«Робін Гуд» сіверських лісів

Отаманщина… Історики називають її запізнілою реакцією на українську революцію. Але це ще й справедлива, зазвичай кривава реакція селян на політику військового комунізму, продрозверстку, терор та розкуркулення.

З 1919 по 1923 роки тільки на теренах Чернігівщини відбулося декілька десятків повстань проти більшовицької влади. Зазвичай виступи були організовані місцевими отаманами та повстанськими загонами, яких діяло понад сотню. Найвідоміші з них – отамани Ангел, Ромашко, Щусь… Історія їхньої боротьби, як і життя, укриті темними плямами, розкрити які з титанічними зусиллями вдається лише сьогодні. Одним із тогочасних повстанців був «зелений» отаман, «Сіверський Робін Гуд», символ боротьби північних районів Чернігівщини проти більшовиків – Іван Васильчиков, більше відомий як отаман Галака. Незважаючи на молодий вік, він встиг повоювати і за царя, і за комуну, але остання його битва була за незалежну Україну. Затята і безжальна! Настільки безжальна, що після поразки національно-визвольних змагань більшовицькі історики назвуть Галаківщину однією з найкривавіших сторінок історії України. Смертю за смерть платив він своїм ворогам.



Охоронець спокою

«Діду, а як пройти до могили Галаки?» – запитую у сивочолого мешканця села Пилипча Ріпкинського району.

Дід саме всівся на лавку біля свого обійстя.

«Заходиш на кладовище і йдеш у кінець, а там побачиш великий дерев’яний хрест – його колись хлопці з Чернігова поставили», – відповідає той.

Невелика дерев’яна хата з соснового брусу на дві кімнати – так живе більшість мешканців чернігівського Полісся. Дерев’яний зруб мого співрозмовника, Івана Дмитровича Пилиповича, – характерний приклад тутешньої архітектури. Іван Дмитрович мешкає біля самісінького кладовища, неначе охоронець спокою померлих. Виявляється, його покійна дружина, Зоя Григорівна Пилипович, була двоюрідною племінницею легендарному отаманові Галаці. Сам Іван Пилипович родича своєї дружини не пам’ятає, оскільки народився після його загибелі. Але про Галаку багато чув як від тутешніх мешканців, так і від своїх батьків.



«Ну що вам сказати? Дядько непоганий був, – дає коротку характеристику отаману сивочолий дід. – Він ненавидів більшовицьку владу, а особливо євреїв, які їй прислужували».

Впродовж багатьох років «зеленого» отамана публіцисти і діячі від офіційної історичної науки зображували лише як жорстокого кривдника єврейського народу, бандита, який ховався по лісах від каральних загонів більшовиків. Втім, неоднозначна особистість Галаки зовсім не забута в народі. Селяни північних районів Чернігівщини передають із покоління в покоління правдиву легенду про сміливого і справедливого земляка-повстанця.

Ненависть до єврейського населення викликана його особистою історією.

«Його батька, Олексія Васильчикова, дуже образили євреї, – пояснює Іван Пилипович. – Про це всі знають. Він був землеробом і конкурентом торговцям збіжжям. Одного разу батько Галаки відвіз свій поламаний плуг ковалям-євреям, аби ті його полагодили, – продовжує Іван Дмитрович. – Минуло кілька тижнів, і він поїхав забирати плуг. Ковалів удома не було, була тільки дружина одного з них. Васильчиков зайшов у кузню і забрав свій плуг».

Далі історія розгорнулася таким чином, що ображені євреї забрали Олексія Васильчикова з дому, привезли на площу районного центру Ріпки і звинуватили у крадіжці реманенту. Тут же і покарання йому придумали – запрягли Олексія Васильчикова у його ж таки плуг і змусили орати бруківку, час від часу викрикуючи на його адресу образи і поганяючи, немов худобу. Після цього батько Івана Васильчикова тяжко захворів і помер. Цей випадок став одним із переломних у житті 25-річного кавалериста-богунівця. Він народив отамана Галаку – борця проти більшовиків…

«Блакитна» кров Васильчикових



Прізвисько Галака вважалося образливим. Буквально воно означало «бідняк», «жебрак», «голодранець». Закріпилося воно за родиною Васильчикових не випадково, власне, як і саме прізвище. Галака мав шляхетне панське походження.

Про це пише у місцевій районній газеті «Життя Полісся» (««Галаківщина»: міфи і реальність» №№ 40, 43, 44 (від 23/09/2006, 14/10/2006, 21/10/2006) і завідуючий Ріпкинським історико-краєзнавчим музеєм Анатолій Жагловський. Зокрема, він пише про те, що бабуся батька Івана Васильчикова, Олексія Григоровича Васильчикова, служила кастеляншею в панському домі. Молода служниця впала в око панові, а згодом народила від нього сина. Незважаючи на спротив значно старшої за віком пані, господар залишив служницю та сина біля себе і жив одночасно з двома дружинами. З ненависті до молодої та вродливої суперниці пані прозивала її та її сина Галаками, що дослівно означає «голий», «бідний», «злидар». З того часу прізвисько Галака «приліпилося» до всього роду Васильчикових.

За словами чернігівського дослідника та краєзнавця Олександра Ясенчука, пан належав до старовинного роду Васильчикових, дворян і князів. Їхній предок – Індрис (у святому хрещенні Леонтій) з трьохтисячною дружиною виїхав у 1353 році з «цісарської землі» (Німеччини) до Чернігова. Правнук його, Андрій Харитонович Толстой, переїхав з Чернігова до Москви на службу до великого князя Темного. Від онука Андрія пішли Толстиє. Від правнука, Федора Васильовича, – Дурнови, від праправнука, Василя Федоровича Васильчика, – Васильчикови.

«Дворяни Васильчикови записані в VI частину родословних книг Московської, Псковської, Костромської та Смоленської губерній, а князі Васильчикови – в V частину родословних книг Московської та Санкт-Петербурзької губерній, – розповідає дослідник. – До речі, до нашого часу зберігся навіть родинний герб Васильчикових».

Під червоним прапором

Олександр Ясенчук – один із тих ентузіастів, котрі спочатку знайшли могилу, а потім і фото отамана.

«З переказів відомо, що з часу смерті пана Васильчикова Галаки проживали у Пилипчі, примножуючи подарований спадок, – пояснює дослідник. – Олексій Васильчиков спеціалізувався на переробці лісу та торгівлі збіжжям. Замовлення на закупівлю лісу надходили аж із Чернігова, а на пилорамі батька Галаки працювало багато місцевого люду. Окрім найманих працівників, на пилорамі в Олексія Григоровича працювала і вся його велика родина. А мав він п’ять синів і доньку. Іван був третім сином у родині Васильчикових».

Той самий ріпкинський дослідник Анатолій Жагловський, спираючись на архівні дані, доводить, що два старших сини Олексія Васильчикова встигли закінчити гімназію. В роки Першої світової війни Іван Васильчиков проходить прискорений курс школи прапорщиків і дослужується до підпоручика та командира кавалерійського півескадрона. Та буремні революційні події 1917 року перекреслили офіцерську кар’єру Івана. Він стає на бік революції.

У другій половині листопада 1918 року Ріпки були зайняті більшовиками. В цей час у Богунський полк Миколи Щорса з невеликою групою своїх відчайдушних земляків вливається Іван Васильчиков, якого одразу ж призначають командиром окремого кавалерійського ескадрону.

Олександр Ясенчук зазначає, що відомі факти боротьби Івана Васильчикова з петлюрівцями в Седневі та Чернігові. Тоді богунці витіснили війська Петлюри з цих міст.

«12 січня 1919 року Богунський полк, витіснивши петлюрівців, увійшов у Чернігів, – розповідає дослідник. – Серед богунців був і Іван Галака».

Саме з Чернігова починається його новий шлях – шлях спротиву політиці більшовиків.

Існує декілька версій, не підтверджених документально, як саме відбулося «прощання» Галаки зі щорсівцями. За версією Анатолія Жагловського, Васильчиков вкотре попався на мародерстві, тому командуванням полку було дано наказ розстріляти його. За версією Олександра Ясенчука, запальний Васильчиков не витримав безчинства більшовицьких комісарів над чернігівцями, котрі підтримували петлюрівців і накинувся з кулаками на одного з командирів, що і викликало арешт та вирок. Не чекаючи розстрілу, з підробними документами Іван Васильчиков утікає з Чернігова до Пилипчі. Ще одним переломним моментом, який спонукав Івана Васильчикова покинути лави більшовиків, стало знущання ріпкинських євреїв над його батьком. Тоді Галака і заприсягнувся помститися кривдникам.

Бандит для більшовиків, «Робін Гуд» для селян

«Галаку впіймали у Пилипчі і здали в ріпкинську народну міліцію, кинули за грати, а згодом суд призначив йому розстріл, – пригадує розповіді старших односельців Іван Пилипович. – Коли Галаку везли на розстріл, то на Дяковій горі (це дорога на Пилипчу, що йде з Ріпок, – Авт.) він втік. За Дяковою горою колись було кладовище і його туди везли на розстріл. Допомогли йому втекти знайомі хлопці, які служили в міліції, – продовжує старенький. – Ноги Галаці зв’язали так, щоб він зміг їх розв’язати, а коли випала нагода зістрибнути з воза, хлопці підморгнули Галаці, і той побіг щодуху. Міліціянти проїхали метрів сто і, для годиться, підняли перед комісаром крик, почали стріляти, але Васильчиков був уже далеко, – каже Іван Дмитрович. – Це було в кінці жовтня. Галака прибіг у село до сестри босим зі зв’язаними руками. Сестра, до речі, жила отут, у корчах, неподалік кладовища. Прізвище її було по чоловікові Воробей. Вона розв’язала брата, перевдягнула, дала вмитися і нагодувала. Покійний племінник Галаки Федір Воробей з 1917 року пам’ятав свого дядька. Розповідав, що навіть «парабелумом» Галаки грався».

Галака втікає на правий берег Дніпра. Тут він налагоджує контакт із талановитим генералом, легендою білоруського антибільшовицького опору Станіславом Булак-Балаховичем та отаманом Добрий Вечір – колишнім жандармським полковником з Лоєва. А невдовзі в повіті з’явився й загін галаківців.

Першою гучною акцією Галаки стало роззброєння інтендантського загону 1-ї Кінної армії.



У цей час села палахкотіли у своїй ненависті до радянської влади. Уже в квітні 1919 року на Чернігівщині було зареєстровано 19 селянських повстань, а у липні ця цифра зросла у 2-2,5 рази. В ці місяці повстань і розпочалася хресна дорога отамана Галаки. Його добре озброєний загін нараховував 150-200 гайдамаків. Отаман часто розділяв своє воїнство на групи по 20-30 козаків, які діяли окремо. Розвитку партизанщини сприяли великі лісові масиви та колосальна кількість боліт, серед яких легко губилися сліди повстанців.

У грудні 1921 року Чернігівський і Городнянський повіти контролювалися Галакою. Комуністи залишилися лише в містах. Свій вплив отаман поширив і на Мінську губернію… 13 лютого він роззброїв кавалеристів 544-го полку, а 16 лютого – 6-й загін 37-ї дивізії. Захопили кількасот гвинтівок і 14 кулеметів. Того ж дня загін Галаки силою 50 шабель та 80 багнетів зайняв Ріпки. Кривдники його батьків та комуністи жорстоко поплатилися за свої злочини. Було знищено документи про продподаток та «борги» селян «соввласті». 80 більшовиків галаківці спровадили до «небесної канцелярії».

«У багатьох селах, які червоноармійці називали «бандитськими», наприклад, у Невклі, Ловині, Ганнівці, Паперні, Вирі, Задерельцях, Яриловичах, Клубівці аж до 1922 року Радянська влада числилась лише формально», – пише Роман Коваль.

Як розповідають пилипчанці, все награбоване добро, гроші, а також відібране у червоноармійців зерно Галака роздавав людям.

Єврейські автори пишуть, що під час нальотів на села він розпочав повне винищення єврейського населення. Так, під час нальоту на Ручаївку Речицького повіту було вирізано 40 єврейських сімей, а оскільки в той час сім’ї були багатодітними, то вбито було понад 200 чоловік. Тут же Галака застосував ізувірську кару, що практикувалась поляками проти запорізьких козаків – «на палю».

Іван Васильчиков, без сумніву, мав талант полководця. На початку 1921 року повстанський рух під проводом Галаки розвинувся настільки, що назватися більшовиком на півночі області автоматично означало смерть.

«Збільшилась кількість бандитських нападів, що супроводжувалися великою кількістю жертв, – пише у своїх спогадах радянський дослідник Василь Биструков. – Чернігівський та Городнянський повіти були повністю охоплені бандитизмом. Заходи, проведені ЧК, не мали ніяких результатів».

Власне, населення активно підтримувало повстанців, повідомляло важливі розвіддані, пізніше виявилося, що мав Іван Галака підтримку і у губернському центрі — в Чернігові. Були також і приклади переходу регулярних більшовицьких військ на бік повстанців. Так, для знищення ватаги Галаки «чека» вислало ескадрон кавалеристів на чолі з товаришем Чичеріним. Згідно з отриманими даними, загін мав знаходитися біля Дніпра, в районі хутора Вир та сіл Суслівки та Плехтіївки. Загін «чека» підкріпили місцевим населенням. Та тут трапилося неочікуване. Командир загону Чичерін, доведений до відчаю жахіттям більшовизму, перейшов на бік повсталих селян. Комуністів-кулеметників, які були в загоні, розстріляли, а п’ятьох червоноармійців, котрі не забажали приєднатися до повстанців, галаківці роздягнули, побили та відпустили.

У ніч на Івана Купала…



Влада повстанців поширилася на кілька північних районів Чернігівщини. Це неабияк турбувало більшовиків, до того ж з маневровими загонами повстанців регулярним частинам було неможливо справитися. Стурбовані активністю галаківців, чекісти неодноразово присилали ліквідаторів. Однак п’ять співробітників «чека», які намагалися вбити Галаку, загинули. Отаман характеризувався неймовірно хворобливою підозрілістю та допитував за допомогою тортур усіх підозрілих людей, що потрапляли до нього у ватагу.

«Чека» обрало секретного співробітника Федора Гончарова, який став останньою надією керівника цієї організації знайти ключі до невловимого Галаки.

За словами Олександра Ясенчука, Гончаров був уродженцем села Осьмаки Коропського району Чернігівщини, і мав селянське походження. Перед черговою, здавалося б, нездійсненною місією, Федір Гончаров ліквідував уже декількох отаманів, у тому числі і Чорну Марусю, яка діяла на півдні України.

«Польовою дорогою від Ріпок Гончаров дістався до Мутичева, де знайшов роботу у місцевого мірошника. Потому він улаштувався на роботу до самотньої жінки, чоловік якої подався до Галаки. Впродовж декількох тижнів, лаючи більшовиків на чім світ стоїть, ним зацікавились. В одну із ночей по нього прийшов чоловік жінки і забрав Гончарова до лісу», – розповідає дослідник.

Як пише інший автор — Анатолій Жагловський, самого отамана не було, тому допитував Гончарова Добривечір. Довго допитували чекіста, аж поки не з’явився сам отаман та не наказав розв’язати Гончарова. Невдовзі чекіст втерся у довіру до самого Галаки, і у ніч на Івана Купала 1921 року відрубав йому голову. Отак нагло, підло і несподівано й обірвалося життя однієї з найсуперечливіших постатей того вогняного століття.

До речі, донедавна залишалася загадкою дата народження Івана Васильчикова. Втім, чернігівські дослідники, спираючись на розповіді старожилів, з’ясували, що майбутній селянський ватажок народився навесні 1893 року і був хрещений у церкві села Грабове Ріпкинського повіту Чернігівської губернії. Відтак, маючи дати народження та смерті, не важко вирахувати і вік Івана Васильчикова – загинув у віці 28 років.

Вельми цікавою є історія про поховання «зеленого отамана». Так, за словами Івана Пилиповича, Галаку ховали троє його найближчих охоронців. До певного часу навіть рідні не знали, де його могила.

«Закопали його біля Чорної річки, на окраїні Пилипчі, – згадує Іван Дмитрович. – Землю з-під ями викидали в річку, щоб ніхто не здогадався, а коли поховали, то посадили на тому місці березу».

Та недовго лежав «зелений» отаман в сирій земельці.

«Більшовики до кінця не могли повірити Гончарову, що він зарубав Галаку, вимагали доказів, тому оголосили амністію тим, хто вкаже, де він похований, – продовжує свою розповідь Іван Дмитрович. – Знайшлися ті, хто видав місце поховання Галаки. Це були двоє білорусів із Мохнача, що за Лоєвом Файницького району. Васильчикова привезли в село на упізнання. Його тіло разом із головою поклали на вигоні, тоді люди і підтвердили, що убитий – Галака, – продовжує співрозмовник. – Комісари дозволили поховати Галаку, але суворо заборонили робити це на кладовищі, ставити хреста та приходити людям. Також заборонили, щоб Галаку відспівав священик, бо знали, що отаман був дуже віруючим. Рідні поховали Івана Васильчикова, а сестра посадила на могилі кущ бузку, щоб потім її змогли знайти».

Не менш фатальною виявилася доля і вбивці «зеленого» отамана – Федора Гончарова. Президія ВУЦВК у 1922 році нагородила Федора Васильовича Гончарова орденом Червоного Прапора Української Радянської Соціалістичної Республіки. Однак прожив він недовго. Згодом його оголосили троцькістом і взимку 1935 року він помирає від «голоду та холоду».

Банально, але у чекіста, який ліквідував не одного повстанського отамана, не було грошей, щоб купити дров. До речі, могила Федора Гончарова на Староруському цвинтарі у Чернігові, поруч з могилою крутянця Миколи Лебедя.

Віталій Назаренко, "Чернігівщина" №31 (588) від 4 серпня 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: