На заробітки – в Африку

На будівництві гідроелектростанції Сендже на річці Ріовелла в Екваторіальній Гвінеї працювали Олександр Наливайко із селища Понорниця та Сергій Хирний із села Іваньків Коропського району, ще один Сергій — з Корюківського району, Віктор Дубко з Ніжина, Геннадій Зубрицький і Олександр Осовицький із Чернігова. В Африці будівельники заробляють дві тисячі евро (приблизно 50 тисяч гривень) у місяць. Начальство — ще більше. Генеральний підрядник будівництва ГЕС у Екваторіальній Гвінеї — міжнародна компанія «Даглас альянс», з представництвом у Києві. Гідроелектростанцію почали будувати у жовтні 2011 року біля міста Бата. Переліт будівельників на Чорний континент, проживання, харчування, лікування, у тому числі від малярії, безплатне.


Сергій Хирний: "Діти за нами бігали. "Чоп-чоп", - просили їсти"

«На малярію хворіють усі»

35-річнии Олександр Наливайко на малярію хворів двічі. Удруге лікарі оцінили це як рецидив (повтор захворювання) вдома. Прилетів у кінці серпня з Африки і потрапив у інфекційне відділення Чернігівської міської лікарні №2 (воно є центральним в області по боротьбі з інфекційними хворобами). 31-річний Сергій Хирний за дев’ять місяців у Африці на малярію хворів тричі.

— З грипом малярію можна порівняти?
— З грипом не порівняєш, — каже Сергій. — Відразу стає страшно холодно. Температура тіла — 40, до 41. Лежиш, трясе. Спека, а ти не можеш зігрітися. Так холодно, що надяг би шубу. Нудить. Дивитися не можеш на їжу. Нам на інструктажі говорили — якщо відчуваєш, що тебе морозить, відразу іди в лікарню. Там роблять тест. Якщо малярія підтверджується, відвозять у клініку Ла-Пас у місті Бата. Тут же підключають до крапельниці. Минає півгодини, і стає набагато легше. Три дні капають у лікарні, а потім ще три дні вдома таблетки п’єш. Лікарняний на тиждень, оплачується, прогулів не ставлять. Двічі на день ходиш до лікаря. Міряють тиск, температуру, цікавляться, чи не було нудоти.

Давали нам від малярії профілактичні таблетки, — продовжує. — Але неофіційно лікар сказав: «Хлопці, можете пити, можете не пити, це ваша справа. Я тут три роки. Бачив: що п’ють, що не п’ють — результат однаковий. Але удар по печінці отримаєте».

— Робили щеплення, коли їхали?
— Так. Від жовтої лихоманки, від гепатиту А і В. Від малярії щеплення нема (вакцина у процесі розробки. — Авт.).

— Репелентами (засобами-відлякувачами від комах) мазалися?
— Мазалися всім, чим могли. Діє хвилин десять, і все. І «Зірочкою» мазалися. Вона краща за мазі. Довше пахне, у ній більше ефірних масел. Давали й дезодоранти від комарів, безплатно. Але все одно на малярію хворіли майже всі.

— Малярійного комара від звичайного можна відрізнити?
— Ні. Він малюсінький, як мошка. Не відчуваєш укусу.

В Африку Сергій поїхав не по знайомству. Знайшов на інтернет-сайті пропозицію, відправив резюме. У ньому зазначив професію: майстер оздоблювальних робіт.

— Не боялися, що роботодавці кинуть?
— Боявся. Але що тут, у селі, сидіти без роботи, без грошей?

Сергій неодружений. Живе з мамою Ніною і батьком Віктором. Закінчив профтехучилище і два курси Чернігівського філіалу Московського державного відкритого університету, вчився на юриста.

«Самогоночка у них — як ацетон»

Сергій Хирний отримав виклик на роботу. Пройшов медкомісію, співбесіду. Його забрали працювати на будівництво ГЕС монтажником.

— Із Києва полетіли у Франкфурт, — описує шлях до Африки. — Із Німеччини — у столицю Гвінеї, місто Малабо. Звідти у місто Бато. Поселили у містечку для будівельників у гуртожитку. Харчувалися в їдальні тричі на день. Кухарі всі наші, з України, їжа звична.

— Типовий сніданок?
— Сосиски. Вермішель або картопля на гарнір. Бутерброди. Три види ковбаси, сир. Усе лежить на лотках. Скільки хочеш, стільки собі роби. На обід — суп або борщ. Буває вермішель. Але в основному — рис. Котлети або м’ясо. Соки, фрукти. Яблука, банани, апельсини, ананаси. На вечерю дуже часто — рис. Щось м’ясне. Салати щодня. Помідори, капуста. Давали салат із молодих пагонів бамбука. Але його ніхто не їв, то й перестали давати. На смак ніякий, ніби трава.

— Вихідні бувають?
— Вихідний один — неділя, їздили на океан купатися. Вода прозора, чиста. Грали у футбол, баскетбол, теніс. Могли просто спати.

— Випити можна?
— У вихідний. Вино, пиво, бренді. Магазин — на території будівельного містечка. Горілки нема. Пальмова самогонка. Із соку кокосової або фінікової пальми. Пару раз куштував. Ацетон нагадує. Вина виноградні. В основному іспанські. «Дон барон». Дивився в Україні — 350 гривень пляшка, а там можна було взяти її за дві мільки (місцеві гроші, одна мілька дорівнює тисячі франків). Це чотири долари (приблизно 90 гривень за курсом на 13 жовтня).

Дівчата залицялися на пляжі

— Спілкувалися з місцевими? (В Екваторіальній Гвінеї живе дві етнічні групи — фанг і бубі, лише трохи більше одного відсотка — європейці).
— Так, вони з нами працювали на будівництві. Спілкувалися через перекладачів з іспанської, французької. Ми розпитували про звірів, про джунглі. Запам’ятав, що у джунглі можна заходити з дев’ятої ранку до четвертої по обіді. У цей час — джунглі для людини. У решту часу джунглі — для звірів, і туди не ходять. Ми бували там у вихідні, з найманим провідником.

— Схоже на наш ліс?
— Єдина схожість — бамбук росте де попало, як у нас верба. Джунглі — густі зарості, поки не зайдеш. Як зайдеш, у середині — височенні дерева, 15-20 метрів. Між ними спокійно можна ходити. Але дуже багато змій. І у джунглях, і до нас у містечко заповзали. Домашні коти привчені ловити ящірок і змій.

— Місцеві жінки сподобалися?
— Не дуже. Звик до наших.

— Невже ні з ким не цілувалися?
— Ні.

— Хоч за ручку трималися?
— За ручку можна було триматися, але не більше. Нам не рекомендували спілкувалися. Якщо щось більше за поцілунок, то треба одружуватися.

— Місцевим білі подобаються?
— Дуже подобаються. Менталітет такий: білий — це багатий. У нього багато їжі.

— Залицялися до вас дівчата?
— Бувало. Особливо на пляжі.

М'ясо удава — як у хека

— Найцікавіший випадок за ці дев’ять місяців?
— Коли нам удава принесли продавати. Місцеві спіймали удава і продали нам його за 12 мільок (14 доларів, приблизно 315 гривень). Кухарі відразу зняли шкіру. Акуратно, щоб не пошкодити. Вона дуже дорога, 50-70 мільок. На вичинку віддали місцевим. Хоча вивезти її не можна, можна лише готові вироби зі шкіри. М’ясо удава посмажили. На рибу схоже, хека. Нежирного.

На рибу схоже, хека. Нежирне.

Сергій гортає на планшеті фотографії, показує фото земляка із Холмів, котрий тримає зв’язаного крокодила. Ще один робітник, з Болгарії, тримає за хвіст мавпочку.

— М’ясо і крокодила, і мавпи схоже на курятину, — пояснює. — Місцеві мавп їдять. Варять, смажать.

— Мавпячі мізки не куштували? Коли мавпу засаджують у станок. У живої тварини зверху відкривають череп. Мізки змішують із різноманітними приправами і їдять.
— Я такого не пробував. Але чув. Це делікатес у місцевих ресторанах. Череп відкривають при відвідувачах.

Сергій розповідає, як ловили лобстерів (морських раків), креветки. У вихідні готували до пива. Пригадує тропічні фрукти.

— Кокоси, як у нас яблуні, де попало ростуть. Кокосове молоко не сподобалося. А плоди, якщо стиглі, дуже смачні. Ананаси ростуть, як кущі. Береш розрізаний ананас, сік — наче мед, по руці тече.

— Рай. Залишитися там не думали?
— Ні. Додому хотілося, особливо в кінці літа, перед поверненням. Сидиш і думаєш: «Боже, ну коли вже додому?» Набридає все. Хочеться подивитися на білі обличчя.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №42 (1536)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: