До Олени Мосіч павичі зайшли з лісу

Проїздила село Нове Чернігівського району. Жарко, вікна в машині відчинені. Чую дивний звук. Стало цікаво. Пішла у двір.



— Хто це у вас так кричить?

— Павичі, — каже 72-річна Олена Мосіч. — Позаторік о цій порі з лісу прийшли. Ліс через дорогу від дому. Чоловік Федір (нині вже покійний) гукає: «іди подивись, яка птиця до нас прийшла». Вийшла, стоять самець і самка, красиві такі. Павліни. До рук не йдуть. Кинула пшениці, не їдять. Бачу, кукурудзу біля курей збирають. Давай ми разом з курми щоранку їх годувати. Так вони в нас і зазимували. На ніч на дуб перед порогом злітали, вранці спускалися до курей.

Зима, морози ударили, ми боялися, що померзнуть на дворі наші улюбленці. Подзвонила невістці, добре, що Інтернет є. Вона подивилася і каже: «Написано, витримують температуру до мінус 27 градусів». Ми заспокоїлися.

Торік влітку самочка зникла. З’ясувалося, сіла на яйця, їх було п’ять штук. Кубло ми знайшли за погребом. Четверо яєць завмерли. З одного вилупилося пташеня, схоже на індича. Кволе таке. Якби ж пава дала його погодувати, може б, вижило. А так скільки вона йому там жучків упіймала? Чавріло місяць і здохло.

Цієї зими, як холоди були, вже наші павліни у хлівець до курей грітися заходили. Однак у руки не даються. Їдять з курми. Як півні б’ються, розбороняють, — розповідає Олена Сергіївна.

Балакаємо на ганку, тут із-за хати вибігає павич.

— Де ж самка? — питаю у хазяйки.

— Знову десь на яйцях сидить. Він її як побачить, хвіст розпускає, красиво біля неї воркує. Ходить навколо, ухажує.

Як взнали, що у нас павліни є, і дітвора, і дорослі з усього села приходили дивитися. Та наш Павик не любить уваги, тікає. Якось пішов у двір до сусідки Наді Боровик, там колодязь був накритий лахманиною, стрибнув на неї і впав у криницю. Води там небагато було, слава Богу, не втопився. Надія біжить: «Ідіть спасати, наш Павик у колодязь упав». Доки драбину спустили, доки витягли, він вже голову опустив, очі закрив. Ноги хитаються. Розіслали ми постілку, давай його горілкою розтирати. А він вже ніякий. Два тижні не ходив, отак ноги померзли. Чоловік каже: «Не буде з його діла». А я не здаюсь. Віднесла його на купу гною, поклала, там тепло. Оклигав.

— Звідки у вашій глушині взялися павичі?

— Не знаю. Тут приходили одні: «Віддавайте нам, наші», інші — «Нам». Хотіли сіткою їх піймати, втекли. А я кажу: «Покажіть документи, що вони ваші». Які ж павичі їхні, якщо до них не йдуть?

Було, проїздили міліціонери, побачили наших пташок, що у дворі гуляють. Діду гроші пропонували, просили: «Можна застрелить?» «Ви що, здуріли?» — обурився він. І я нікому не віддам. Федір мій любив їх, і для мене вони, як члени сім’ї.

Тим часом я націлила фотоапарат на Павика, йому це не сподобалося. Злетів на огорожу, скік і побіг у кущі. Вгодований, красивий.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №20 (1567)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: