Мати сімох дітей перенесла чотири операції та опромінення. Хоче вірили, що лихо відступило

Андрій відчинив двері — а на порозі Оксана. З дітьми. Він поїхав з села, не попрощався. Оксана за ним. Через усю Україну — з Нової Басані на Чернігівщині у село Кисоричі, на Рівненщину. Повірила, що Андрій — її доля.

Пізніше поставила умову: «Або я, або горілка». Ви не повірите, але Андрій вибрав... дружину. Каже: «Я свою цистерну випив, як був холостяком». Минуло десять років. Знову біда постукала в їх двері. Але не розлучила.



Хотів попрощатися по-англійськи - кохана знайшла

— У Новім Басані нас усі гуцулами звали. А які ми гуцули? — дивується 37-річний Андрій Антикало. — Ми бандери. Наші хлопці з села Кисоричі на заробітки їздили. Зарплату зерном забирали.

Оксана попросила траву на городі викосити. Мабуть, запримітила мене, я хлопець гарний був. І вона мене зачепила; симпатична худенька весела, як дівчинка. І навіть не побоявся... Мені в селі казали: Андрію, у неї четверо дітей, нащо воно тобі? Я кажу, чужим дітям також батько треба.

Нас у сім’ї сім «мачо», і я старший мачо. Хваткі що до роботи, що до жінок, — хвалиться Андрій. — Так сталось, що коли ми залишилися всімох із бабою, я якраз школу закінчив, а найменшому було тільки вісім місяців. Тож дітьми мене не злякаєш.

Ну, одпас я корови й поїхав з Басані додому. Не попрощавшись, по-англійськи. А кохана приїхала за мною. Через чотири дні, не встиг і зерно занести, що привіз.

— Ви знали, що Оксана збирається приїхати?
— Узнав, уже коли їх на порозі побачив. Її з двома меншими дітьми. Старші залишилися в Новій Басані, з дідом і братом, бо в школу ходити треба. Я тільки на другий день поняв, що проізошло. Був у трансі. Приятному трансі, — додав. — 3 жовтня 2005 по червень 2006 року жили в Кисоричах, «притирались» одне до одного. В окремій (бабиній) хаті. Хазяйство тримали. А тоді Оксана заскучала за дітьми, забрала мене, і поїхали в Басань. Там робота є, Київ поряд. Отак усі кругом женяться, один я «заміж вийшов».

— Що казала ваша бабуся?
— «Твоє життя, що хочеш, те й роби». Зраділа, що хоч один з сімох з хати пішов. Уже дев’ять років, як баби нема. Вона, бідна, і дітей моїх не побачила. Оксана народила мені близнюків Славика і Сашу, їм по дев’ять років, і Валю, їй зараз сім.

У 2007-ому розписалися з Оксаною. До минулого року жилось добре. Я кращої долі не бачив.

— А кохання було?
— І зараз є. Дуже шкода її, переживаю, більше всього хочу, щоб одужала.

«Я сама винувата»

Оксані постійно потрібні кошти на лікування.

— Коли ще була вагітна Яною, зараз їй 13 років, у мене виявили ерозію шийки матки, — розказує 42-річна Оксана Загика. — Сказали, треба прижигать. А я боялась. І все на потім відкладала. І розуміла ж, що нікуди звідти ерозія не дінеться, сама не розійдеться. Як потім дізналася, прижиганіє — це хвилинна справа: раз, і все. Халатність моя, більш нічого, такої біди наробила.

Уже коли працювала в школі техробкою, сили почали покидати. Ні робити, ні ходити не могла. Ноги відмовляли. Школа недалеко, але додому з роботи пленталась, як черепаха. Хотілось по дорозі сісти, відпочити. Але ж стидно, ще молода — що люди скажуть? Додому доплетуся, впаду і лежу. На роботі дуже важко, вдома важко.

Працівники школи щороку медкомісію проходять. Вирішила не в нашій лікарні проходити, а поїхала в Бобровицю, бо були виділення. Щоб як слід там подивились, аналізи всі здала. Через тиждень терміново викликали, просто з роботи.

Заходжу до кабінету, сідаю, завідувач гінекологічного відділення В’ячеслав Миколайович сідає поруч: «Не переживай, з таким люди живуть...» і таке інше. «Та ви, — прошу, — прямо скажіть, що в мене?» «Рак шийки матки», — відповів. Ерозія за 12 років переросла в рак.

Лікар намагався заспокоїти: перша стадія, виліковна, нічого страшного. Зразу домовився, щоб на наступному тижні мене поклали в обласний онкодиспансер. Вдома старші, Таня, Толя, Андрій, заспокоювали: ну що ти переживаєш, усе буде добре. А я плакала... Бо розуміла, що воно таке.

Операція тривала п’ять годин

— Город стояв неполотий. У школі директорці сказала, що вже не прийду. Щодня вставала о 4 ранку, і на город. Старша дочка Таня з ночі приїжджала, перевдягалась, і до мене. Руки у землі по лікоть, полемо, щоб встигнути. Живим у землю не ляжеш і не будеш ждать. А поки живеш, треба свою роботу робити, бо ніхто за тебе не зробить.

За ті дні, що мені залишались, 10 соток біля хати висапали. Ще на далекому городі буряки. Кажу, хай заростає, дочка б сама не справилась. Вона о пів на сьому ранку до пів-восьмої вечора на роботі або в нічну зміну. А ще ж дітям треба зварити щось, попрати вручну — машини не було. Все хазяйство на Тані залишилось. Ще й консервація. Але й буряки сапувала. Андрій після роботи допомагав. Але мужик є мужик: сапкою ще помахає, а руками ж вибирати не буде.

29 травня старший брат Сергій одвіз мене в Чернігів у лікарню. 6 червня прооперували. Перед операцією Тамара Володимирівна (Косач) поговорила зі мною, розказала, що і як буде, попередила, що операція дуже складна. Спитала: «Ви згодні?» А що мені залишалось? Вже не боялася, вирішила, як Бог дасть: як на життя — виживу, як на смерть — то ні. Оперували п’ять годин. Усе там видалили: придатки, матку, яєчники.

Два тижні лежала, потім курс опромінення. Виписали додому 12 липня.

Усе з нуля

Коли Оксана з Андрієм сходилися, пішли жити в стару бабину хату. 10 соток городу під хатою, ото й усе багатство. Робили по людях, копали картоплю. Одягли дітей, ковдри на зиму купили.

— Яз батькової хати нічого не брала, — згадує Оксана. — Стидно було. Бо коли йшла перший раз заміж, туди батьки меблі і ще багато чого купили. А я все там залишила. І в Андрія нічого не було.

Після школи Оксана спробувала вступити в медучилище до Києва. Не вийшло, пішла заміж. І поїхала з чоловіком у Житомирську область, село Ягнятин, звідки він родом. Пішла в колгосп дояркою. Поруч трактористом працював чоловік Микола. Сімейне життя було бурхливим.

— Боялася з кимось поздороватись пишній раз. Хто мимо пройде, подивиться, а то ще й усміхнеться — бив. Хто заговорить чи спробує загравати — бив. Не його, звісно, мене. Випивав. На роботу весь час з отакими «синіми очима» ходила, — показує круги навколо очей. — Тікала від нього, приходив, просив пробачення, казав, що дуже любить, жити не може. «У нас же діти», — повторював. Прощала. Сходились, розходились. То на Житомирщині жили, то в Новій Басані хату наймали. Народили чотирьох дітей: Толю, Таню, Яну і Юру.

Микола не змінювався. Коли останній раз тікала з дітьми, навіть одяг там залишився.

Бабина хата, куди заселились з Андрієм, була дуже запущена, нежила. Коли ремонт робили, сіли обідати, а їсти нічим. Просили по сусідах. Баба Катерина ложки принесла. Потім ліжко і шафу дала.

— Ми хату трохи підлатали, з дров’яника зробили сарай. Завели поросят, козу, кролів, птицю.

Три роки тому багатодітній родині подарували нетеля. Була на Чернігівщині така акція.

— Привезли просто в двір готову, запліднену корівку. Красно-рябу, яку вибрали, — знов радіє, згадуючи, Оксана. — Зразу розтелилася. Люди нам повіддавали ділянки в користування. У кого бур’яном заростали, а нам потрібні.

Андрій хороший, безобидний, хоч випивши, хоч тверезим, — продовжує Оксана. — Ми з ним не сваримося майже.

Біс намагався поплутати

Рідні Оксани були проти Андрія через те, що жених пив. Закохана жінка не бачила в тому проблеми. Та коли вже ходила вагітною близнюками, сказала коханому: або кодуйся і кидай пити, або їдь додому.

— А він погодився, признався, що і сам хотів би покинути пити, але не може. Брат Сергій повіз його у Катюжанку. Там священик молитвою «кодує» від шкідливих звичок.

І як звідти приїхав, не тільки пити, а й курити кинув. Тепер дякує, каже: аби не ти, я б сам не зупинився. А я вважаю, мало кудись з’їздити закодуватися. Треба ще цього дуже захотіти, мати силу волі, — каже Оксана. — Після того його наче якась сила випробувала.

Біс намагався поплутати. Де не йде, то щось і знайде. То вивозили з ним сміття, знайшов у траві цілу запечатану пляшку горілки. Другий раз йшли лугом, пляшку пива побачив. Літрова, невідкривана. Тестю все відносив. Пачки сигарет не раз знаходив. Ми з ним сміялися: от скільки разів зірватися можна було б. А ще гроші наче підкидав хто: то 5 гривень, то 10, то 20. А от же десять років — взагалі не п’є. І не курив дев’ять років. Тільки цим літом трохи, як я захворіла. Нерви, переживає.

— Я свою цистерну, яку Бог мені виділив, випив, ще коли був холостяком, — відповів на запитання, чи вже й не п’є, Андрій.

У Києві рятували нирку

У Оксани є менший брат Андрій і старший Сергій. Це той бізнесмен Сергій Салон, що брав участь у програмі «Хата на тата». Після чого був запрошений і взяв участь ще й у передачі «Зважені та щасливі». Став улюбленцем телеглядачів, хоч і не виграв у проекті.

Старший брат допомагає, як може. Але наче за чиїмось злим насланням на родину в сім’ї Сергія Салона також сталася біда. Через півроку, як поставили страшний діагноз Оксані, тяжко захворів менший син Сергія Вова. У 14-річного хлопчини виникла лейкемія. Володя пройшов шість курсів хіміотерапії. Хвороба відступила.

Після опромінення в Оксани дуже боліли опіки, спати не могла.

— І зараз ще болять наче свіжі, п’ю знеболювальне, — розповідає. — Мучив післялучовий цистит, бо сечовід попікся. В туалет сходити — досі велика проблема.

Потім півтора місяця температура 40 трималася. Виявилось, нирка майже відмовила. Зрештою поїхала у Київський інститут раку і пластичної та ретроспективної онкоурології. Там такі операції роблять — людей ліплять заново. Сказали: треба операція на нирці.

7 жовтня в Києві зробили операцію: новий сечовід, реконструювали нирку. Вона тепер робоча на 30 відсотків.

Мені пощастило, що у нас є благодійна організація «Хавер». На першу операцію вони 5 тисяч дали. А всього пішло 10, виручили дитячі гроші. На п’ятьох дітей якраз 5 тисяч отримала.

— Ви мати-героїня?
— Уже так, але документи оформити не можу. Минулого року близнятам по 8 років було, а я якраз захворіла, — каже Оксана, — На другу операцію «Хавер» дав 10 тисяч. Ще 28 напозичалися.

Зараз Андрій працює на Салоновій пилорамі. Каже, Сергій входить в ситуацію, про гроші не згадує. Зарплату начисляє регулярно. Але Андрій її не забирає, бо вважає, що борг треба віддавати.

— Ще сама не встаю, діти допомагають, — каже Оксана. І коли надумала перебратись на диван («щоб не така страшна фотографія була»), всі, хто був у хаті і у дворі, поприбігали — кинулись підтримувати маму. Гуртом турботливо вели її через хату, тримаючи і більшими, і маленькими рученятами, щоб не впала. Посадили, обліпили з усіх боків, попритулялися. Вони її дуже люблять.

* * *

Лікарі кажуть, рецидивів на онкологію нема. Тобто не розвивається, не поширюється на інші органи, нема метастаз*. Та біда прийшла з іншого боку. Оксану знов поклали в лікарню. Тромбофлебіт. Київські спеціалісти з серцево-судинного інституту та інституту раку вирішували, що з нею робити далі: лікувати чи оперувати. І от зателефонував Андрій. Голос радісний.

— Оксані зробили операцію. 27 листопада. В серцево-судинному інституті ім. Амосова. Видалили тромби. Операція складна, але пройшла успішно, Оксану вже перевели в палату. «Хавер» повністю профінансував, уже передали майже 60 тисяч. Ми казали, скільки треба, вони привозили гроші і платили.

Залишився курс лікування днів 10, і можна буде везти додому.

— Може, й на город у наступному році піде? — питаю.
— На город, мабуть, уже не піде. А я ж нащо?

* * *

Вторинні вогнища злоякісного пухлинного росту, що виникають з первинної злоякісної пухлини і поширюються з неї різними шляхами.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №49 (1543)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: