарські лікарі не змогли допомогти літній людині. Художник вилетів до Індії, і десь за два роки його не стало. Незабаром пішла з життя і дружина, а управитель садиби розпродав картини і східну колекцію. Дітей ні у Святослава, ні у Юрія не було.

- Вам ця тема близька, бо Ви теж учились живопису?

- Відвідував колись студію живопису Іллі Глазунова. Якось був у цього художника в гостях у Парижі, де він жив із сином Іваном. Ну а живопис Реріхів мені близький, бо я теж бачив ці фантастичні пейзажі, знімав їх. А щодо містики, то Святослав Миколайович мені казав: «Ніколи не спілкуйся з реріхнутими!». Батько й обидва сини були реалістами. Хіба що їхня дружина й мати Олена у філософських працях намагалася поєднати культуру Сходу з досягненнями Заходу, що згодом дало змогу по-різному трактувати її ідеї. Сам же Микола Реріх був прагматиком. Я прочитав багато його творів: усе чітко регламентовано й логічно. Випускник юридичного факультету Петербурзького університету, він розробив Міжнародну угоду про охорону художніх та наукових закладів та історичних пам’яток, з чого потім «народилась» Гаазька конвенція. У його Інституті гімалайських досліджень працювали медична, зоологічна, ботанічна, біохімічна лабораторії. З ним співпрацювали видатні вчені, зокрема Альберт Ейнштейн. Так до чого тут містика?

Ніна Сотник, "Деснянка" №52 (632) від 22 грудня 2016

Теги: Микола Реріх, Юрій Бусленко, Ніна Сотник, "Деснянка"

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект