За все життя було чотири кохані: дружина Галька і три скрипки

86-річний Андрій Боровик з Дорогинки Ічнянського району повільно ходить з ковінькою, майже зовсім не чує, погано бачить. Та ще грає на скрипках, які сам зробив і настроїв. У минулому році ще виступав на конкурсах, у місцевому будинку культури, в Ічні, Барві. Тепер грає тільки для тих, хто попросить. І вчить вдома онуків.


Андрій Боровик

«Через тютюн рачки до сусіда»

— Я ще повзати не навчився, а до скрипки тягнуло, — сміється дідусь, повільно підносячи до рота цигарку. — Коли мені було три роки, батька хотіли розкуркулити. Тодішня влада казала, що у нього були молотарки. А насправді пара волів, які він продав і купив хамазейку, в якій ми жили. Щоб не потрапити під суд, утік кудись на заробітки. Засудили маму. А я ще у колисці був. До себе забрала мамина сестра. У них родина 12 чоловік. І я тринадцятий. Голодовка була. Тітка візьме велику миску, туди якогось зілля накришить без заправки. Усі навколо тієї миски сядемо, їмо. Корова була, з нею ми вижили. Готували молочний кисіль.

Як сядемо за стіл, говорити чи, не дай Бог, засміятися не можна було. Бо дядько Омелько ложкою у лоба бив. Після обіду чи вечері заводив за клуню і шмагав лозиною. Такі в нього чомусь правила були.

Коли почалася війна, мені було десять років, хату сусідів розбомбили. За селом вони зробили землянку. І була у них скрипка, яка висіла у тій землянці на стіні. Я здружився з їхнім сином. Вийдемо на вулицю, трохи побігаємо, а тоді біжимо до їхньої землянки. Щоб батько для нас пограв. Нам попілікати у руки не давав. Навколо тої землянки, як зараз пам’ятаю, тютюн ріс. Рачки повз поле лізли, щоб ніхто не побачив. Коли баба дома була, скрипку нам давала. А коли нікого — вкрадемо, трохи побринькаємо і до приходу хазяїна вішаємо. Тоді у мене і з’явилася тяга до скрипок і музики.

А після війни мій хрещений купив у Києві мандоліну для дочок. Дівчатам вона була не потрібна, а моїй душі хотілося, випросив. Грати на ній сам навчився. Днями бринькав. Вигадував мелодії.

Тоді в наше село приїхав Василь Дяченко, на практику у колгосп. У нього і скрипка була, і балалайка саморобні. Зі своїми інструментами ходив грати у будинок культури. Я бігав до нього, щоб почути і запам’ятати якусь мелодію. Він раз мені показав, як треба. Сам щось робив, а я грав. Спочатку не виходило, Василь узяв колодочку і по руках відшмагав мене. Після того майже без помилок зіграв ту мелодію, і перестав до нього ходити.

Коли похорон був, чоловіки, які грали у будинку культури, проводили покійного з оркестром в останню путь. Я слухав. А вдома намагався по пам’яті відобразити мелодію. І виходило.

«Балалайку за кусок сала і пляшку самогонки»

— Мені було десь років п’ятнадцять, як мама повернулася з заслання. Тоді і батько повернувся у село, — втирає сльози чоловік. — Почали хату будувати. Як збудувалися, почав вішати на стіну свої інструменти. Тоді у мене з’явилася балалайка, схожа на руську. Виклянчив у того ж Василя Дяченка. Він згодився обміняти її на кусок сала і пляшку самогонки. Сало вкрав дома, за це отримав добряче. А самогонки у нас не було. Підговорив двоюрідного брата Василя, щоб той з дому виніс пляшку. Здійснили обмін, а балалайка та розклеєна. Йо-майо, надурив нас Василь.

Пішов до чоловіків на токарний верстат. Дали мені грудочку дерев’яного клею. А як його розбавити, не знаю. Розпалив багаття, поклав каганець, а в нього той кусочок. Він засичав, завоняв і згорів. Пішов до місцевого художника. Він, як малював, розводив клей і наносив на полотно. Дав мені велику плитку і сказав, як ним користуватися. Вдома її подробив, налив води, клей набух. Тоді на водяній бані нагрів і склеїв балалайку. Бринькав кожен день на своєму кутку.

Першу свою скрипку зробив у школі. Разом із вчителем трудового навчання. З деревини, яка була під боком. Робити її не важко, але робота клопітка. Струни взяли зі старої балалайки. Та що ми не робили, як не настроювали, грала вона погано. Люди підказали, що з наших матеріалів вона
гарно грати не буде. Повісив її на стіну для краси.

Слух почав втрачати ще у молодості

— Після школи пішов працювати у РЕМ, в Ічні, — каже Андрій Васильович, поправляючи пальцем слуховий апарат на лівому вусі. — Познайомився з дружиною Галькою. Вона працювала у колгоспі. Тоді електрики у селах не було, ми тягли проводку по всьому району. Якось чергував, а у кімнаті жарко було. Відкрив вікно, приліг подрімати. Мене й продуло. Дало осложнєніє на вуха.

Через 21 рік розрахувався. Бо треба було без страховки по тих стовпах лазити. А я ж не дурний.

Праве вухо майже зовсім не чуло, ліве з апаратом. Пішов у лісництво. Пиляв дрова. Бензопила важила 16 кілограм. Розболілася спина. Рентген показав запалення плечових м’язів. Лікар сказав, як хочеш жити,

кидай роботу. Пішов електриком у школу. Сантехнік повісився, довелось виконувати і його роботу. А тоді ще й у майстерні на верстатах дітям викладав уроки трудового навчання. За все мені платили 80 рублів. Через вісім років викликала мене директорка. І каже, що в спортзалі лампочок немає. Мовляв, я даром витрачаю государственні гроші. У мене електрика справна, а за лампочки я не відповідаю. Нащо тоді у школі директор і завхоз? Короче, вижили мене. Останні роки працював у колгоспі. На пилорамі. Робив столи у контору, клуб. І зараз у сільраді мій стіл стоїть. Коли йшов на пенсію, кажу: «Хлопці, бережіть верстати». А хлопці наші були трохи п’янички. Все порозтягували, занедбали.

«З печі дістав схожу на скрипку Страдіварі»

— Сусід, як повернувся з війни, з собою приніс скрипку. З виду вона
була стара, але гарна, — усміхається дідусь. — Він і сам не грав, і не давав її нікому. Нащо вона йому була потрібна, не знаю. А коли помер, його жінка тією скрипкою затулила дірку у грубі. А я про неї пам’ятав. Прийшов, кажу: «Тітко, у вас була скрипка, дайте». Витягли ми її з груби. А вона чорна. Та видно, що не наша, загранична. І трохи підгоріла. Етикетка відпала. Почистив її, лаком покрив. Така гарна, що я по сей день думаю, що то скрипка Страдіварі.

Сліпий, глухий, але на конкурси їздив. Взяв ту скрипку. Вийшов на сцену. Батарейки у слуховому апараті сіли, зовсім нічого не чув. Почав пілікати, мелодії ті, що знаю, напам’ять. Відчуваю, не те, почав заново. А журі мені за це оцінки скинули. Люди їм кажуть: «Він же нічого не чує». Пожаліли, зайняв перше місце.

— Може, то і справді скрипка Страдіварі? Продайте, — кричу у вухо Андрію Боровику.

— Та що ти таке кажеш! Це ж пам’ять.

Старший онук возить туристів на екскурсії з Києва у Західну Україну. Він і сказав, що там люди роблять інструменти з дерева, в яке вдарила блискавка. Попросив його привезти півметра тієї деревини. Він притяг двометрову. А син Іван взяв і порізав її на маленькі дощечки. Довелось лампічити скрипку з того, що є. І зробив. Грає добре.

Перед тим, як пішов на пенсію, вдома була обвішана уся стіна музичними інструментами. Тепер тільки три скрипки лишилося. Роздавав друзям, знайомим. Найцінніші для мене: та, що зробив у школі, яку витяг із печі і зроблена з деревини із Західної України.

Молодший син Микола помер. Захворів на грип. Горло сильно боліло. Казав йому, їдь у лікарню на Ічню. А звідти відвезли його на Чернігів. Виявили рак. Дочка Люда вийшла заміж у Лосинівку Ніжинського району. А третій син Іван живе у Калинівці Київської області. Двоє онуків тішать.

Як приїдуть усі до нас з бабою, візьму ту, що Страдіварі, вчу їх грати. Так приємно, вся сім’я у зборі біля мене.

Мене ще запрошують пограти у сільський будинок культури, на свята. Відмовляю. Хоч у селі я місцева знаменитість. Глухий, сліпий, а граю ловко.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №42 (1589)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: