Через 13 років мати побачила дочку і онуків

17 липня в аеропорту Бориспіль приземлився літак з родиною Ахмаді з Афганістану. Батько сімейства 33-річний Омід, я мама 25-річна Аліна. Донька Арзу, їй 4,5 року і син Ораш, йому 3,5. Всі, крім Аліни, вперше ступили на українську землю. Вона з Києва до Кабула (столиці Афганістану) потрапила у 2003 році разом з мамою.


Світлана Султан з донькою Аліною і внучкою Арзу

«Жена для дома или яма»

Матері Аліни Світлані Султан нині 48 років. Про її долю і побивання за донькою «Вісник Ч» писав у 2010 році. Нагадаю. Родом вона з села Більківці Житомирської області. Закінчила школу з золотою медаллю. Вступила до Київського університету імені Т. Г. Шевченка на філологічний факультет. Вийшла заміж у 1991 році, народила доньку Аліну. Через два роки залишилася вдовою. Чоловік помер через опромінення. Він працював у Чорнобилі. Світлана підпрацьовувала в університеті на кафедрі філософії.

Коли Аліні було сім років, Світлана зустріла афганця Султана Абдул Расул Хаміда. Він вивчився у Києві на агронома. Та на батьківщину не повернувся. Скооперувався з земляками, торгували на Троєщинському ринку одягом. Непитущий, розсудливий. Покликав Світлану заміж. На доказ свого кохання удочерив Аліну і дав своє прізвище — Султан.

У 1998 році у пари народився син Рамін (Рома). Винаймали у столиці квартиру, жили щасливо. І раптом біда, у Світлани виявили рак щитовидної залози. Щитовидку видалили, та ускладнення залишилися. Лікарі давали п’ять років життя. Жінка постійно приймала гормональні препарати, та їй не ставало краще. Медики дали другу групу інвалідності і порадили змінити клімат.

— Абдул дуже переживав за моє здоров’я. Він вирішив перевезти мене до Афганістану. Там у нього брат — лікар, — пригадує Світлана. Поділилася з чоловіком своїми переживаннями: «Якщо я в Афганістані помру, мама зі мною не попрощається. Я у неї одна і вона в мене». «Тоді хай іде з нами», — сказав. Мама продала хату у селі, речі пороздавала. Поїхали до Афганістану.

Родина Султанів жила на два доми. Один у Кабулі, другий — у Джалалабаді. У Абдула дев’ять братів і сестер. Прийняли нас нормально. Проте відразу видали темну паранджу і попередили: жінка має бути слухняною. «Жена для дома или яма»,— так повсякчас повторювала свекруха. Робота з шостої ранку до 10-ї вечора. Лежати не можна.

Аліну забрали від мене за кілька днів, відправили у Джалалабад і сказали: «Ми виховаємо її по-своєму. Раміна залишили зі мною. До семи років хлопчик може жити з мамою. Мене вчили пекти хліб. Одна з невісток двічі показала, як це робити в тандирі (спеціальній печі). Я мучилася, не виходило — то глевкий, то підгорить. За це мене карали, казали, що я недостойна їсти. Матір теж карали, і в неї афганська робота не виходила. Грозили, що вивезуть у поле і вб’ють. Дуже важко було. Нас з мамою зненавиділи. Абдул слухав своїх, він дуже змінився. Аліну бачили все рідше і рідше. Умовила Абдула вертатися в Україну. Та його мати впала на коліна, сказала, не пущу, і він послухався.

— Вийти з двору ми не могли, — продовжує Світлана. — Триметровий паркан, кругом чужі люди. Ворота весь час замкнені. Відкривалися лише тоді, коли хтось заїздив машиною. Мати стояла і чатувала, коли хтось забуде замкнути хвіртку. Якось у щілину побачила навпроти нашого дому машину з написом «Press». Коли брат чоловіка заїжджав, мама кинулася до водія і закричала: «Спасите!». Він сказав три слова: «чарду» (хустка), паспорт і «раніфа» (їдьмо). Виявилося, він — журналіст, працює на телебаченні. Звали його Омед Нурі. Вчився у Харкові, знає російську мову.

Він відвіз маму у доброчинний центр ЮНІСЕФ, яким опікується ООН. Потім приїхали за мною. Ми жили у центрі. Повернутися в Україну без Аліни ми не могли. Я добивалася зустрічі з нею. Кілька разів мені показали дитину, вона була як зомбі. А потім пригрозили: якщо вимагатиму, щоб дочку віддали, мене кинуть у тюрму. Для наочності звозили у в’язницю. Це був жах. Потім в суд. Аліну привезли родичі Абдула.

Суддя співчував мені, але по закону дівчинка може залишитися, з ким побажає. Я просила чоловіка: «Забери сина, він же твій. Віддай мою дочку». Мовчання. У залі суду я стала на коліна перед Аліною, хапала її за руки: «Доцю, іди до мене». А вона сказала: «Вас все одно розстріляють, а я жити хочу».

Два роки ми прожили у центрі. Мене прилаштували в Кабул в політехнічний інститут на факультет філології. Так я вперше побачила президента Афганістану Карзая. Через охорону передала йому записку, щоб посприяв поверненню в Україну. Нас відпустили. Ми прилетіли п’ятого січня 2005 року в Москву. У нас було лише те, що на нас. Приїхали до Києва. Повертатися на Житомирщину було страшно, боялися людського осуду. Як же я, з дипломом такого університету, вийшла заміж за іноземця і втратила дочку?

Серед моїх однокурсників усі успішні, багаті. А у мене дитина і літня мати на руках. Я взяла Романа і пішла з простягнутою рукою на Троєщинський ринок просити милостиню у торговців — афганців, які колись дружили з Абдулом. Потім пішла до Печерської лаври. Нам зустрівся священик Олексій Черненко. Пожалів нас. Перевіз до своїх батьків у Бахмач. Ми кілька місяців жили у них. А згодом купили за шість тисяч гривень хату у Городищі Бахмацького району.

Ми знали, що в Афганістані жінок можна продавати і на органи віддавати. Там жінки — це товар. Тому боялися, що Аліну вже ніколи не побачимо. Я зідзвонювалася з чоловіком, спасибі представнику ООН. Він сказав, що в Аліни все добре, але фото не надіслав. Це ще більше посилило наші страхи. А якось сказав, що вона вийшла заміж і тепер живе з чоловіком.

Всі ці роки я стукала в усі двері, щоб побачити дочку. Тільки взимку 2015 року я почула її голос по телефону. Вмовила приїхати в Україну. Вони мали прилетіти перед Великоднем. Але візи, дозволи. В Афганістані українського посольства немає. Спробували через Пакистан. Але щось не вийшло. І вони, витративши декілька тисяч доларів, повернулися назад у Кабул. А оце прилетіли через Дубай.


Арзу і Ораш щасливі

«Виведіть її мені, хоч покажіть, а тоді вже депортуйте»

— Літак приземлився о дев’ятій годині. А їх не випускали до 13-ої. Прикордонники нас вислухали. Не вірили в нашу історію (навіть мені телефонували, запитували, чи знаю я цих людей. — Авт.) — Взяли у мене свідоцтво про народження Аліни, — розповідає Світлана Султан. Я місця не знаходила, плакала, просила: «Виведіть її мені, хоч покажіть, а тоді депортуйте».

— Може, грошей хотіли, а нам нічого було дати. Може, ще якісь причини. У нас забрали квитки на дорогу назад. Ми їх купили, бо того вимагає процедура виїзду. І не повернули. Коштують вони 2400 доларів, — каже Аліна.

— Перші враження про Україну були дуже хороші, сподобався Київ. Омід дорогою до села милувався соняшниковими полями. Коли зайшли у двір — шок. Мама мені розповідала, що вони живуть добре, — зітхає Аліна.

— Севен дейс (сім днів), — показує на пальцях Омід, — не можу нормально помитися.

Хата стара, вікна оббиті плівкою, фундамент у веранді потріскався, підлога цементова провалилася. Будинок ззовні і зсередини не фарбований вже років двадцять. Вичовгана підлога.

— Грошей немає на ремонт,— опускає очі Світлана. — Із доходів у нас тільки пенсії: мами і моя (з другої групи інвалідності мене перевели на третю) та 400 гривень — стипендія Раміна. Він після дев’яти класів пішов навчатися у Конотопське училище на тракториста-машиніста, закінчив перший курс. І маленький Мишко...

— Із хазяйства — дві кози, п’ятеро курей і півник. Роботи в селі мені немає, та якби що і знайшлося, не всяку потягла б, слаба я, — виправдовується жінка.

— Я не знала, що у мами є Миша, — ділиться далі враженнями Аліна. — Мама нічого не говорила про нього...

Мишка Світлана народила від городищенського сусіда. Хлопчик закінчив другий клас. Вчиться дуже добре. З його батьком Світлана не живе. Хоча він давно взявся за розум, не п’є. За документами він дитині ніхто.

Балакаємо на вулиці. Діти щасливі, бігають, сміються, не розуміють, як нині тяжко їх батькам. Здається, цього не розуміє і їх прабабуся, 75-річна Любов Клименчук (мати Світлани).

Мрійливо дивиться на сусідську хату, що продається: «її купить би, газ провести, корову завести, Алінка з нами б жила поряд. І душа моя зовсім би заспокоїлась».

— Ой, що ви, яка корова, який город? Дитина в Києві до школи ходила. У Кабулі в столиці жила, яке село? — кажу я, автор. Бабуся образилася за ці слова і пішла до хати.

Надворі почався дощ, вітер, похолодало.

Кутаючись у легку кофтинку, Аліна говорить: «У нас одягу теплого немає. Там, вдома, жарко».

У великій кімнаті нині живе сім’я Аліни. Брата Раміна переселили у комору. Там же, у коморі, Омід молиться щодня. Привіз із собою спеціальний килимок і Коран. Бабуся спить за грубкою. Мати на дивані у крихітному передпокої.

— Аліно, яке у вас життя було в Афганістані?

— Я закінчила 12 класів, потім навчалася у вузі. Маю диплом вчителя біології, хімії та фізики. У 19 років вийшла заміж. Мене спитали, чи хочу я за Оміда. Якби не хотіла, відмовилась би. Чоловік — лікар-травматолог. Він 10 років працював у військовому госпіталі, ще й підробляв. У місяць зарплата лікаря десь 400 доларів. Вчительки — 200. Я не працювала поки що, адже діти ще малі. У Оміда шестеро сестер і братів. Дві сестри вже вийшли заміж і переїхали до чоловіків. Ми великою родиною жили в одноповерховому будинку. Мали дві кімнати. У нас був душ, пральна машинка, телевізор плазма, Інтернет.

Я дуже хотіла побачити маму й брата, і чоловік мене підтримав. Ми шість років збирали гроші на дорогу. Адже в Афганістані чи не щодня теракти, воюють, боязно за дітей. А ще там воду купувати треба. На тиждень на нашу сім’ю на всі потреби витрачалася бочка 1000 літрів.

Світлана пообіцяла, що в Україні зять знайде роботу лікаря. Навіть з’їздила в Бахмач до районного начальства з проханням допомогти.

Молода сім’я повірила, що в Україні життя буде краще.

— Ми продали все з дому. На переїзд пішло більше 10,5 тисячі доларів.

— Але ж втричі дешевше обійшлося б запросити маму і брата до себе?

— Я просила маму приїхати, та вона відмовилася. Бо ще і бабуся мене з дітьми бачити хотіла. Вона вже старенька.

По очах видно, у Аліни ейфорія від зустрічі з родичами потихеньку минає. В Оміда очі дуже сумні. А діти сміються, гайсають по хаті.

Світлана ще не забула мову афгані. Ніжно звертається до них, не кричить.

— У нас малих бабаєм лякають, а в Афганістані, — котом, — розповідає. По їхньому зветься пішак. Ось прийде пішак...

Та малі вже роззнайомилися з двором і хатою, а в них п’ять пішаків лазить із запалими боками.

Дітки час від часу підбігають до столу, беруть з тарілки цукерки, печиво, соломку. Наша їжа їм не до смаку. Сала мусульманам не можна. Картоплю вони лише у вигляді чипсів люблять. Молока сільського не можна. А на м’ясо гроші треба. Кіло баранини в Бахмачі на базарі — 50 гривень (для порівняння: в Кабулі — 4 долари, майже 100 гривень). Раз купили, плову наварили. Тепер козу думають різати. Та на скільки її вистачить.

Отож чаюють. Аліна взялася за закіптюжений чайник. Руки в сажі. Придивилася до рук Аліни: видно, нігті були доглянуті, манікюр. Щоб помитися, гріють воду кип’ятильником.

— Нет туалет, — говорить Омід.

А Світлана Султан сподівається на краще. Уже звозила доньку і зятя до голови Бахмацької райдержадміністрації Віктора Міщука. Просила посприяти в працевлаштуванні і забезпеченні житлом. Вони показували свої дипломи. Омід —документ про те, що належить до організації «Лікарі без кордонів». Він добре володіє англійською, трішки розуміє російську. Має десятирічний досвід роботи у військовому шпиталі. Аліна — диплом вчителя.

В РДА документи відксерили. Та чи допоможе Віктор Міщук чимось афганцям? Наскільки я розумію, ці дипломи треба підтверджувати в Україні. Цей процес зветься нострифікація. Фірми-посередники беруть за це до 4000 гривень.

Омід і Аліна хочуть отримати в Україні статус біженців і знайти роботу. Готові почати життя з нуля. Без роботи Омід нудьгує.

— Він навіть без вихідних працював, щоб забезпечити сім’ю,— каже Аліна.

— Мабуть, «подяки» йому багато платили?

— Ні, хитає головою. — У нас хабарів лікарі не беруть.

Односельці про Світлану кажуть: молода, робить не хоче і сина не заставляє. Тільки гулять. Вже б у дворі і в хаті давно порядки навели. Світлана ж говорить, що слаба...

Тим часом молода родина вже в Києві добиватиметься і роботи, і притулку. Мені Оміда, Аліну і діток дуже шкода. На чорний день у них лишилося лише 100 доларів.

* * *

Рамін (Рома) фотографуватися не захотів. Не раз, будучи школярем, тікав з дому. В училищі з поведінкою теж не все гладко. Якщо Аліна зможе витягти його з того середовища, в якому він нині, з нього будуть люди.

P.S. Якщо хтось може чимось допомогти Аліні, Оміду і їх дітям, пишіть їм на «Фейсбук» Omid Ahmadi.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №30 (1577)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: