Хоч і назву гарну має – потихеньку Гарт згасає

П'ятниця, 3 червня 2016 11:23 | Переглядів: 2267 | Обновлено 15 червня 2016 17:14

Цього села не знайти на більшості сучасних мап, воно навіть не має придорожнього знака-вказівника, скромно ховається у заростях дерев та кущів... І неначе соромлячись, де-не-де самотньою хатиною проглядає у світ. У порожнечу осель через почорнілі вікна заглядає сухий бур’ян. Тут колись народжувалися, виростали, раділи життю цілі родини. Колись все було інакше…

Гарт! Сама назва населеного пункту змушує жити, адже в перекладі з німецької означає – сила, міць. Та міцного тут лишилося мало... Хіба що фундамент школи, в якій колись не стихали дитячі голоси. Нині в цьому селі, а точніше, мабуть, хуторі проживає сімнадцять чоловік. Більшість – похилого віку. Відірвані від світу, вони слідкують за подіями в країні та щиро радіють кожному зустрічному, нехай навіть і незнайомому гостю, який завітає до Гарту.

Загартовані гартівці

Старожили з болем поглядають на зарослі садки, на неорані ниви: нема кому порядкувати. Але є хатинки, де влітку все оживає – сюди приїздять дачники. Вони порають город, відпочивають від гамірного життя в мегаполісі і просто милуються природою. А колись про поняття «дачник» тут і не чули. Бо в кожній хатині жили корінні гартівці, які багато працювали, тримали корів, коней, поросят. Тепер в хлівах де-не-де тільки «цівкає» та «хрюкає», бо велику рогату худобу важко доглядати стареньким.

Корінна мешканка Ніна Генюс, якій цього року виповниться сімдесят, сама вийшла нам назустріч, щойно машина зупинилася біля її двору. Мовляв, дуже не вистачає спілкування. Колись і до крамниці підеш, з кимось потеревениш, і листоноша приїде – щось розповість. І сусіди забіжать – новину принесуть. А тепер замість сусідів – старі хатини, в яких вже давно не горить світло. Зі сльозами на очах жінка згадує ті щасливі дні, коли село процвітало.

«Наш Гарт не завжди був такий, як ви його бачите нині. У кожній з отих хат, що ховаються в чагарниках, жевріло життя. Були школа, клуб, магазин, ферма, на якій працювали люди, – ділиться спогадами Ніна Миколаївна. – Пам’ятаю пору, коли в селі було чимало молоді. Всі разом цікаво проводили час: збиралися на вечорниці, по святах та щонеділі ходили пішки до церкви в сусіднє село, а на Різдво, колядуючи, не минали жодної хати. Одним словом, було весело!».

За словами пані Ніни, мало не в кожному дворі були кінь, корова, по кілька поросят, птиця. Люди жили з того, що виростять на городі і в хліві.

«Я немало років прожила в Києві після закінчення гартівської середньої школи, там вийшла заміж, діток народила. Та в село таки повернулася у 1993-му році – матір хвору доглядати. Завела собі телятко й лоша. Ви навіть не уявляєте, які вони були дружні. Я б сказала, нерозлучні. Та коли бичок вже набрав понад чотириста кілограмів, обміняла його в колгоспі на корову. Якраз наша кобила жеребця привела. Такого незвичайного забарвлення: руденький з білими плямами. Схожий на того бичка, що ми в колгосп здали. Такий гарненький, ходив зі мною всюди. Люди дивувалися. Мовляв, оце в тебе охорона, не підступитися, – сміється моя співбесідниця. – Це тепер у мене тільки курочки та кролі, щоб внучатам якесь яєчко та м’ясо було».

У весняні та літні місяці Ніна Миколаївна днями порається на городі та в невеличкому садку. Там у неї все: і овочі, і ягоди, й фрукти. Каже, не звикла купувати в крамниці те, що можна самій виростити.

«В магазин треба їхати до сусіднього села велосипедом. Тому поїду ото, як пенсію принесуть, придбаю одразу все, що треба... Хліб, наприклад, я зберігаю в холодильнику. Якщо він якісний, то й місяць пролежить і буде як свіжий. Інколи дачники мені купують те, що попрошу. Словом, жити можна. Взимку гірше. Самотньо якось. Днями тільки те й роблю, що піч топлю».

Головне – мирне небо над головою і рідна земля під ногами

Незважаючи на відірваність від світу, люди тут дуже привітні й гостинні, а також патріотично налаштовані. Уважно слідкують за подіями в Україні, мають своє бачення вирішення деяких ситуацій. Зокрема, частину переселенців вони пропонують заселити до них. І село оживе, і людям тут буде набагато спокійніше, ніж на Сході.

«Гадаю, власники помешкань першими б підтримали таку ініціативу стосовно переселенців, бо за всяким будинком потрібен догляд, – каже Володимир Валовий. – В іншому випадку, коли хата стоїть пусткою, вона поступово руйнується. Мені, наприклад, село подобається. Я тут, правда, тільки півроку живу, діти забрали. А сам – з Конотопу Сумської області. Погляньте лишень, яка тут природа, а повітря яке чисте... Світлана (донька – Авт.) вже сімнадцять років тут живе з родиною. Зять мій Микола – місцевий. Виховують доньку й сина. Працюють у місцевому господарстві «Земля і воля». Коли є робота, в селі ще краще жити, ніж в місті. А то звикли всі до мегаполісів тікати. А що там? До ночі на роботі, а потім на орендовану квартиру. І так все життя... Добре, що не перевелися ще господарники, які дають роботу селянам, а то всі би виїхали... Знаєте, що головне? Мирне небо над головою і рідна земля під ногами... А село то чи місто – немає ніякого значення».

Знаєте, ці гартівці і справді особливі – загартовані. Вони не бідкаються, а вірять у краще майбутнє. Вірять, що їхня дружна родина з сімнадцяти чоловік має право на щасливе життя і поповнення!

Сніжана Божок, "Чернігівщина" №22 (579) від 2 червня 2016