Мистецтво, близьке до небес

Час від часу в серці Чернігова — на древньому Валу, коли лунають храмові дзвони, атмосфера ранньої тиші наповнюється піднесеним почуттям та благодаттю. Знайомий і водночас хвилююче-трепетний голос ніби нагадує містянам про існування чогось більш важливого, ніж передсвяткова метушня або буденні клопоти, у полоні яких проходить наше життя. На Різдво вони звучать для нас по-особливому, даруючи надію та віру на краще, на мир і злагоду — на українській землі та в наших стражденних спокою душах.

І так триває вже 1000 років, відтоді, як із прийняттям християнства з’явилися перші дзвони, що стали, по суті, вустами церкви. Вони не тільки скликали віруючих на молитву та висловлювали торжество богослужінь і православних свят, а й вказували путь тим, хто заблукав, або били на сполох (як дзвони Михайлівського Золотоверхого собору, які 11 грудня 2013-го під час штурму Майдану вперше за багато років били понад три години). Ними виганяли епідемії, нечисть з одержимих. Дзвонами сповіщали народу про перемогу, ними ж закликали людей на захист Вітчизни.

У будь-якому випадку дзвонарство — це справжнє мистецтво, яке наближує людину до Бога, адже саме по собі воно є ближчим до небес. Про деякі тонкощі цієї справи на прохання «Відомостей» розповів 67-річний Анатолій Синиця. Уже протягом 18 років, торкаючись головного музичного інструмента церкви — дзвонів Спасо-Преображенського собору, він пробуджує душі чернігівців від духовного сну.



Ренесанс православної віри

Щодо власного шляху до Бога, як це часто буває, він не був простим чи коротким. Тим паче, що народився Анатолій Петрович у далекому 1947-му і в не менш далекому Туркменістані в родині кадрового офіцера, родом із Монастирища (через кілька років переїхав до Чернігова), коли віра, м’яко кажучи, ніяк не заохочувалася. На відміну від мами, яка бодай у дитинстві ходила до церкви, батько був атеїстом і свято вірив у комунізм, тобто ніколи не був номенклатурним партійцем. Не похитнув цю віру й розвал Союзу. «Я на фронті вступив у партію і виходити не збираюсь», — сказав Петро Демидович. Його навіть ховали з червоними знаменами.

На сина, який хрестився, до слова, у досить свідомому віці — після 40-ка років, і хрестика не приховував, сердився деякий час, а потім змирився. Адже як би не хотіли батьки бачити в дітях продовження самих себе та своїх ідей, у кожного з нас є свій шлях.

Анатолій Петрович, випускник політеху, за освітою інженер-механік, до того, як прийти в церкву, у ВНДІМСВ (згодом НВО «Хімтекстильмаш») наполегливо й досить успішно займався науковими розробками обладнання для виробництва синтетичних волокон (співавтор 15 винаходів), а наприкінці 80-х організував чи не перший чернігівський кооператив з виробництва мононитки, що в різних формах протримався понад 25 років. Утім, незалежно від суспільних настроїв, він навряд чи очікував від оточуючих якогось цілковитого розуміння стосовно свого головного вибору — служити Богу. Глибока віра допомогла відділити головне від другорядного і зрештою раніше піти на пенсію. «Віра формує буття. Як влучно сказав математик і філософ Блез Паскаль: «Бог відчутний на дотик серця, а не для розуму», — пояснює Анатолій Петрович.

Переможний гімн дзвонів Спасу

Повертаючись до головної теми — самого ансамблю 17 дзвонів, то, за його словами, у древньому Чернігові вони є найстаршими та найбільшими. Піднявшись гвинтовими сходами на 20-метрову дзвіницю Спасо-Преображенського собору, можна побачити найстарший дзвін, вилитий понад 300 років тому і подарований подружжям Іваном і Мариною Єлецькому монастирю. Загалом довгий час усі чернігівські дзвони перебували в музеї, а потім повернулися до храмів.

Першими після розвалу СРСР зазвучали «голоси» саме Спасо-Преображенського собору — найстаршого кам’яного храму давньої Русі. Сталося це на зорі перебудови, коли ще собор не діяв, а заповідник «Чернігів стародавній», опікуючись туристичною привабливістю міста, дозволив задіяти їх, але не за призначенням, а, так би мовити, для антуражу сакральної місцини.

— Для того, щоб дзвонити, були відібрані чернігівські професійні музиканти. Вони до організації справи підійшли серйозно — аби освоїти дзвонарство, їздили і вчилися у православних монастирях. До слова, серед них були й викладачі музичних шкіл, — розповідає Анатолій Петрович.

Більше, ніж ремесло

У далекому 1996-му, коли він починав, бажаючих продовжити справу пращурів збирав диякон, намагався їх учити. Тоді з тих 10 чоловік, які тренувалися, зокрема й на тренажерах при храмі, залишився один він. А загалом за ці 18 років змінився не один десяток дзвонарів. Одні пішли «на підвищення», наприклад, стали священиками, для інших справи житейські проторували нову стежку. Що ж зробиш: дзвонар — це не штатна посада з окладом і точно не ремесло, скоріше, добровільний обов’язок за покликом душі. Тенденція сьогодні на користь жінок різного віку, які більше опікуються дзвіницею. Як пояснює Анатолій Петрович, їм більше характерна постійність.

— Учитися дзвонити і просто, і складно водночас. Музична освіта не обов’язкова, але самовдосконалення має бути постійним. Головне — відчувати ритм. Техніка важлива, особливо якщо передзвін і в била б’ємо вчотирьох. Тобто важливо не бути на якійсь своїй хвилі, а слухати й відчувати партнера, — каже Анатолій Петрович. — Звісно, у кожного може бути свій стиль, але його виконання іде в рамках дозволеного. Наприклад, великий дзвін завжди задає ритм, інші дзвони підлаштовуються, і дзвонар, як у джазі, допускаючи імпровізацію, має гармонійно вписатися в цей ритм. Навчитися дзвонити благовіст, дводзвін чи передзвін нескладно — є основні правила, яким тисячу років. Власне, вони прописані в церковному статуті й літературі.

Самі ж голоси дзвонів, залежно від сплаву, також різні. Так, звучання вилитих століття тому дзвонів кафедрального собору більш глибоке, вдумливе і глухе, ніж, скажімо, у їхніх сучасних родичів із храму Всіх Чернігівських Святих. Більш дзвінко кампани (колись так називали дзвони) звучать узимку, коли повітря сухе. Улітку певну часточку звуку поглинають зелені насадження. За словами Анатолія Петровича, найголосніший дзвін у Почаєві: дзвонарі довго розкачують розколотий унаслідок падіння (ще за часів Першої Світової) інструмент, але той благовіст чутно за 40 кілометрів.

Зла людина дзвонарем не буде

Про дивну силу дзвонів, що глибоко проникає в людські серця, каже так: дзвони — це живий організм, який взаємодіє з тим, хто «спілкується» з ним його мовою. Як і з чудодійною іконою та молитвою, зцілення — можливе. Але це не стільки від самого звуку, скільки через віру. Недарма говориться, що «по вірі вашій вам воздасться».

— Звук, вібрація, що ніби довгим шлейфом іде за ним, очищує внутрішній стан людини. Якщо навіть прийдеш у пригніченому настрої, а подзвониш — і стане легше. Інколи все одно йду, хоч і знаю, що без мене обійдуться. Дзвоню, так би мовити, для власної потреби, — розповідає він. — Про вплив з наукової точки зору краще може розпо-вісти заввідділу Києво-Печерської лаври, який пише кандидатську на тему дзвонів. Він там сам частенько дзвонить, і в нас, коли навідується.

А ще дзвіниця — прекрасний майданчик для дітлахів, який їх завжди вабить. Примусу тут ніякого, тому ходять виключно за велінням свого маленького сердечка. Скількох із них він навчив, Анатолій Петрович не рахував. Дзвонив він і з майбутнім художнім керівником — головним диригентом академічного камерного хору ім. Д. Бортнянського Іваном Богдановим, поки Наталя та Павло, його батьки, у храмі грали на кліросі. Потім разом із ним вони перейшли до храму святителя Феодосія, що відкрився 1996 року в Яцевому на місті старого (першого храму, збудованого після Жовтневої революції). Пройшло багато років, а він і досі приходить та співає разом із батьками в хорі.

По кому подзвін?

Щодо подвижництва отців молодого храму, певною мірою Анатолій Петрович це також підтримує, він тут нерідко дзвонить у вихідні, коли приходить на службу. До слова, як і в решті чернігівських православних храмів, дзвони тут досить скромні. Але головне інше. Далекі від публічності, дзвонарі, залишаючись ніби в тіні, роблять свою благородну справу: пробуджують наші серця і разом з тим нагадують про вічність, до якої ми всі маємо безпосереднє відношення.

Інга Вітковська, тижневик «Чернігівські відомості» №1 (1242), фото автора

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: