Сліпа Тамара Євлан живе з донькою. Сама і їсти готує, і корову доїть

На хуторі Михайлівна Новгород-Сіверського району (Ковпинська сільрада) — чотири жилі хати. Три займає родина Асосків-Євланів, четверта — приїжджого дачника.

На хуторі спокійно. Пасуться овечки і кози, купаються в калюжі гуси. З двору за руки виходять 31-річна Тамара Євлан з 8-річною донькою Маргаритою.


Тамара Євлан з дочкою Маргаритою і песиком Потапом

— Ходімо посидимо на лавці, — показує рукою через дорогу. Говорить російською мовою. Впевненим кроком рушає до лавки.

— У мене проблеми зі здоров’ям, — зітхає.

— Які?

— А ви що, не помітили нічого?

І тільки тут розумію, що у Тамари щось із очима. Хоча вона чітко дивиться на мене, та якось не так, як інші.

— Погано бачите?

— Зовсім не бачу, — говорить. — 3 тринадцяти років. Отримала струс мозку, була гематома. Робили трепанацію черепа і зачепили зоровий нерв. Так я перестала бачити. Але це не завадило в 15 років навчитися доїти корову.

Тамара з Маргаритою мешкають удвох. Жінка каже, що вона самостійна. І їсти може приготувати, і зачіску доньці зробити.

Тамара Євлан жартує, що у них тут кожна хата крайня. В одній живуть її батьки, в іншій — брати.

— А колись було нормальне село. Тепер усі повиїжджали чи повмирали. Маргарита вчиться у школі села Смяч. їздить шкільним автобусом.

На хуторі Тамара того дня була удвох із донькою. Брати і батьки пішли в ліс по гриби.

— Не страшно тут?

— А кого боятися? Ми тут усі рідня. І ховати нічого не треба — свій у свого ж не вкраде, а заїжджих нема. Та й собак маємо. У нас два литовські гончаки, лабрадор, ротвейлер. А ще малий Потап.

Поряд біля ніг треться кудлатий песик.

— Потап родом з Полтавщини, — продовжує жінка. — Звідти мій хлопець (познайомились через родичів-друзів). Пес Маргаритку няньчить. Узимку піду поратися, а Рита уроки в хаті робить. Каже, що боїться сама. То я їй Потала лишаю.

— Брати десь працюють?

— Офіційно — ні. Туди поїдуть, сюди. На заробітках по області. Нас у батьків семеро. Як з’їдуться всі — живий хутір.

— А ви на що живете?

— Я — вимираючий вид, як мамонт. Для мене гроші нічого не значать. Я ж не бачу. Пенсія є, але нею розпоряджається мама. Головне, щоб у мене на ранок були кава, сир, батон. Бо зранку готувати не хочеться, а поснідати треба. І мені, і дитині. Щось поїхати купити я не можу, ні собі, ні Ритці. Прошу маму. То хай у неї моя пенсія і буде. А я просто живу. Картопля є — значить, не пропадемо.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №36 (1583)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: