Життя утворене від жита, бо хліб – усьому голова...

Світлану Іванівну Мороз добре знають у селі Щаснівка Бобровицького району, бо вона пече найсмачніший в окрузі хліб. У неї ледь не в єдиної в селі збереглася стара українська піч. У свої 77 років жінка береже традиції випікання найкоштовнішого в світі скарбу, робить все за старими рецептами, з молитвою. Хліб пече скільки себе пам’ятає, бо ще в ранньому дитинстві стала сиротою. Обох батьків забрала війна, коли дитині було три роки. Бабусі Марії, з якою лишилася, допомагала завжди і в усьому. А хліб вчилася замішувати ще стоячи на стільчику, аби дістати до діжі. Ще й досі жінка пам’ятає смак і аромат того духмяного хліба, що випікали з бабцею за старовинними рецептами у листочках з винограду, капусти, клену...

Через роки, через літа зустрілись ріднії серця

Світлана Іванівна – дитина війни. Народилася у буремному 1939-му році в Новій Басані. Вже за два роки батька забрали в партизани. Згодом і матір пішла. Двоє малолітніх дітей лишилися на руках у бабусі. Старша на рік Раїса постійно хворіла і більше часу проводила по лікарнях, ніж удома. У 1943-му році прийшла найсумніша звістка – обоє батьків загинули і поховані у братській могилі браницького лісу.

«Я зовсім не пам’ятаю своїх тата й маму. Виростила мене бабуся. Після смерті батьків, сестричку мою оформили до дитячого будинку. Тому все своє дитинство я жила однією мрією – знайти свою кровинку, – зі сльозами на очах згадує жінка. – Мій дядько знав, як я хочу зустрітися з Раєю, тому всілякими методами долучався до її пошуків. Виявилося, що її малою удочерили якісь люди. А розповсюджувати таку інформацію заборонялося. Та дядько через вищий суд все-таки добився, щоб нам дали координати».

Світлана тоді була десятикласницею, якраз складала іспити. Та ніяке навчання не йшло в голову, бо всі думки полонила одна лише думка: вже скоро вони з сестрою зустрінуться.

«Момент зустрічі – найсвятіший момент мого життя. Останній раз ми бачилися ще зовсім малими та це не завадило нам впізнати одна одну. Впізнати душею. Ми обіймалися, плакали і дякували долі за те, що дозволила відшукати найріднішу в світі людину – сестру. Проте, Рая лишилася жити у прийомних батьків на Ічнянщині. Вони до неї ставилися, як до рідної, бо свою єдину кровну дитину втратили, як та була ще зовсім малою. Прийомна мати Раїси, навіть свідомість втратила, коли ми явилися, думала, заберемо. Але ми вже з сестрою були у такому віці, що самі вирішували, що робити далі. Совість не дозволила Раїсі покинути тих людей, які колись її пригріли, які виховували в любові... Та по сей день ми з нею спілкуємося, їздимо одна до одної в гості. Дуже гарні стосунки і у наших дітей, хоч у неї і доньки, а в мене сини».

Поки хліб та вода, то ще не біда

Люди, які пережили війну й голод, зовсім інакше ставляться до хліба. Вони знають ціну кожної крихти. І коли спілкуєшся з ними починаєш розуміти, чому слова «жито» і «життя» зі спільним коренем. Так і Світлана Іванівна. Добре пам’ятає голодні післявоєнні роки. Кожен шматочок хліба був на вагу золота. І тепер жінка до паляниці ставиться з якоюсь неймовірною пошаною, любов’ю. Особливо до рідної, спеченої власноруч у печі.

«Тепер за людей усе роблять машини, хліб печуть у бетономішалках, – жартома називає хлібопічку пані Світлана. – А раніше вимішували тісто руками по кілька годин у великій макітрі з борошна грубого помелу. І не на дріжджах, як зараз, а на заквасці, яка зберігалася по кілька тижнів. То був зовсім інший смак. Хліб був, неначе живий».

Для такої собі живої паляниці змішували в рівних частинах борошно і воду та залишали на два тижні. Були й інші способи. Наприклад, робили закваску на залишках спеченого хліба. Щоразу відтворюючись у новій випічці, у господі культивувася і розвивався певний вид мікроорганізмів, які утворювали закваску. Тож хліб у кожної господині був унікальним, родинним, а його живий інгредієнт передавався від випічки до випічки і з покоління в покоління. Можливо, тому хліб обожествляли.

«Хліб з печі не черствіє тиждень, а випічка – запашна і духмяна, пахне на всю вулицю. Із жодної імпортної духовки не буде таким ароматним і смачним хліб. Коли люди почали масово позбуватися печей, я навпаки викликала майстра, щоб він мені дещо полагодив. А викидати піч – нізащо, – наголошує пані Світлана. – Пам’ятаю, як раніше з бабунею ми все випікали на листках з дерев, спеціальних горняток і пателень, як зараз не було. Брали листочки винограду, капусти, дубу, клену... головне, щоб широченьке було, викладали на нього тісто і в піч! Знаєте, навіть смак якийсь особливий був».

Втрата у трирічному віці батьків, розлука з сестрою, голод 1946-1947-х років – чимало випробувань довелося пережити нашій героїні, але вона зовсім не скаржиться на життя. Навпаки, наголошує, мовляв, коли є в хаті хліб і вода, то ще не біда. А ще ця жіночка особлива. Бо рідко знайдеш людину, тим паче з жіноцтва, яка скаже, що всі її мрії збулися.

«Я щаслива. Все, що бажала, маю. Сестру відшукала, бібліотекарем, як і хотіла, пропрацювала все життя, успішно вийшла заміж і стала матір’ю двох чудових хлопців. Про що ще може мріяти жінка...».

Роки у Світлани Іванівни вже поважні, чоловік, з яким пліч-о-пліч йшла по життю понад півстоліття, нині тяжко хворіє, сини живуть окремо зі своїми родинами. Вже й онуки дорослі. Та коли приїздять до рідної домівки, всі разом збираються за столом і обов’язково куштують смачний обід з печі з домашнім хлібом, який залюбки допомагає приготувати найменший онук – шестикласник Олексій.

Сніжана Божок, "Чернігівщина" №28 (585) від 14 липня 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: