Олексій Миколаєнко: «Найстрашніше - не людська паніка, а коли велике село в один момент стає пусткою. І лише собаки виють від самотності...»

30 років тому Чорнобиль раптово увірвався в життя багатьох українських родин, змусив людей покинути рідні оселі й шукати долі в інших містах і селах. Тоді мало хто задумувався, що таке радіація. Про неї і її наслідки заговорили набагато пізніше. Але Чорнобиль хоч і став чорною сторінкою в нашій і світовій історії, все ж навчив людей, що не варто здаватися навіть у скрутних ситуаціях. Це добре усвідомив і чернігівець Олексій Миколаєнко, який на той час служив у патрульній міліції.



Тоді, у свої 26, чоловік уже працював командиром відділення. Коли сталася трагедія, він був удома.

- О третій годині дня до мене приїхав міліціонер Олександр Мироненко і каже: «Чорнобиль зірвався! Швидко збирайся, бери харчів на три доби, гігієнічні засоби і їдемо», - згадує Олексій Миколаенко. - А вже третього травня вранці ми прибули на базу в Іванків Київської області. Нас розселили у невеликі фанерні будиночки, але там ми не жили ні дня. Одразу поїхали в Андріївку організовувати виселення.

Коли команда Олексія Миколаєнка прибула в село, люди й не думали кудись виїжджати. Для них то був звичайнісінький весняний день. Кожен був зайнятий своїм ділом: хто на городі сапав, хто за худобою доглядав.

Втім, виселятися потрібно - такий наказ.

- Коли ми сказали, що треба збирати тільки найпотрібніші речі, люди спохватилися і запанікували, бо куди ж дівати худобу? Окрім домашньої, була й колгоспна, лише дійного скоту 1 100 голів, а ще ж телята, - вів далі розмову пан Олексій. - Я замовив 60 фур. Туди якраз помістилася вся живність. А для селян - 54 автобуси. Та й то не всі погодилися виїхати. 25 чоловік лишилося.



Евакуація в Андріївці тривала три дні.

- Найстрашніше - не людська паніка, то все дрібниці. Страшно, коли велике село в один момент стає пусткою. І лише собаки виють від самотності, - зізнається чоловік.

Окрім Андріївки, Олексій Миколаєнко зі своєю командою виселяв ще два села - Марти-новичі і Боровичі. А потім разом із солдатами обгороджували колючим дротом десяти - і тридцятикілометрову зону, яку потім назвуть зоною відчуження.

Всього пан Олексій пробув у Чорнобилі 15 діб - з 3 по 18 травня. Бачив чоловік і той злощасний четвертий реактор, який гасили і на його очах теж, і ті величезні хмари пилу, що осідали буквально поряд і неслися вітром за сотні-тисячі кілометрів.

- Не шкодую, що поїхав. Я там був потрібен, - упевнений співрозмовник. - В одному із сіл познайомився з дідусем. Він на своєму віку багато бачив, пройшов війну, табори в Сибіру. .. Тоді старий сказав мені, що в кожного своя доля, а смерті боятися не треба. Скільки відміряно, стільки й проживеш. Ті слова я й досі пам’ятаю.

Взимку 1992 року під час патрулювання по вулиці Рокоссовського на автомобіль, у якому, окрім Олексія Миколаєнка, було ще двоє міліціонерів, наїхав «Урал». Водій через відлигу не впорався з керуванням. Пан Олексій із напарником дивом вижили. А от ще одного побратима медикам врятувати не вдалося. У 1994 році чоловіка спіткало непоправне горе -втратив дружину і батька. Через деякий час одружився знову. А коли сплило десять років, дізнався про страшну чорнобильську хворобу - рак.

Утім, Олексій Миколаєнко і не думає опускати руки, а в усьому бачить житейську мудрість.

- Якщо розумно поєднувати працю і відпочинок, не забувати радіти життю, то завжди все встигатимеш і ніколи не втратиш смаку до життя, - вважає чоловік.

Пан Олексій виховав трьох чудових доньок і має семеро онуків. Нині Олексій Миколаєнко на пенсії, однак зовсім не нудьгує.

- Як є натхнення, майструю дерев’яні стільці. Взимку - полювання, влітку - риболовля. А ще разом із другом у Красному обробляємо землю. На полі вирощуємо аж 12 сортів картоплі, є своя теплиця, - каже співрозмовник. - У Красному живе моя мама, тож часто її навідую. Колись грав у футбол, навіть якось і нагороду отримав - приз Баннікова «Кращий воротар», а тепер вболіваю за улюблене київське «Динамо».

У будинку пана Олексія багато мисливських трофеїв, а ще є почесний куточок слави з численними нагородами за мужність і відданість своїй справі. Адже Олексій Миколаєнко віддав патрульно-постовій службі 26 років і ще жодного разу не пошкодував про свій вибір.



Олеся Гордієнко, "Деснянка" №18 (598) від 28 квітня 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: