Успішна жінка, дружина, мати... Чи варто ще чогось бажати?

Найчастіше жінки поділяються на дві категорії – ті, хто береже домашній затишок, і ті, хто будує свою кар’єру, присвячуючи весь свій вільний час роботі. На банальне запитання: «Чим займаєшся?» – жінка-домогосподарка відповість, що вона забезпечує комфорт своєї родини: прибирає, готує і так далі. А кар’єристка назве свою солідну посаду. Та повірте, є серед нас і такі, що вміють чудово поєднувати одне з іншим. І це не міф. Таку жіночку поталанило зустріти в Прилуках. Точніше сказати, вона нас сама знайшла, написавши листа генеральному директору ТОВ «Земля і воля» Леоніду Яковишину.



Річ у тім, що наша героїня Лариса Скакун вже давно є шанувальницею газети «Чернігівщина». Особливу увагу приділяє публікаціям Леоніда Григоровича, мовляв, справедливішої критики і зваженіших роздумів про сьогодення не варто і шукати. Річ у тім, що 78-річна Лариса Олександрівна половину свого життя віддала роботі на високих посадах у рідних Прилуках і тому добре знайома з усією отією «кухнею». Шістнадцять років поспіль її обирали депутатом міської ради, десять – головою жіночої ради. В минулому – інструктор міського комітету комсомолу, партійного комітету відділу агітації та пропаганди, секретар виконкому міської ради, позаштатний кореспондент кількох газет... А крім того, вона щаслива дружина, мати і бабуся. Секретами успіху наша героїня охоче ділиться з читачами улюбленої газети.

Без труда – немає плода

Під час нашої розмови з пані Ларисою саме ця фраза неодноразово звучала з її вуст. Мабуть, через те, що вона для неї дуже значима – її змалечку прищепив тато. Надалі ці мудрі слова стали життєвим кредом жінки.

«В шість років, після звільнення Прилук від фашистської окупації, я пішла до школи, – розповідає Лариса Олександрівна. – Навчалася майже на відмінно. Після здобуття середньої освіти на родинному комітеті вирішили, що я маю отримати вищу медичну освіту. Коли прийшли на залізничний вокзал, нам сповістили, що Станіславів (місто, де знаходився обраний ВНЗ – Авт.) – «закритий» і до нього можна потрапити лише з дозволу міліції. Тоді я надумала, що поїду туди, куди йтиме перший потяг. Так опинилася в Москві. Вступила в інженерно-будівельний інститут на факультет «Промислове і цивільне будівництво» – нічого не тямлячи у цій справі...».

П’ять наступних років для пані Лариси виявилися пошуком власного місця під сонцем. Провчившись один семестр у будівельному, дівчина зрозуміла, що це далеко не те, чим вона воліє займатися у житті. Далі були курси медсестер, робота в реєстратурі Прилуцької поліклініки і навіть навчання у музичній школі... по класу акордеона. Аж доки до рук нашої героїні не потрапила книга, одна фраза з якої допомогла змінити професійний курс.

«Щастя жінки залежить від здоров’я, характеру і великою мірою від освіти... – саме ці слова змусили замислитися, і врешті-решт я вирішила вступати до найпрестижнішого вищого навчального закладу в Україні – до Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Закінчила його за п’ять років, хоча навчання там тривало шість. У мене тяжко захворіла мати, і треба було повертатися до рідного міста, аби її доглядати».

Закінчивши історико-філософський факультет КДУ, вчителькою працювала всього один рік. Керівництво міста, помітивши високі моральні й ділові якості молодої жінки, призначило її поетапно інструктором комітету комсомолу, інструктором парткому. А згодом – секретарем виконкому міської ради.

«Цій відповідальній посаді я віддала 14 років, – зауважила моя співбесідниця. – У мою компетенцію входила організація життєдіяльності Прилук і контроль за тим, наскільки якісно 220 депутатів (нині їх 50 – Авт.) задовольняють потреби виборців. Проблеми сипалися, як горох: санітарний стан і освітлення вулиць, розв’язання конфліктів між сусідами, працевлаштування молоді, допомога бідним, лекції, бесіди…».

Чоловік сам мене знайшов – мені було ніколи...

За своєю постійною зайнятістю Лариса Олександрівна не мала часу «бігати» на вечорниці і побачення. Коли її подруги у 20-22 роки ставали на весільний рушник, їй було не до цього. Тому на запитання, у скільки ж років вона вийшла заміж, жінка скромно посміхнулася і відповіла: «Ого, мені вже було аж 28!» – «Та це ж абсолютно нормальний вік для створення сім’ї», – дивуюся я. «Це тепер так, а тоді було, як у 25 ти ще в дівках – значить, щось з тобою не так (сміється, – Авт.)». Та, як кажуть, від долі не втечеш. Ні у 28, ні у 40! І Анатолій Миколайович, який вже давно запримітив постійно заклопотану красуню, таки завоював її серце.

«Поверталася якось від сестри автобусом, – згадує наша героїня. – На зупинці підходить до мене стрункий високий красень і каже: я Вас додому проведу... сіріє вже на вулиці. Так і познайомилися. Потім якось після зібрання у міськраді виходжу на вулицю, а він стоїть з моїми теплими речами і каже: прохолодно стало, то я сходив до Вас додому і взяв теплі речі. Так він походив за мною три місяці, і ми одружилися. У мене чудовий чоловік. Він надзвичайно надійний, турботливий, моя опора і підтримка у житті. Невдовзі у нас народилася донечка Оксана. Анатолій Миколайович допомагав у всьому. І якщо хтось у мене спитає, що б я змінила у своєму житті, я твердо відповіла б: мене моє життя повністю влаштовує. Маю гарну родину, все життя працювала за покликанням. Я пишаюся своєю донькою, зятем і, звісно ж, онучкою Катрусею, яка вже за кілька тижнів захищатиме диплом лікаря. Словом, задоволена всім!».

70 гривень за особливі заслуги

Вийшла на пенсію Лариса Олександрівна з посади організатора райпрофспілки Чернігівської обласної ради, але й надалі продовжувала працювати на громадських засадах в міській раді ветеранів. Вона ініціаторка створення меморіальних дощок визволителям Прилук: Володимиру Терентьєву, Анатолію Самокишу й Лаврентію Єжову. За пенсійні роки їй судилося підняти величезний пласт героїки Прилуччини часів Другої світової війни та повоєнного періоду. У результаті народилося 180(!) статей про фронтовиків, десять із яких знайшли своє місце у книзі «Йшли у бій молодими».

«Не можу я сидіти склавши руки, хоча здоров’я вже далеко не те, – зізнається моя співрозмовниця. – За цей час зрозуміла, що треба увіковічнити пам’ять про людей, які звільняли місто від фашистів. Ходила з кошиком по Прилуках і збирала гроші. Трьом із чотирьох вже вдалося встановити меморіальні дошки. Також написала цілий стос статей про відважних учасників Великої Вітчизняної війни. Про цих людей мають знати нащадки. Кожного року наші визволителі йдуть у вічність. А справжня історія – та, що писалася із спогадів очевидців».

Стільки всього зроблено цією невтомною, цілеспрямованою жіночкою... Цікавлюся: «Пенсію хоча б гідну заслужили?» – «Я вийшла на пенсію за п’ять місяців до того, як набрав чинності новий Закон України «Про державну службу». Моя пенсія нині – 1500 гривень, а так могла би бути до семи тисяч. Але в мене є надбавка 70 гривень – за особливі заслуги!», – зі сльозами на очах посміхається пані Лариса.

...Свідчення тому, що ця Жінка заслуговує на справжню шану і повагу – десятки грамот, подяк, дипломів... У свій час вона відмовлялася від пільг, квартир і автівок, чим заслужила народну любов. А держава, якій вона віддала половину свого життя – віддячила їй сімдесятьма гривнями!

Сніжана Божок, "Чернігівщина" №20 (577) від 19 травня 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: