«Полаятись ні з ким»

Невеликий охайний будиночок на берегу річки Удай. Аж до хвіртки пахне пасками. 71-річна Ніна Коваль перекладає з піддона на стіл здобну фігурну булку.


Ніна Коваль

— На автобус боюся запізнитися. До внучки в лікарню їду, у Ладан. Захворіла, рентген зробили — запалення легень. Оце відвезу їй того-сього, з лікарем переговорю. Пригощайтесь, — відламує шматок, — а мені ніколи.

Живемо в цій хаті удвох з дідом, Михайлом Андрійовичем. Дід учасник бойових дій, воював в Угорщині. 79-й рік уже. І він заболів, і я хворію, просто пошесть якась.

Ніна Іванівна каже, що в крайній хаті жити зовсім не страшно.
— Он собака у дворі, свєт кругом є. Чуть собака поночі загавкає, зразу всюди включаю. Телефони є — і такий, і мобільний. Як мобільний бандити заберуть, то стаціонарний зразу і не одріжуть, кріпко причеплений. — жартує Ніна Іванівна. — Так а що в нас брать? Телевізор старий? Пенсія мінімальна. Дадуть до Пасхи — буде храм. У нас храмовий день 13 квітня.

Ні, в центрі жити не хотіла б. Краще в крайній хаті, сусідів нема. Бо зазвичай не миряться з сусідами. А так — лаятись ні з ким. Газ, вода — все в нас є.

Ніна Іванівна з Михайлом Андрійовичем живуть разом 53 роки. Одружились у 1962-ому. В 2012 році справляли золоте весілля. Народили двох дітей. Але дочка пішла з життя в 29 років. Невістка теж померла, в 30. Син та онука живуть у Ладані. Як мами не стало, Даша жила з дідом і бабою, в школу ходила в Журавці. Зараз їй 23, сину — майже 50.

— Спочатку ми в Ладані жили. Потім дітям квартиру залишили та й переїхали сюди. Цю хатинку купив дід у 1986 році, щоб на риболовлю їздити. А до того добирався автобусом. Хата край села, річка поряд. Потім їздили сюди, як на дачу. А коли на пенсію вийшли, поступово зовсім переїхали.
Михайло Андрійович освоїв за своє життя багато спеціальностей. Був і шофером, і телефоністом. І хату цю сам пост роїв. Своїми руками.



А доки хату будував, став і муляром, і штукатуром, і столяром, і художником.

Малювати картини — одне з хобі Михайла Коваля. В кімнаті висить його робота маслом «Тьоркін на привалі». Чоловік скромничає, а дружина розказує:
— Малював з маленької картинки в книжці. Розбивав на клітинки, збільшував. Попробуй усіх розмісти, їх же там 22 бійці. Кожне обличчя виписував. Тьоркін, гляньте, як живий, ото, сміється. Одна картина осталася, інші пороздарював. Були «Тарас Бульба з синами», «Альонушка», «Три богатирі», задаром бабам пороздавав.

Ніна Іванівна колишній педагог, працювала в Ладані в дитячому садку. Була начальником ЖЕКу. Потім — вихователем у робітничому гуртожитку і до пенсії працювала вихователем у гуртожитку професійно-технічного ліцею.

Усі підвіконня в хаті заставлені розсадою.
— Тут у мене і помідори, і баклажани, капуста, огірки, селера. В суп її люблю класти, в салати. Перець солодкий, перець гіркий. Трішки підростуть — у парник їх, звідти — на грядку.

Хазяйство невелике є: собака, курочки, качки. Качок випускаємо на воду, попасуться, поплавають і вертаються. Дві вже залишилось. А в 2013-ому чотирьох украли. І міліція шукала — не знайшла. Ну, так і в місті ж, буває, крадуть. Он у Прилуках золото покрали, в Ладані через три дні — магазин побутової техніки.

Хата на пагорбі, у вікно видно річку Удай. Ніна Іванівна веде стежинкою вниз через невеликий, соток 15, город, що тягнеться майже до берега.
— Тут у нас пляж, купаються. Он столик, там відпочивають. Сюди і п'яниці, і порядочні люди ходять. Заходять до нас, воду просять.

Біля огорожі «пришвартований» човен. На ньому викарбовано: «КМ 49».
— Дід рибалка, — пояснює жінка. — Човен сам зробив.

«КМ» — Коваль Миша, а 49 років було, коли він сам зробив цей човен. Піде, рибину яку піймає. Карасики, щучки.

На берегу складено докупи кілька снопів з очерету.

— Ваші?
— Ні. Колись і ми в'язали, продавали людям на будівництва. Очеретом стелі утеплюють. Раніше і в будинках, зараз в основному в сараях. Тепер старі з дідом стали, вже не в'яжемо.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №16 (1510)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: