За шість годин в Донецькому аеропорту – Олександр Філон отримав медаль. У Пісках його обстріляв «Правий сектор», у сепаратистський Донецьк ганяв за пивом

Медаль «За оборону Донецького аеропорту» тупичівцю (Городнянщина) Олександру Філону вручили 20 березня цього року. Через чотири дні (коли з ним розмовляла) 29-річний Сашко ще тримає її в нагрудній кишені куртки. До рук бере бережно, мов скарб. Півтора роки тому саме в аеропорту він був поранений. А потім сепаратисти по телевізору хизувалися, мовляв, знищили Сашка та інших бійців 95 бригади.
Олександра війна не зламала. Розповідає про неї спокійно, з усмішкою. Згадує і те, про що інші бійці воліють мовчати: обстріли своїх, мародерство, алкоголь.


Олександр з медаллю в руці

Американські «Морські котики» і «Моссад»

— Мобілізували мене у третю хвилю, — швидким городнянським говором починає розповідь Олександр Філон. — Трохи «поховався». Працював зварником у Чернігові. У Тупичеві показувався рідко. Повістки приходили мамі. Я про них — ні сном ні духом. Коли приїхав додому і побачив «запрошення» до військкомату, пішов. Потрапив у 95 бригаду (десантники, Житомир).

Два місяці навчання на полігоні. Нас готували «Морські котики» (підрозділ спеціального призначення. Військово-морських сил США), викладали ази розвідки «Моссад» (політична розвідка Ізраїлю). Принаймні, нам так казали. З інструкторами спілкувалися англійською мовою. Мені вистачило шкільної бази знань.

Плутанина на повороті

— Що таке страх і війна, я дізнався у Пісках Донецької області, — супить брови боєць. — Це був кінець листопада 2014 року. У перший день ми потрапили під обстріл «Правого сектора». Наша машина їхала останньою в колоні. Заклинило колесо. Відстали. Кричали-кричали в рацію — без результату. Нас було 12-14 чоловік. Почали шукати, куди поїхали наші, по слідах. І пропустили потрібний поворот. Справа опинилися сепари, попереду — «Правий сектор», а зліва — наші розвантажувалися. Лупити по нас почали «правосеки». Ми у відповідь. З правого боку також гасять. Бій тривав шість-сім хвилин. У нас був поранений, рикошетом зачепило. Ми відійшли. Якби не навчання на полігоні, нас би там всіх покосили. Потім уже сконтактувалися зі своїми.

«Я мстю, і мста моя страшна»

— 5 грудня 2014 року ми отримали наказ їхати міняти наших у Донецький аеропорт, — пригадує переддень поранення Сашко.—Транспорт — МТ-ЛБ. Це тягач танка. Він не призначений для перевезення людей. Водій, котрий мав нас везти, ледь не на колінах умовляв не відправляти його, бо не знає дороги. Та поїхали. Нашу машину мали зустрічати світлом ліхтарика. Не зустріли. І замість старого термінала, де стояли наші, ми заїхали на новий, до сепарів. Заблудилися. По нас почали лупити. Двоє не постраждало зовсім. Троє — тяжко поранених. інші — легкі. У мене постраждало плече, фука, шия. Водію прострелили обидві ноги. Ми зупинилися. МТ-ЛБ загорівся. Ходячі гасили машину руками, одягом. Потушили виїхали з аеропорту.

Потім по місцевому каналу «Сепар-ТВ» ми побачили десантника найманця з Білорусі, котрий розказував, як 6 грудня на новий термінал заїздив український десант, і він його обстріляв. Машина загорілась, може усі загинули, може, хтось і врятувався.

Ми запам’ятали його в обличчя, знали, де він знаходиться. І, як кажуть, я мстю, і мстя моя страшна.

Після аеропорту дислокувалися то в Опитному то у Водяному. В останньому ми стояли за 600 метрів від позиції противника. Це нормальна відстань для автоматного бою. У бінокль побачили знайоме обличчя білоруса. Стріляв по нас із кулемета «Утьос». Почали гатити по ньому. Убити не вбили, але посікли добре. Пізніше по тому ж «Сепар-ТВ» бачили його, лікувався у Пітері (Росія) і розказував, як його підстрелили. Помстилися.

3а пивом: «З двох шків роздовбуємо блокпост»

— Жили в покинутих хатах, — продовжує Філон. — У Водяному в будинку якогось знатного гінеколога Донбасу, доктора медичних наук. Там такі хороми!

Інколи могли спокійно, щоб начальство не знало, зганяти в аеропорт на зачистку або в Донецьк за пивом. На підконтрольній Україні території не завжди була можливість купити пивка — ВСПшники дуже контролювали. Щоб попасти в донецький магазин, треба було з двох танків роздовбати сепарський блокпост, під прикриттям танка швидко промчати в магазин і назад. Розраховувалися гривнями.

Інколи просили затаритися місцеве населення. Але дуже рідко — вони могли отруїти.

Мінували місцеві

— Чим ближче до Донецька, тим більше місцевих не за нас. Навіть якщо не говорять в очі, підтримують сепарів. Часто місцеві були навідниками. Ми звертались до керівництва: «Давайте приберемо тих, хто нас здає». Не дозволяла чіпати мирне населення.

Було таке, що місцеві хвіртку мінували. Виходиш уночі на пост. Відкриваєш хвіртку і чуєш, що іде відстріл гранати. Є дві-три секунди, щоб сховатися. За цей час устигаєш застрибнути, ну, ду-у-уже далеко в корчі. Жити хочеться!

«Вас же в полон взяли!»

— Якось мене і ще трьох хлопців оточили сепари. Ми відійшли, заховалися і через їх блокпост бігом-бігом додому. Покидали важкі речі, повернулися без бронежилете. Начальник: «Вас же в полон взяли!» — «Хто?» — «Сепари. Я ж сам бачив» — «Якщо ти бачив, сволото, чого ж ти людей не послав на допомогу? Чого спостерігав? Нас 15-20 чоловік оточило. Чого в спину їм не стріляв? Іди звідси, бо застрелю і все спишемо на бойову втрату», — емоційно згадує Олександр.

«Ох ти, йоперний балет». Ледь не загинули. Через свою дурість

— Перед самим дембелем поїхали тренувати молодняк. З четвертої ХВИЛІ; котра прийшла нам на зміну. Вони нічого не вміли. Погнали ми в кар’єр між Опитним і Водяним. Постріляли з автоматів — нормально. Дійшли до КПВТ (рос. «крупнокалиберный пулемет Владимирова танковый), АГС (автоматичний гранатомет станковий), РПГ-18 «Муха». Пояснюємо, як знімати із запобіжника, стріляти. Раптом — гуп, десь за кілометр. Точно, 120-міліметрова зброя. Думаємо, 93 бригада свій молодняк навчає. Тоді ближче — гуп. Я на рацію, до своїх: «93-я тренується трохи не в той бік. Біля нас кладе». За хвилину мені відповідь: «То не наші, то сепари». Ох ти, йоперний балет! Ховалися по всіх дірках. Хвилин за п’ять вирахували координати, почали стріляти у відповідь. Коли ті передислоковували міномет, ми виїхали БТРом. І встигли відійти на свою позицію. Ледь не постраждали через свою дурість.

«Пре мародер»

— Ми заходили в напіврозбиті хати. Якось я забрав мікрохвилівку і каструлю. Нахріна мені камін чи багаття розпалювати, щоб їсти нагріти? Ще один боєць Саня взяв два матраци, бо спав у підвалі, щоб тепліше. Командир на нас: «Мародери! Всьо, пишем заяви». Я йому: «Не питання. Ти мені розпалюєш камін, щоб я собі жерти нагрів. Сані підеш підлогу нагрієш, щоб йому спати було нормально. Потім будемо писати заяви, що ми мародери». Додому ми не тягли. Брали на користування. Інші привезли в року сушарку, пральну машину. Жилелі Донбасу, котрі кидали будинки, не розраховують, що хату знайдуть цілою.

Полонені: місцеві, росіяни і кадировці

— Місцеві сепари, з Донбасу, коли попадають у полон, спочатку борзі, а потім ламаються.

Росіяни, щоб вижити, якщо оточені, виходили з піднятими руками і здавалися, як останні українські бійці в аеропорту. Ведуть себе нормально.

А от кадировця не змогли взяти в полон жодного. їм краще секір башка, ніж потрапити в руки противника. Вони самі себе вбивають. Добре підготована армія. До них у полон попадати страшно, взяти їх — важко.

Полонених у нас забирали співробітники СБУ.

Розслаблятись: бражка і поговорити

— Як після війни лишився таким позитивчиком?

— У нас «зламалися» з роти пару осіб. Як ми розслаблялись? Прийшли після бою, по стакану браги бахнули. Захотілось — пішов поплакав, захотілось — посиділи, поговорили.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №13 (1560)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: