«У 60 років життя можна починати заново», - впевнений батько шести дітей Михайло Єсипенко

Його навіть значком від Сосницької районної ради нагородили, «За гарне батьківство». Михайло Іванович не надає цьому особливого значення. Він просто ростив своїх дітей. Сам, після раптової смерті дружини дев’ять років тому.

У палаті Сосницької районної лікарні Михайло Єсипенко тримав голову коханої у себе на колінах. Таня ніколи не хворіла, все його жаліла, бо в Михайла хворе серце. 1 зараз вона мовчки гладила його по руці. Не могла говорити, пів-обличчя паралізувало, відібрало мову. Ще тиждень тому вони жили звичайним життям: дім, хазяйство, шестеро діточок, три сини і три доньки. Все було так, як і мало бути, вона піклувалася про чоловіка і дітей. Він працював, щоб забезпечити їх усім необхідним. Проте, якими щасливими були насправді, усвідомили, мабуть, тут, у цій палаті. Коли прийшла біда, така гірка і несподівана, то все, що з ними відбувається, здавалося несправжнім.
У Такі по щоках стікали сльози. Хотіла сказати щось, не змогла. Показала, аби підняв її, посадив. Лікарі не дозволяли, але як відмовиш... Підтяг її попід руки до себе, вона притулилася. Сльози витекли з очей. Вона їх закрила, глибоко протяжно зітхнула. Так нічого і не сказала. Михайло зрозумів, що нема більше його Тані.


Тетяна та Михайло Єсипенки одружують сина

Глянув — і прикипів

Михайло та Тетяна познайомилися в селі Кудлаївка, біля Новгорода-Сіверського. Там чистили річку, Михайло на тракторі розрівнював канали. Працював тоді в Сосницькому міжрайонному управлінні водного господарства. В сім'ї було три сестри і він, молодший брат. Ріс без батька.

— У Кудлаївці був мієяця півтора, ,у відрядженні. Мені було 27 років. Молодий, нежонатий. Місцевий приятель хотів познайомити зі своєю сестрою. Прийшли ввечері в клуб на танці. І тут наші погляди перетнулися, і я наче прикипів. «А це що за дівчина?» — питаю. «Та то не вона, сестра зараз підійде...» Але мені вже все, ніякої сестри не треба. Це була саме вона, така чорнява, трохи схожа на циганку. Дуже гарна, не розказати. Закохався з першого погляду. Зразу пішов знайомитися, провів додому. Здається, я їй теж сподобався.

Тетяна працювала дояркою в колгоспі. Була молодша за Михайла на три роки.

Женився, привіз її додому, в Рудню Сосницького району, в будинок, який побудували разом з матір'ю. На чотири кімнати, але не дуже великий, тоді всі такі будували. Це було у 1980 році. Марії Микитівні невістка полюбилася, жили, дружно.

«Як працювати, то всім разом, і як гуляти, то всім»

— Таня спочатку в колгоспі працювала, а потім, коли діти пішли, вже вдома сиділа. Дружина дуже дітей любила. Хотіла, щоб у нас їх було багато. Вже у 1980-ому народився наш первісток, Іван. У1982 році дочка Надя, у 1983-ому — Маша. Син Микола — 1984 року народження, Михайло — 1987-го. Найменша донька, Оля, народилася в 1998-ому. Я був з дітьми, може, суворим, вважав, що дисципліна дома має бути. Не допускав, щоб шлялись десь вечорами, пили, курили. Вдома всі були зайняті. Худоби мали багато: по дві-три корови тримали, бичків годували. Разом порали, діти помагали. Як працювати, то всім разом. І як гуляти, то всім. Село в нас мальовниче, кругом ліси, річка. У 1987 році придбав «Москвича», на ньому їздили на Убідь. Рибу ловили, юшку варили. А коли в 1992-ому купили коня, запрягали і їздили вже підводою. Конем цікавіше, всі на воза посідаємо, і вперед. Там річка зовсім поряд, але ми їхали подалі, щоб ніхто не мішав. Діти в м'яча грали. В ліс ходили по гриби, ягоди.

Я був строгим батьком, а дружина доброю мамою. Ніколи не скандалила, скарб була, а не жінка. Дуже за дітей переживала, жаліла їх. Вони в нас хороші повиростали. Хлопці — мисливці, рибалки, як і я. І будинок побудувати можуть. Дівчата домашньої роботи не бояться, хороші мами та господині.

Першою вийшла заміж дочка Марія. В село Хлоп'яники Сосницького району, 9 кілометрів від Рудні. З майбутнім чоловіком Віктором дочка познайомилася ще в школі. Зараз у Маші з Віктором двоє дітей, Таня і Альоша. Альоші вже 13, він найстарший з онуків.

Старший син, Іван, оженився другим. Дружина Тамара. Мають трьох дітей: Маша, Саша і Лена. Йому першому з синів купив хату в Рудні, не нову, але хорошу, переробляти особо не потрібно було.

Надя третьою вийшла заміж. Зять Павло сам заробив і купив квартиру в Чернігові, але живуть у Хлоп'яниках, там хазяйство тримають. У них п'ятеро дітей: Ваня, Тарас, Софія, Кирило і Вікторія. Павло їздить на заробітки по Україні. Закінчив будівельний інститут, тепер зібрав бригаду. І другий зять, Віктор, з ним їздить, і мій середній син Микола.

«Таня померла на дев'ятий день, у мене на руках»

Жили, трудились. Марія Микитівна померла в 2003 році, у 83. А через три роки неждано прийшла ще одна біда...

— Я якраз був на роботі, криничку оборудував біля села, в урочищі Мочулище. Це свята криниця, зараз паломники туди їздять. І мені туди переказали, що Тані погано. Раптово підскочив тиск до 300, вона впала. Прибіг, викликали «швидку», Таню забрали в лікарню. Там сказали, що в неї стався інсульт. Уже в лікарні дружину паралізувало. Старші дочки, Маша і Надя, по-черзі ночували біля матері. Я ліки купляв пачками, мотався туди-сюди, бо і Оля дома мала, і хазяйство. Вірили, що мати одужає. Вона здорова була, красива жінка, в лікарню не зверталася. Навпаки, мене берегла, в мене проблеми з серцем. Але Таня померла на дев'ятий день перебування в лікарні. На 48 році життя. У мене на руках.

Так у 2006 році я залишився сам, з восьмирічною дочкою. Микола тільки з армії прийшов, Миша не служив. Хоронили Таню у Рудні. Плакали діти, родичі і навіть чужі люди.

Любив її дуже. Все життя, від дня знайомства і після того, як її не стало. Наче вона все ще продовжувала бути поруч, спостерігала. І така туга мене брала, коли усвідомлював, що її нема і вже не буде ніколи. І діти сильно переживали.

«Щоб ніколи тужити було»

— Випробування горем люди переносять по-різному. Хтось в апатію впадає, хтось іде в запій. Для мене це був такий удар, здавалося, життя зненацька розірвалося. Але не випив ні чарки, ні на похороні, ні після. Розумів, що тепер я своїм дітям і за батька, за матір. Розуміння того, що я тепер за дітей несу подвійну відповідальність, не давало опустити руки. Після смерті дружини взяв два паї, це два гектари з пишнім. Усього до чотирьох гектарів з дітьми обробляли. Тримали по дві свиноматки і таких свиней. Корови, телята, бики. Я ще ходив на роботу. Щоб ніколи тужити було.

Чотири роки тому одружився Микола. Взяв гарну дружину, Таню. Потім привів дружину молодший син. З першою. Валею. Миша прожив близько року, розлучилися. Одружився вдруге, теперішню дружину також звуть Таня. Отак, в одній хаті, жили два сини, дві невістки і ми з Олею.

— Як невістки уживалися між собою, чи ганяла старша молодшу або навпаки?
— Старшим над усіма був я. Я ж усе розумів, вони люди молоді, всяке може статися: ревнощі, кривди, що хочеш. Трохи віжки попустиш, і все! Тримав дисципліну. Кімнат на всіх вистачало. Микола з Танею були в спальні, ми з Олею в залі, Миша зі своєю Танею в прихожій. Невістки дружили між собою. І внуки з Хлоп'яників на вихідні приїжджали. Згодом двоє дітей народилося у Миколи, Павлуша і Настя. Мишина донечка Віра — наймолодша з онуків, їй зараз рік і сім місяців. Є ще син Ваня від першого шлюбу (залишився з мамою).

Щоб між собою не лаялись та не спорили, кому що робити, поділив обов'язки. Тиждень одна Таня піч топить, їсти на всю сім'ю готує, а інша Таня з дітьми і за порядком у хаті слідкує. На другий тиждень міняються. І ніхто нікому не заважає. На городі всі разом працювали, але більше чоловіки. І по хазяйству поралися в основному сини. У мене всі змалку робили, як мурахи. Придбали трактор, є різна сільгосптехніка: косарки, картоплекопалка.

Майже дев'ять років прожив без дружини

—Хлопці всі працюють, дівчата на хазяйстві. Старшому, Івану, 35 років, він — лісничий в Рейментарівському лісництві Корюківського району. Миколі 31, він будівельник. Михайло пішов на моє місце, зараз він працює в Держводгоспі, оглядач гідротехнічних споруд, йому 28 років.

Дочки — домогосподарки. Маші 32, вона одразу після школи заміж пішла, з дітьми сидіти стала. Наді 33, вчилася на швачку два роки. І зараз шиє.
Внуків у мене чотирнадцять, і ще на одного чекаємо. Таня, Мишина дружина, вагітна.
Найменшій дочці Ользі 17 років. Студентка, навчається в Новгород-Сіверському медучилищі на фельдшера. Пішла після дев'ятого класу, вже закінчила другий курс, ще два залишилося. Звісно, хотів би, щоб і далі навчалася, побачимо. Олю дуже не балував, але старався, щоб все в неї було. Одягав не гірше інших, купляв, що треба. Та вона нічого і не просила. Медиком стати хотіла, віддав навчатися, на платне. Ноутбук купив їй. Вирішив, що для навчання треба.

«Чим міг, допоміг. Піду я в Сосницю»

— За дружиною все одно тужив. Одійшов я тільки торік.
Коли в Миколи з'явилися діти, купив йому хату 8 Рудні. Перестроїв повністю: верх переробили, дах, веранду пристроїли. І минулої осені, на Покрову, зробили вхідчини.


Антоніна Дворецька та Михайло Єсипенко

Трохи раніше до цього познайомився з жінкою. Лежали разом у райлікарні в Сосниці. Розмовляли. Вона про себе розказувала, я про себе. В неї також тяжка доля, чимось схожа на мою: чоловік помер сім років тому, вона залишилася з двома дітьми. Дорослі вже, син в Запоріжжі, дочка в Харкові.
Моя менша дочка Оля вже рік як училась.
Я після смерті Тані якось на жінок уваги не звертав. Вірніше, не в тому плані, щоб жити разом, сім'ю створити. Якщо бути чесним, були жінки, які пропонували мені зійтися, але я відмовлявся. І ще я зобов'язаний був перед покійною дружиною дітей на ноги поставити.

А з Антоніною Петрівною мені так легко було, просто. Наче вже дуже давно одне одного знали. А насправді, я і батька її знав, і чоловіка покійного, і з дядьками співпрацював. А з нею самою був не знайомий.
Так от, були вхідчини у Михайла, зібралися мої діти, я й кажу: «Ну, вже я вам чим міг, допоміг, усього, що вмів, навчив, дав, що зміг. То вже достроюйтесь самі, хазяйнуйте, а я пішов». І поїхав жити у Сосницю.

Два ювілеї відмічали великою родиною

— Я боявся, що буду іншу жінку порівнювати зі своєю дружиною Танею. Але їх не можна порівнювати, бо вони зовсім різні. І зовні, Таня була смаглява, а Тоня світла. І за характером різні. Антоніна Петрівна 40 років пропрацювала вчителем початкових класів.

Після Покрови перебрався жити до неї. Михайло в нашій хаті за хазяїна остався. І господарство на ньому. Справляється, я допомагаю. Бичків між синами поділили. А ще кінь, корова, теля, дві свині, кури. Рудня за 23 кілометри від Сосниці. Часто туди їжджу. І на вихідні, коли Оля приїжджає додому, разом з Тонею їздимо. Мої діти Тоню добре прийняли. А особливо радує, як вони з Олею подружилися. Оля до неї і пригорнеться, і розкаже щось. Ще їй потрібна материнська паска. Я ж чоловік, хоч і батько, мені дівчинка не все розказати може.

Тоня моя ровесниця, я на півтора місяця від неї старший. 14 березня у мене був ювілей, 60 років, усі мої діти і внуки позбиралися в нашій хаті в Рудні. Тільки Ваню вітчим не пустив. А ще свати, родичі. Нічого, всі в хаті помістились. Дочки мої і Тоня хороший стіл накрили. А згодом, у квітні, ювілей був у Антоніни Петрівни, також усі наші діти і внуки були. В кафе у Сосниці святкували. Велика в нас родина. Оце зараз думаю, що пора нам уже, мабуть, з Тонею повінчатися. Надіємось, що це доля нас з'єднала.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №25 (1519)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: