Сваха померла. Діти розлучилися. Живуть з родичами з «Донбасні»

У 2012 році «Вісник Ч» розповідав про двох свах із Філонівки Сосницького району. Вони жили в одній хаті. 60-річна Тамара Тихоненко з Марийська Кемеровської області (Росія) приїхала до сватів Івана та Галини Набоків. Разом свахи прожили рік. Ще рік російська сваха мешкала окремо, на іншому кінці села. Вона випивала. У минулому році, перед виборами, померла. Поховали її у Філонівці. Зараз у будинку Набоків знову гостюють родичі — подружжя Чиненових з Донецької області. Їздять до Сосниці, оформляють документи на пенсію. Готують картоплю з оселедцем.


Тамара Тихоненко і Галина Набока

«Вибирала полуниці, поки м'яким місцем у миску не сіла»

Хатка невелика, дві кімнати. В одній — два крісла, два розкладених дивани, трюмо, тумба з телевізором. У іншій — грубка, ще одне ліжко, шафа, стіл. Невелика кухня, сінці.

— Я родом з Куликівського району, — каже Галина Набока. — Дід з Філонівки. Після навчання, у 1968 році, за направленням приїхала у Кудрівку влаштовуватися на роботу. Вивчилася на вчителя молодших класів. Дивлюсь, парубок велосипед ремонтує. Хлопець такий високий, спортивний, красивий. Учитель фізкультури. Питаю: «А де директора знайти?» Він: «Он, бачиш, чоловіки йдуть? Отой, що в шапці, то директор». Я підійшла і кажу: «Добрий день, я до вас на роботу прийшла». А вони дивляться на мене, не розуміють, що я від них хочу. Тоді дотумкала, що він мене до простих хлопців, а не до директора, відправив. Повертаюся назад, а він сміється. Любов з першого погляду.

Потім діда забрали працювати в Сосницю. Був головою районного комітету фізкультури. Через рік у нас народився син Володя. Зараз працює в Києві в охороні. За ним дві дочки: Оксана, живе у Росії, і Тетяна. Живе у Спаському, у Сосницькому роддомі працює акушеркою.

Сваха наша родом була з Казахстану. Перший чоловік помер. Переїхала у Росію, у Маріїнськ, до сина. Вийшла заміж. Працювала на місцевій фірмі кухарем. Моя дочка Оксана спочатку вийшла заміж за філонівського хлопця. Він їздив до Росії на заробітки. Туди забрав дочку. Трохи пожили, розлучилися. Тоді Оксана зустріла Діму, Тамариного сина. Взяли у кредит трикімнатну квартиру за мільйон рублів. Ми зі свекрухою не бачились ще років з п'ять після того, як діти почали жити разом. Спілкувалися по мобільному. Коли свахин другий чоловік помер, вона почала тягнутися до чарки. Діти винаймали їй квартиру, за вісім тисяч рублів. А тоді вирішили, нехай іде до нас. Тут їй буде веселіше. Город є, банька є, що ще треба для старості?

У травні 2012 року приїхала. Познайомилася, хороша жінка. По приїзду пенсія у неї була така, як у нас з дідом. Тисяча двісті гривень. Кожної весни російська влада добавляла якийсь процент. Минулої осені вона вже отримувала більше нас, тисячу вісімсот. Донька зробила їй банківську картку, у Сосниці, в банкоматі, сваха знімала гроші.

Ми відразу не помітили, що вона любить оковиту. На городі попораємось, дід по чарці наллє, пляшка на столі стоїть. Вип'ємо, поїмо. Горілки не гнали, була та, що у людей купимо, небагато.

З дідом ляжемо спати, а вона по телефону розмовляє в іншій кімнаті зі своїми друзями з Росії. Тільки позасинаємо, чую, сваха кричить: «Галя, помоги». Виходжу надвір, лежить сваха, перевернута коробка з туалету: «Ти видишь, что я наделала?» Розумію, щось із нашою свахою не те, а дотумкать не можу. Зранку запитала, що це було. Сказала, що давлєніє скакануло. Тоді дід помітив, що горілки в пляшці вже немає. Все стало на свої місця.

Вона, правда, була доброю господинею на кухні. Як напече пиріжків — смакота. З яблуками, вишнями. Готувала нам казахський фірмовий пиріг з оселедцем. Я скуштувала, щось не до душі він мені. Що це за страва така, риба з пиріжком? Діду також не сподобалось. Борщ добрий варила. У нас як: кістку, на якій трохи м'яса, кинув, аби навар був. Туди всі інші інгредієнти. А у них добрий борщ рахується, коли м'яса півкаструлі. Дід наш любив, коли вона такий борщ варила. Було це нечасто. М'яса на все не наберешся.

Рік пожила вона з нами. Тоді вирішили, нехай буде окремо. В хату, де жили наші батьки, не схотіла. Знімали іншу, на другому кінці села. Ночувала там, снідати-обідати, в бані митися ходила до нас.

Були, звичайно, і смішні моменти. Як кажуть, і сміх, і гріх. Приїхали мої дівчата, на городі допомагать. Доньки пішли в кінець городу. Я на початку, бо ноги болять. Через час сваха виходить, полуниці вибирать. Вибирала, вибирала, а тоді як впала! Дівки, дивлюсь, уже регочуть. Встала, каже, в голові запаморочилось. Вибирала доти, поки м'яким місцем не сіла в ту миску з полуницями.

З часом дійшло до сварок. З дідом вона добре лаялась, а мене побоювалась. Пообіцяла, що пити покине. Почала запрошувати сільських дівчат, з якими спілкувалася, на чай. Усе село знало, що вони чаюють. Горілки, правда, не пила. Бо жінок запрошувала віруючих, непитущих. До неї і сусід ходив, допомагав. Город виорали, цибульку, зелень посадили. Я квочку з курчатами дала. З одинадцяти четверо виросло. Мабуть, з голоду подохли. Ми з нею спілкувалися мало. Останні місяці взагалі не говорили.

А восени, перед виборами, в п'ятницю, сусід знайшов її мертвою в хаті. Викликали «швидку», повезли в морг у Сосницю. Чекали ще судмедексперта з Мени. Подзвонила дочці, вони приїхали сюди. Тоді вже ми з дідом дізналися, що дочка з її сином уже кілька місяців разом не живуть. У неділю вибори. Ще й волокити з документами було багато. Вона перетнула кордон, у бумажці, яку заповнюють на пункті пропуску, дату повернення не написали. Так і жила, як гостя. У міліції нічого не казали, живе собі баба, і нехай живе. За документами вона приїхала в гості і померла. Поховали її у понеділок на нашому кладовищі у Філонівці. У Росії випивала, а тут спилася.

«Ногу ледь не зламали, синяк на півноги. Але в черзі я була 438-ою»

— Не тісно разом у малій хаті?
— Ні, — каже Антоніна Чиненова. — Головне, що не стріляють. Приїхали зі своєї Донбасні, з Горлівки Донецької області, до родичів, подалі від боїв. Оббиваємо пороги всіх державних організацій. Бо ні зарплати, ні пенсії не отримуємо з серпня минулого року. Оформляли документи в Артемівську. Під совбезами черги по тисячі чоловік. Автобуси їздять по-вашому до четвертої, по-нашому—до п'ятої години вечора. Потім у Горлівку нікого не пускають. Поки стояли в черзі, запізнилися на останній автобус. Нас пустила переночувати якась дівчина, років двадцяти п'яти, до своєї хрещеної. Зранку розбудила, нагодувала, ми знову пішли в совбез, достоювати черги. Оформили всі документи, тоді нам кажуть, що «Дельта Банк», в якому ми повинні були отримувати пенсію, збанкрутував. Пішли в «ПриватБанк». А там знов море людей, як і ми, хочуть забрати свої гроші. Дівчина з банку сказала: «Як тільки «Дельта» зовсім збанкрутує, так ми почнемо виплачувати вам гроші». На цьому все.

Майже рік просиділи в Горлівці, нікуди не тікали. Всього населення 380 тисяч. Спочатку стріляли з одного боку. Потім з усіх. «Хазяїна» в нашому місті немає. Поки стрілянина була на окраїні, люди сиділи по домівках. Коли почали стріляти в центрі, повтікали і слід прохолов. Бігли від вогню, хто куди. Власник заводу, на якому я працювала, виїхав до Запоріжжя. Через місяць переїхав у Рівне. Сусіди, що жили під нами, поїхали в Київ. Чоловік працює психіатром, влаштувався в дурдом. Більшість виїхала в Росію. Думали, що там будуть кормити, поїти, одягати, обувати. Ті, у кого грошей трохи більше, повилітали за кордон. Але ж їм потрібно через три місяці повернутися в Україну. Коли поприїжджали, домівки були розбомблені, квартири пограбовані. Ми жили на гроші, які висилала дочка з Артемівська. Інша дочка влітку виїхала в Крим. Працювала в дитячому таборі. їй виділили кімнату. Харчування для неї і її двох дітей було безкоштовним. За місяць, на гривні, отримувала чотири тисячі, це 12 тисяч рублів. Продукти в магазинах на той час у Криму були. Але за нашими мірками дорогі.

Потім поїхала в поселення Новоселиця, колишнє військове містечко під Великим Новгородом (Росія). Теліпалася з пересадками чотири дні. Дорога обійшлася 12 тисяч рублів. Влаштувалася на роботу касиром. Трохи попрацювала. Тоді їй сказали, що переселенці їм не потрібні. Зараз знімає квартиру за вісім тисяч, плюс комунальні.

Вона хотіла там отримати статус біженця, але не зареєструвалася. Бо там, як і у нас, ніхто нікому нічого не каже. А якщо у неї буде такий статус, в Україну їй дорога вже закрита. Навіть якщо у неї тут дім. Хотіла зробити «красний» паспорт. Потрібно офіційне влаштування на роботу. А де в тій глушині знайти роботу? За розмірами Новоселиця така сама, як Філонівка. Одна школа, і все. Якщо їздити на роботу в місто, на наші гроші проїзд в один кінець 36 гривень коштує. Таксі в чотири рази дорожче.

Ми з дідом бігаємо туди-сюди, шукаємо кращого життя. Ні пенсії, ні роботи. Нікому ми не потрібні, ні тут, в Україні, ні там, у Росії. З шостого лютого гостюємо тут. Родичі наші самі бідні. Добре, що картоплею годують. Коли ідеш у відпустку, є гроші, на щось розраховуєш. Можна і погостити тиждень. А коли без грошей, скільки тобі будуть раді?

Щоб повернутися додому, треба зробити перепустку. Були в Пенсійному фонді. Кажуть, тільки через півроку зможемо отримати якісь пільги, гуманітарку як переселенці.

По професії я маляр. Працювала токарем і фрезерувальником. 34 роки фарбувала машини на заводі. Два роки як не працюю. Клеїла скло в машині, впала з драбинки. Зламала руку в двох місцях.

За весь час воєнних дій нам дали допомоги тисячу гривень. Ще 13 кілограмів за півроку отримала гуманітарки. Коли їздила в Артемівськ, мені сказали, що в центрі міста, біля кінотеатру «Шахтар», волонтери роздають гуманітарку. Чотири тисячі людей стоять у черзі. На сходах в кінотеатр стояли хлопці, писали списки бажаючих отримати допомогу. Люди як кинулися до них. А я стою і думаю: «Я що, дурна?» І сама нирнула в натовп. Мені ледь ногу не зламали. Синяк на півноги був. А я в черзі 438-ою. Хотіла ще сестру вписати, але по двоє записувати не можна. З дванадцятої ночі до другої дня простояла в черзі за талончиком, по якому видають допомогу. Тільки через п'ятнадцять днів отримала її.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №8 (1502)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: