Анатолій Лазар: «Я на чоботях приносив до 12 ренгенів...»

Та страшна техногенна катастрофа, що сталася навесні 1986 року на ЧАЕС, чорним крилом зачепила мільйони і мільйони людей. Лише у ліквідації наслідків аварії взяли участь майже 600 тисяч військових та цивільних. 26 квітня безжально увірвалося в наше життя й донині нагадує про себе смертельними наслідками. Дорого заплатили українці, щоб приборкати так званий мирний атом. І серед перших, хто вступив у смертельний герць із радіацією, був наш земляк Анатолій Лазар із Дроздівки Куликівського району. Тоді йому виповнилося лише 19 років.



- 26 квітня о третій годині ночі, - згадує солдат, - наш особовий склад 1-го спеціалізованого моторизованого полку МВС, який дислокувався в Києві, було піднято по тривозі. На військових «Уралах» нас повезли до міста енергетиків - Прип’яті, де ми й зустріли світанок нового дня, весняна погода якого викликала тільки приємні емоції.

- А цікавилися, що трапилося?

- Звичайно, але відповідь ротного була дуже лаконічною: на Чорнобильській станції стався витік радіаційних речовин, тому дороги в радіусі кілометра потрібно перекрити.

- Раніше, мабуть, і гадки не мали, що ж то таке - радіація?

- Чому, у школі на уроках військової підготовки розповідали про атомне бомбардування японських Хіросіми та Нагасакі, про радіацію, яка знищила тисячі людей. Але ми, молоді солдати, і не уявляли, що на нас чатує невидима смертельна небезпека, про яку в перші дні ніхто не інформував і ніяких спецзасобів нам не видавали.

- А чим це було викликано?

- Масштаби катастрофи замовчували, а щоб не було паніки, подію на станції подавали як звичайнісіньку пожежу. Але коли ситуація стала критичною, уряд видав постанову про евакуацію населення Прип’яті.

- І як люди сприйняли виселення?

- Щоб не викликати зайвої підозри, командири наказали нам здати зброю і проводити евакуацію у буденному обмундируванні. Ми ходили по під’їздах і чемно запрошували людей взяти потрібне для поїздки на 3-4 дні. Майже всі вірили, що це тимчасово, тому деякі, взявши гроші та документи, без ніяких сумок чи рюкзаків займали місця в автобусах.

- А ви у ці дні якісь антирадіаційні препарати вживали?

- Та які медикаменти чи препарати! Коли місто обезлюдніло, нам дозволили одягти загальновійськові захисні костюми та респіратори. Уявіть, я приносив на чоботях по 12 рентгенів, а на колесах БТР датчики фіксували навіть 36 одиниць. Офіційно у довідці, яку мені згодом видали, зазначено, що в перший день аварії я отримав дозу 40 рентгенів, а гранична межа - 50.

- Тож влада практично кинула вас «під танки»?

- А хто тоді думав про долю чи здоров’я молодих солдатів? Наказували, щоб у листах додому ми не повідомляли ніяких подробиць про вибух, попередивши, що порушники матимуть серйозні неприємності. Дозволялося інформувати рідних, що ми перебуваємо на відпочинку, мало не на курорті. І справді. Прип'ять у ці дні буйно квітувала незрівнянним цвітом абрикосів, весняною зеленню і теплою погодою.

- Ваш полк завдання про евакуацію і охорону міста виконав, а щодалі?

- А потім надійшов наказ командування, щоб ми після короткого відпочинку на річці Вуж поблизу Старих Петриків, що на Київщині, вирушали до столиці для забезпечення громадського порядку під час знаменитої Велогонки Миру. Уся наша форма так «фонила», що її просто спалили. Я залишив тільки військовий квиток і годинник. Цікава деталь: мені видали гімнастерку 1939 року. Уявляєте, на початку війни, у 41-му, голих та босих пацанів кидали в бій, а на складах лежав новісінький одяг. Сумно стало від цієї паралелі, адже багатьох моїх бойових побратимів уже немає на цьому світі. А наш командир лише через десять років, під час зустрічі однополчан, попросив у нас вибачення за те, що не мав права розповідати усю правду про небезпеку. Скажімо, міст під Копачами «дзвенів» на 300 рентгенів...

- Після Велогонки Миру вас відправили на «дембель»?

- Який «дембель»? До Києва приїхали на побачення мої батьки. Я, зрозуміло, пішов до командира за дозволом на одноденне звільнення. А він: яке звільнення? 8 наказ негайно вирушати до Чорнобиля, встановлювати та охороняти 10-кілометрову зону.

- І знову в бій?

- Так. Будували, охороняли. Цей період тривав до серпня, але вже з усіма заходами безпеки.

Що згадується, щеміло серце, коли до літака у Бориспіль супроводжували тяжкохворих пожежників. Запам’яталася й своєрідна феєрична картина скидання у палаючий реактор із гелікоптера мішків із сумішшю. Небезпека була надзвичайною, адже машина миттєво нагрівалася до 70 градусів. За військовими буднями я непомітно набрав свою радіаційну норму і мене повернули до Києва.

- А як відзначили ваш подвиг?

- Відзнаками солдатів не балували. Командування полку видало премію - по 100 карбованців. МВС нагородило медаллю за відмінну військову службу в мирний час, а ЦК ВЛКСМ - знаком «За воїнську доблесть». А головне - отримав відпустку та поїхав до рідної Дроздівки. Радості не було меж. Батько Леонід Опанасович (ще був живий), знаний механізатор, орденоносець, радів за мене, що не підвів козацького роду. Адже мій дід Опанас Васильович був танкістом, пройшов Вітчизняну, нагороджений багатьма орденами та медалями.

- Справді, як можна не примножувати такі родинні військові та трудові традиції...

- Це я розумів, тому після завершення строкової служби поїхав працювати на ЧАЕС.

- А сумнівів чи страху не було?

- Чого боятися? Адже найстрашніше я вже бачив. Отож, отримавши гуртожиток на Зеленому мисі, працював електрослюсарем, будівельником у «Мінатоменерго». Зводив різні об’єкти у Славутичі, Прип’яті, Чорнобилі. Свою «радіаційну» діяльність завершив у 1992 році.



- Солдатом?

- Так. Але після служби здобув вищу освіту в харківському університеті, мені надали звання лейтенанта.

- Минуло чимало часу, як вплинула радіація на здоров’я?

- До 30 років організм витримував ті стоашенні завантаження, а нині не хочу й казати бо болячок уже стільки... За цей час мені як ліквідатору лише двічі надавали путівку до санаторію.

- Боляче згадувати події тих часів?

- Ні боляче було, коли два роки тому побував у Прип’яті і побачив мертве місто. Боляче (і покотилася сльоза. - Авт.), що більшість однополчан відлетіли у вічність. Боляче коли нині молоді хлопці гинуть на сход України за незалежність держави. Вічна їм пам’ять!

- А що побажали б усім нам - і молодим, і ветеранам?

- Щоб не було у наших душах Чорнобиля.

Сергій Гайдук, "Деснянка" №51 (631) від 15 грудня 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: