Через 31 рік Інна зустрілася з матір’ю, яка відмовилася від неї ще в пологовому будинку

10 липня «Вісник Ч» розповів життєву історію Валентини Володимирівни Дихтярук із села Стрільники Бахмацького району, яка дванадцять років тому прийняла у своє серце і дім 19-літню Інну Кузьменко. Дівчина була круглою сиротою. Мати відмовилася від неї ще в пологовому будинку. Про батька нічого не відомо. Виховувалася в дитбудинку. Далі — школа-інтернат, профтехучилище. У домі Валентини Дихтярук і її чоловіка Олександра Інна знайшла увагу і любов. Про неї дбали, як про рідну дитину. Коли подружжя переїхало із Херсонщини на Чернігівщину, взяли з собою й Інну. Нині вже її синочку Саші четвертий рік. Усе в них добре. Ось тільки вже третій рік нема на світі Олександра Вікторовича, доброї людини, трудівника, відсутність якого осиротілі жінки відчувають на кожному кроці.

Публікація у «Віснику Ч» викликала інтерес багатьох людей. До редакції зателефонували з київського телебачення, попросили координати Інни, сказавши, що, коли вона не проти, можуть спробувати розшукати її матір. А 31 серпня канал СТБ у проекті «Один за всіх» показав зустріч нашої героїні з рідною матір'ю Галиною Ільїною і старшою сестрою Тетяною Якимець.
Ми щиро пораділи за Інну і знову поїхали в Стрільники, аби докладно розпитати, як усе було.

«Пам'ятаю себе років з п'яти-шести»

— Після публікації у «Віснику» ми стали справжніми героями, — сміється Валентина Володимирівна.—У селі тільки й розмов було що про нас. А тоді ще й телебачення. Тепер і сестри Інні дзвонять, і мати, і друга Інна Кузьменко, котра, бідненька, на милицях, теж сирота. Та ви ж її бачили на екрані. Усе це приємно. А вдома? Помідори в банках, картоплю викопали. Добре вродила. Можна б продати, але по гривні за кілограм, як пропонують, не віддам. Краще свиней годуватиму. Двоє в хліві, купимо ще.

Ми сидимо втрьох в чистій оселі на вулиці Чумацькій, розмовляємо про прожите і пережите.

— Себе я пам'ятаю десь років з п'яти-шести, — каже Інна. — Я знову лежала в лікарні. Приходить медсестра: «Ходімо зі мною. До тебе тато прийшов». А я ніжками не ходила. У дитбудинку дітки граються, а я сиджу у візку, дивлюсь на них. Що було з ніжками, не знаю. Ось шрам на правому коліні, а від чого він — від операції чи якоїсь травми, сказати не можу. На голові у мене шрам, теж не знаю, від чого. Що на око праве погано бачу, то зовсім маленькою вдарилася об ріжок журнального столика. Тепер у мене третя група інвалідності по зору.

Так от тоді медсестра взяла мене на руки і понесла до тата. Високий худорлявий білявий чоловік з пакетом у руках обійняв мене, притулив до грудей і сказав: «Я твій тато». Я обняла його за шию і заплакала. І простягла руки до медсестри. Тато вийняв гостинці — гранати, велику цукерку-іриску, попкорн і ляльку. Небачене багатство! «Це тобі, донечко, дорога моя дитино», — казав він. А я боялася і тулилася до медсестри. Він ще разів зо три приходив з гостинцями, їх я приймала, хвалилася жінкам, які лежали зі мною в палаті: «А до мене тато приходив!» А йти до нього боялася.

Він зник так само несподівано, як і з'явився. Більше про нього нічого не знаю.

Ще в дитбудинок до мене приїздили дідусь і бабуся. Я їх не бачила. Подарунок від них — лаковані черевички кавового кольору з вишневим носком і задничком і червоними шнурками — мені передала няня. Мама. Ми всіх жінок у дитбудинку звали мамами. Одна з них, Василівна, іноді брала мене додому, де я гралася з її дітьми. Там було добре. Ми ходили гуляти в місто, ласували різною смакотою. Такі мої найперші спогади.

Документи свідчать, що народилася я 21 січня 1983 року в Бериславі Херсонської області. Мати відмовилася від мене ще в пологовому будинку. Я була дуже маленька і слабенька, до року і двох місяців лежала в лікарні в Херсоні. Ніхто й не сподівався, що виживу. А я вижила і потрапила в будинок дитини «Колокольчик». Далі був дитячий будинок, де я жила до шести років. Як там було добре, зрозуміла тільки в Цюрупинській допоміжній школі-інтернаті, а далі — в профтехучилищі.

«Ми завжди були голодні»

— У школі-інтернаті годували погано. На сніданок — порожня каша, два шматочки хліба і чай. Не набагато ситніший обід і вечеря. Ніякого підвечірка, як було в дитбудинку. Завжди хотілося їсти. Підрісши, десь уже з класу п'ятого, ми тікали в ліс, у поле, крали з людських городів усе, що там росло, їли сиру картоплю, що вже говорити про помідори, огірки, моркву чи буряк. Зелені абрикоси теж ішли за перший сорт. Назбиравши такого добра, ховали його під подушку чи прикопували в землю, аби поласувати наступного дня. Я вже жила у тьоті Валі і дяді Саші, де їжі було вдосталь. І ховала хліб під подушку. Тьотя Валя, витрушуючи кришки з постелі, питала, нащо це роблю. Хліб же он, на столі, їж, скільки хочеш. Я ж не могла побороти в собі страх, що завтра не буде чого їсти.

Знаючи, що інтернатівські все рівно обчистять городи, люди перестали порати ті, що ближче до школи. Нас били, але це не зупиняло. Хотілося їсти, і ми продовжували красти, шукали щось поїсти. У лікарні, приміром, брали чужу їжу з холодильника. Хворі нас жаліли, не карали, а навпаки — підгодовували. У неділю чи свята ходили до церкви. Там нас годували. Матушка і батюшка давали їжу з собою. Чекали колядок і щедрівок, ходили з піснями по хатах. Хтось давав цукерки, хтось гроші.

Сподіватися, що хтось тебе пожаліє, я не могла. Розуміла, що сама в цьому світі. І вихователька казала:
— Тебе кинули ще в роддомі. Ти сама.
Улюбленим заняттям інтернатівських дітей було сидіти на заборі, дивитися на прохожих і казати:
— О, це, мабуть, моя мама. Це — мій тато.
Хтось зупиниться, обізветься:
— Ні, дитинко, я не твоя мама.
А тоді ще й цукерку дасть чи шматочок хліба.

Час від часу нас посилали в табори чи санаторії. У класі шостому, здається, я повернулася з санаторію. Викликає директор:
— Тебе шукають, — каже. — У тебе є дві сестри — Люда і Таня. Ось їх адреса.
Я назбирала пляшок, здала і купила поштовий конверт. З вихователькою написали листа на київську адресу Людмили Чир'євої, старшої з сестер. Але відповіді не одержала. Знову назбирала пляшок, написала. І знову мовчання.
У сьомому класі вихователька каже:
— В інтернаті для дітей-інвалідів є дівчинка, теж Інна Кузьменко. До неї приїздили сестри. Може, твої?

Я пішла в інтернат, запитала Інну. Дівчину вивезли до мене в інвалідному візку. Вона не ходила.
— Я Інна Кузьменко, — назвалась.
— Я теж Інна Кузьменко.
— Кажуть, до тебе приїздили мої сестрички?
— Так, — відповідає, — твої сестри. Ти на Таню схожа, молодшу. На Люду — ні.
— Які вони? — запитую.
— Вони хороші. У тебе ще братик є.

Відтоді сестрам писала листи і я, і Інна. Але відповіді не було ні мені, ні їй.
Мені було її дуже жаль, і я почала ходити до неї. Не пам'ятаю, де вже взяла гроші, але купила їй м'яку іграшку — рожевого слоника. А ще цукерок. Дуже хотіла сама їх скуштувати, але не дозволила. Сказала собі: я здорова, а вона хвора. Вивозила її в колясці на подвір'я, катала. Одного разу коляска зламалася. Слава Богу, минулося, мене не покарали.
Ми з Інною спілкувалися три роки — сьомий, восьмий і дев'ятий клас, аж доки мене не відправили в ПТУ в Червоний Перекоп Каховського району. Відтоді ми не бачилися аж до запису передачі на телевізійному каналі СТБ 10 серпня цього року.

В училищі було ще гірше

— Привезли нас в училище автобусом. Видали зі школи-інтернату по 26 гривень і сказали, що більше до нас не мають ніякого відношення, щоб ми не надумалися коли-небудь приїхати до них.

Училище справило гнітюче враження. У кімнаті, яку нам надали, не було навіть дверей. І ми повернулися в автобус, сказали, що не вийдемо з нього, доки нас не поселять у нормальні умови. У гостьовій кімнаті, яку нам зрештою надали, було чотири ліжка, на них матрац, подушка, ковдра і простирадло. Все інше — посуд, мило, зубну пасту, зошити, трусики, миску, в якій можна було б помити голову, ми мали придбати самі. А за що? Стипендії — 17 гривень 50 копійок. З часом стало 34 гривні. На руки давали 5-7 гривень, інші гроші йшли на потреби училища.

І знову ми голодали. Ходили по людях. Комусь листя гребли, грядку скопали, корів відпасли. Нас годували. У полі крали соняшник і кукурудзу. За мішок платили 5 гривень. Дуже важко було чистити кукурудзу. Б'єш качани палицею, набиваєш криваві мозолі, які починають гноїтися. Одного разу жінка, в якої я била ту кукурудзу, за роботу дала трохи поїсти, а гроші пообіцяла заплатити, коли продасть зерно. Я була в такому відчаї, що кинулася під колеса машини. Нащо таке життя?

З кабіни вискочив водій-далекобійник, вихопив мене з-під коліс, вилаяв, а далі запитав, що це я надумала. Почувши мою гірку розповідь, посадив у кабіну, нагодував і дав 300 гривень. Я тоді купила в секенді одяг, взуття, пральний порошок, мило, шампунь. На дурниці ніколи грошей не витрачала. У день стипендії купувала буханку хліба, пачку майонезу і трохи хамси-чорноспинки. Одного разу ще купила пляшку тархуну. Дуже хотілось покуштувати. Усе це треба було зразу з'їсти. Бо в гуртожитку б відняли.

«І тут мені Бог послав тьотю Валю»

— Той день я ніколи не забуду. Вважаю, що мені Господь послав тьотю Валю, в домі якої я зустріла ласку, тепло, увагу, смачну їжу і все, що треба самотній людині без роду-племені. Я вже дванадцять років живу з нею. Просила дозволу називати її мамою, але вона сказала:
— У тебе десь є рідна мати, та, що привела тебе у цей світ. Вона — мати. Мене ж зви, як і раніше, — тьотя Валя.

Тепер ось я й справді зустріла рідну матір. Хоча не знаю, може, правильніше казати про неї—біологічна. Ми зустрілися, але вона так і не призналася, чому відмовилася від мене ще в пологовому будинку. Що народила мене вона, що Таня — моя рідна сестра, довів аналіз ДНК. На телепередачі була я і була інша Інна Кузьменко. Дочка Галини Володимирівни Ільїної я, а не вона. Мати каже, що народила мене здоровою, що до п'яти місяців я жила в сім'ї разом з Людою, Танею і татом Миколою Кузьменком. За її словами, у п'ять місяців мені сестричка дала прокисле молоко, я отруїлася і мене поклали до лікарні. Чому не повернули додому? Мати каже, що вона потрапила за грати, двічі сиділа. Ще каже, що батька мого вбили відразу після мого народження. Хто ж тоді приходив до мене у дитбудинок — високий, білявий, стрункий? Мати каже, що я схожа на батька, що в мене такі ж пальчики на ногах, як були у нього, як у Тані. Каже, що шукала мене. Не вірю.

Особливого інтересу до себе я не помітила. Не викликав у неї теплих почуттів і мій Саша, синок. Пахло від неї перегаром. Мабуть, п'є, хоч могла б утриматися — приїхала ж на запис на телебачення.
Мати зараз живе там же, у Бериславі, з четвертим чоловіком. Крім нас, у неї ще є двоє синів — Володя, 28 років і Юра, 27 років. Люда живе в Туреччині, Таня і хлопці — в Києві. Виявляється, тільки півроку тому померла моя бабуся. Дуже шкодую, що не судилося зустрітися з нею. Цікаво, що бериславська адреса моїх родичів була у Інни, а вона мені її не дала.

«Зла не тримаю, але рідними ми не стали»

— Я усе життя хотіла знайти когось із рідних. Щоб знати, хто я, хто мої мама, тато, дідусь, бабуся, сестри, брати. Особливо загострилося це бажання, коли народила Сашуню. Може, в моєму синочку є щось від мого роду? Дуже хотіла маленькою, щоб знайшовся тато і подарував мені собаку. Думаючи про матір, виникало бажання зустріти її, щоб запитати, нащо мене народила на цей світ. Сказати їй, що ненавиджу її, і вигнати геть.

Тепер зла до неї немає. Ну, зустрілися, обнялися. А рідними не стали. Вона навіть не поцікавилась, як я жила ці тридцять літ, не вибачилась за моє гірке сирітство, за страждання, через які я пройшла з її вини.
Після телепередачі мені дзвонять Люда і Таня, мати теж. Інна Кузьменко живе в притулку якоїсь церкви у Слов'янському районі на Донбасі, де зараз війна. Теж дзвонить. У неї—своя історія.

Я ж дуже хочу знайти родичів по батьковій лінії. Хто вони, що за люди? І яка доля мого тата? Де його могила?
—Знайдемо, донечко, усіх знайдемо, — заспокоює Інну Валентина Володимирівна. — Спочатку покличемо в гості твоїх сестер і братів, матір. Нехай побачать, як ми живем. Я накрию стіл. Нехай сядуть за нього і подивляться тобі в очі. Може, хоч тоді ми дізнаємось правду. А далі поїдемо з тобою в Берислав, пошукаємо родичів тата. Ось підзбираємо трохи грошей і рушимо в дорогу. Усе в нас буде добре.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №37 (1479)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.