Дала ключі від кімнати, а він… ними серце відкрив

Саме так розпочалося знайомство української білявочки Тетяни Бурової з пакистанським смуглявим хлопцем Асадом Мухаммадом, який виявився спритнішим за інших студентів-медиків і за хвилину впорався з підступним замком, що не впускав дівчат до кімнати гуртожитку… Далі була тривала дружба, яка з часом переросла у кохання… і чимало випробовувань долі. Але перевірена роками і відстанню любов взяла гору. Нині їм обом вже за сорок, та це не спинило нещодавно створену родину відчути неймовірний смак батьківства…

Привітні і гостинні, усміхнені і комунікабельні, з блиском в очах – так виглядає інтернаціональне подружжя лікарів, які два місяці тому стали справжнісінькою родиною – доля їм подарувала жаданого синочка Назарія. Бесіда з нашими героями виявилася невимушеною і неймовірно щирою, та щойно маля прокинулося, Асад миттю припинив розмову і вже за кілька хвилин вийшов до нас із хлопчиком на руках… З якою нескінченною турботою і любов’ю цей пакистанський чоловік дивився на свого сина! Як він його обіймав і приголублював… А потім тихенько, наче боячись налякати, промовив: це найбільша нагорода за справжнє кохання…

Ви не одружитесь із тим, кого любите, полюбите того, з ким одружитесь

Така доля чекала і на Асада Мухаммада з пакистанського міста Джелам, якби він не приїхав навчатися до українського столичного вишу.

Хлопцю одразу припала до душі Тетяна, яка виділялася серед інших дівчат яскравою українською зовнішністю: світле волосся, блакитні очі і щира білосніжна усмішка. Спочатку спілкувалися як друзі, а після випадку з зіпсованим дверним замком зрозуміли, що дві рідні душі знайшли одна одну. Та закінчивши навчання у медичному університеті, хлопець мусив повертатися до своєї країни. Річ у тім, що у Пакистані існує звичай: спочатку батьки піклуються про своїх дітей, а згодом діти дбають про батьків. Адже пенсійного забезпечення у них не існує.

«Як найстарший син я мав працювати, щоб нашій родині було що їсти й пити, – розповідає Асад. – Тому, здобувши професію медика, повернувся до Джелама і пішов працювати у лікарню. Звісно, весь час думав про Тетяну, але і батьків, які подарували мені життя, не міг покинути».

До речі, в ісламських країнах зазвичай саме батьки обирають наречених для своїх дітей. Пакистанські хлопці і дівчата нормально ставляться до того, що свою другу половинку обирають не самі. Батьки для своєї дитини хочуть найкращого, мудро кажуть вони. Та рідні Асада з розумінням поставилися до історії кохання сина і не перешкоджали його намірам, хоча інших дітей одружили за всіма місцевими традиціями.

За тридев’ять земель…

Понад чотири тисячі кілометрів розділяли двох закоханих довгих десять (!) років. Спочатку Тетяна і Асад взагалі не спілкувалися, вирішивши, що так буде легше забути одне одного. Та згодом зрозуміли, що не можуть жити один без одного. І почали листування в Інтернеті.

«Після інтернатури я лишилася працювати в Києві, хоча сама родом із Понорниці Коропського району, – розповідає Тетяна. – Ми з подружкою жили на орендованій квартирі. Звичайно, знайомства були різні, але коли серце не вільне – немає бажання ходити на якісь побачення. Коли дізналася, що Асад мене також не може забути – з’явилася віра в те, що в нас іще все попереду».

Вже за кілька років молодший брат пакистанського нареченого здобув професію і почав приносити додому гроші. І тоді Асад написав Тетяні, що збирається приїхати в Україну, адже батьків під свою опіку може взяти інший син.

«Моєму щастю не було меж. Це був 2012-й рік, – згадує жінка. – Аж трапилося те, чого ніхто не чекав – Асаду не відкрили візу, мовляв, в Україні відбувається «Євро-2012» і, щоб уникнути непорозумінь, треба зачекати до наступного року».

Тому коли через рік чоловік таки доїхав до своєї любої жінки, вирішили не чекати і одразу узаконили відносини.

«Розписалися ми в Києві. Все було скромно. Не так, як звикли пакистанці. Це у них влаштовують справжнісінькі весільні фестивалі, які тривають чотири дні. А ми з Асадом надто довго чекали. Тому це, насамперед, було наше свято – моє і його».

Через кілька днів після весілля термін гостьової візи добіг кінця і чоловікові треба було повертатися до Пакистану – оформляти потрібні документи. Батьків одразу поставив перед фактом, мовляв, в Україні має дружину.

«І знову кохання на відстані, – усміхається пакистанець. – Візу мені відкрили лише тоді, коли Тетяна пішла у Міністерство закордонних справ і поскаржилася. Нарешті, справа зрушила з місця. Українські жінки мужні і дуже вольові…».

Кадровий голод

Останні роки перед приїздом нареченого Тетяна працювала у приватному медичному центрі VIVA кардіологом. Робота подобалася, але власного житла у столиці не мала, тому пропозиція, що надійшла з Корюківки, зацікавила.

«Мені запропонували місце в районній лікарні і службову квартиру. Ми порадилися з Асадом і вирішили спробувати. Як кажуть, якщо розпочинати життя, то з чистого аркуша. Рік я пропрацювала кардіологом і пішла в декретну відпустку. Думаю, за кілька місяців мій чоловік також працюватиме в райлікарні терапевтом. Нас вже запрошували. Але для цього йому треба закінчити спеціалізовані курси, які він нині відвідує у Києві».

За словами Асада, у Пакистані працювати лікарем – неабияк почесно. Лікарі — це найвища інтелігенція. І заробітна плата там гідна, хоча й існує стереотип, що в таких країнах, як Лівія, Пакистан, Нігерія — суцільна антисанітарія і бідність. Але парадокс: незважаючи на деякі труднощі азіатського і африканського життя, в клініках цих країн працювати комфортніше, ніж у деяких українських медичних установах. Дефіциту ліків немає, карети «швидкої допомоги» оснащені доволі пристойно. І ставлення до лікарів – інше.

«Молодь в Україні в медицину не поспішає. Немає стимулу навчатися багато років, а потім отримувати копійки. Тому нині багато українських лікарів знаходять собі місце саме у слаборозвинених країнах, таких, наприклад, як наша. У нас бути лікарем – це круто!», – зауважив пакистанець.

Кулінарні здібності пакистанця причарували тещу

Мати Тетяни Наталія Михайлівна якраз гостювала у подружньої пари. Тож по секрету розповіла про кулінарні здібності зятя-іноземця.

«Кажу відверто: ні я, ні моя донька не вміємо готувати таких смаколиків, як Асад, – вихваляє зятя пані Наталя. – Якби ви спробували його фірмовий плов… я такого ніде не куштувала. А м’ясні страви – за вухо не відтягнеш… Чи то салат з фруктів. Він у нас ще той майстер-шеф (усміхається, – Авт.). Взагалі багато знайомих у мене питають: як ти ставишся до того, що в тебе зять – іноземець… Я не хочу принизити наших українських чоловіків, бо всіх не можна рівняти під одну гребінку, але зізнаюся, що він набагато культурніший за багатьох тутешніх. Я жодного разу не чула від нього лайливого слова чи нецензурного вислову. Також мені подобається, що тамтешній народ, куди б доля їх не закинула, береже свої традиції. Разом з тим поважає культуру народу, з яким його звела доля. Цього нам, українцям, варто повчитися».

– Ви і пловом наших жінок нагодували, і фруктові салати для них виготовляєте, а що Ви вперше спробували в Україні? – цікавлюся в Асада.

– Я вперше в своєму житті саджав у минулому році город і збирав урожай (сміється – Авт.). У наших мешканців немає і клаптика землі. Ми все купуємо на базарі. А тут люди самі для себе вирощують. А якщо чесно, то багато смачних страв із української кухні готують мої дружина і теща. Мені вони подобаються. Взагалі, Україна чудова країна – тут щирі і привітні люди, гарна природа… Я тривалий час жив у Києві – це, звісно, перспективне місто з широким спектром можливостей, але для тихого сімейного життя мені більше подобається Корюківка. Найголовніше для мене – бути поряд з моєю родиною і виховати сина гідним чоловіком!

Сніжана Божок, "Чернігівщина" №11 (568) від 17 березня 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: