Анна Грінченко 21 рік провела в декретній відпустці

Нині чимало українських сімей відкладає народження дітей через низький матеріальний достаток або віддають пріоритет успішній кар’єрі. А ось Анна та Анатолій Грінченко з села Дрімайлівка Куликівського району все життя покладалися лише на волю Господню. Це чудесне подружжя, яке взимку святкуватиме сапфірове весілля, народили та виростили сімох дітей. І тільки минулого тижня Анна Іванівна отримала звання «Мати-героїня». Ця весела, життєрадісна, з добрими очима та неймовірно великим серцем жінка все своє життя присвятила дітям, а нині віддає всю себе шістьом онукам, без яких не уявляє свого життя.

Ми не завжди по-справжньому розуміємо, що означає для нас мама, яка чекає на нас щодня, переживає за нас і живе нами…Тому, напевно, ніхто не заперечить, що найвищі почесті та найпочесніше звання на планеті було й залишається у матусі. Бути матір’ю нелегко – надто, якщо діточок аж семеро чи й більше. Розповідаючи про подвиг таких жінок, важко навіть добирати до цього слова синоніми. Адже не заради звання чи нагород вони стають багатодітними матерями, а з великої любові та відданості дітям та сім’ї. На щастя, таких жінок у нашім краї чимало.

Першого сина народила у 20

Анна Іванівна народилася й виросла у селі Дрімайлівка. Після закінчення школи працювала у місцевому колгоспі, а згодом познайомилася з майбутнім чоловіком Анатолієм, який разом з батьками переїхав до їхнього села з Жуківки. Згодом вони побралися.

Перша втіха – синок Сергій у родині Анни Іванівни та Анатолія Денисовича народився 1972 року. За три роки жінка подарувала чоловіку ще одного сина – Сашка. Та сьогодні його вже немає на цьому світі. 15 років тому пані Ганна разом з чоловіком пережили страшну втрату: Сашко трагічно помер разом зі своїм маленьким сином.

Третій їхній син Валерій з’явився на світ у 1978 році, а ще через три – донечка Світлана. Ще одну донечку Любу пані Ганна народила у 1985 році. Через два роки народився син Руслан, а найменша Інна – через сім років, вже у 1995.

Нелегко було молодому подружжю, але як важко на душі не було, яка б негода не віяла їх життєвим шляхом, втіхою та розрадою для них обох завжди були їхні діти. Чотири сини і три донечки, зростаючи у праці та взаєморозумінні, не завдавали батькам клопоту, а навпаки – завжди намагалися допомагати.

Сьогодні вони виросли та порозліталися з родинного гнізда, але ніколи не забувають батьків, приїздять та допомагають їм. Однин лише син Руслан разом з дружиною та донечкою Настею залишився жити з батьками.

Важко було лише з першими дітьми

Пані Ганна запевняє: вони не планували, скільки діток у них буде.

«Скільки Бог послав нам діток – стільки й виховуємо,– говорить вона. – Люди, які не можуть мати дітей, нині готові платити великі кошти. І навпаки – ті, хто не бажає народжувати, платять за аборти. А для нас з чоловіком діти – це велике радість і щастя. Звичайно, коли були молоді, то іноді закрадалося бажання пожити для себе. Втім, коли вся сім’я збирається за великим столом і чуєш дитячий сміх – серце радіє. Саме в такі хвилини розумію, що своє життя прожила не марно».

Виховання дітей – приємний клопіт, але не завжди такий вже й легкий – про це знає, мабуть, кожна мама.

«Не важко вам було?» – запитую.

«Що ж вам сказати, – посміхнулася жінка. – У вихованні дітей легкого шляху немає. Звичайно ж, важко було, особливо спочатку. Я була молодою, а жили ж не в місті. Потрібно було все встигати: й дітей доглянути, й худобу порати, й на городі полоти. Бувало, поставлю малого до вікна, щоб дивився, а сама біжу швиденько корів доїти та свиней годувати, а коли ще зовсім маленькі були, то з собою усюди брала. На город іду – і дитину несу, покладу у люльку поряд, поки спить – прополю щось. Чоловік,звичайно, допомагав, коли міг, але то було нечасто. Бо ж йому доводилися працювати допізна, аби заробити для родини копійку. Коли підростали старші, то, звичайно, було трохи легше. Вони вже мені допомагали, менших гляділи. До великої родини звикаєш швидко. Все своє життя ми з чоловіком присвятили дітям, але про це жодного разу не пошкодували. Діти і онуки стали для нас сенсом життя».

В тісноті, але в любові

Жило подружжя у не дуже великій хатині, але дружно. Анатолій Денисович працював в колгоспі трактористом. Анна Іванівна займалася вихованням дітей: у декретній відпустці вона провела 21 рік, а в невеликих «перервах» працювала на фермі.

«Бували в нашій родині і важкі часи, – говорить пані Анна. – Однак проблеми з дітьми (чи без них) завжди є в житті, і з будь-якої ситуації завжди є вихід. Тому ніколи не треба впадати у відчай. А якщо чесно, то мені здається, що в ті часи виховати більше двох дітей було набагато легше, аніж зараз. Життя в нас дуже нестабільне стало, тому, напевно, вже мало таких родин, які наважуються народжувати багато дітей. Адже ти несеш за них відповідальність. Народити дитину не важко, а ось виховати її, одягти, нагодувати, вивчити – це дійсно нелегко».

Усе, що тільки можливо, подружжя вирощує на своєму городі. Мають землю, яку засівають і обробляють разом з дітьми: ще з дитинства малі знають ціну хліба.

«В нашій сім’ї не знають таких слів, як «не хочу» і «не можу», – говорить Ганна Іванівна. – Не було ніколи й поділу домашніх обов’язків на чоловічі і жіночі. Діти завжди допомагали нам. Та й зараз допомагають у всьому».

Діти Ганни та Анатолія знають, що таке посуд помити, в будинку прибрати чи з малечею посидіти, – саме за таким принципом виховувало своїх діток подружжя.

У будинку Грінченків завжди лунає дитячий сміх. Маленька онучка Настуся не дає сумувати бабусі та дідусю. А коли з’їжджається вся родина, то шум та галас заповнює цей будинок. Втім, у цьому сімействі панує злагода, любов та порядок. Адже Анна Іванівна та Анатолій Денисович впевнені, що діти – це найбільша радість та Боже благословення для батьків.

«У кожної жінки є своє призначення: комусь судилося стати відомою співачкою, комусь – суддею, а комусь, як це модно зараз називати, «бізнес-вумен», – каже Ганна Іванівна. – Я ж все своє життя присвятила дітям, а нині віддаю себе онукам, без яких не бачу свого життя. Вони – моє щастя, моє багатство, і гордість, і розрада, і найбільша нагорода, про яку мріє кожна жінка».

Марія Пучинець, "Чернігівщина" №49 (553) від 3 грудня 2015

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: