Полюбила трактористка...

- Ліс великий, а людей нема, - каже Софія Семенівна Мечик.

Її двір у селі Великий Ліс - один з живих, яких ледь більше десятка серед сільських садиб, що заросли не лише бур’яном, а вже й деревами. На шляху до цього села від сусіднього Криски (Коропський район) - жодних вказівок. І до Великого Лісу раптово в’їжджаєш, немов у мертве містечко з фільму жахів.

Перша комсомолка

- Колись на цьому місці був великий ліс, - розповідає Софія Мечик, що народилася у Великому Лісі ще за часів правління Володимира Леніна. - Потім стали його потроху викорчовувати та заселяти людьми. У ті часи й оселилися тут мої батьки, що переїхали з села Іваньків.

Софійка підросла й пішла працювати у місцевий колгосп «8 березня». Робота -різноманітна: косити, волами орати, рвати та вимочувати у ставку коноплю...

- Загадають, бувало, буряки полоти, - згадує свої перші трудові будні Софія Семенівна, - а я роблю, та поглядаю. Ні, не на кінець ряду, а на небо. З думкою «швидше б стемніло, щоб додому піти».

Жодних грошей за роботу не платили. За роботу давали продукти, зосібна хліб, зерно тощо. Носити було нічого. Коли Софійчина одежа зовсім зношувалась, батько нарубував віз дров і відвозив його у Короп, щоб там продати євреям і на виручені гроші придбати доньці якусь одежину.

Працювала Софія дуже добре. Коли одного разу приїхав чоловік з райцентру та сказав, що всіх ударників будуть записувати у комсомол, її записали чи не найпершою. Дещо згодом, як передову комсомолку, Софію Ященко (дівоче прізвище пані Мечик) направили на навчання.

- На зиму колгосп відправив мене вчитися в Авдіївку, - говорить Софія Семенівна. - І за три місяці я повернулася додому трактористкою.

Як передова комсомолка та єдина на село жінка-трактористка, Софія отримала деякі переваги. По-перше, їй видали найкращий трактор, а по-друге, працювала вона у рідному селі.

За кермом

- Трактор називався ХТЗ і колеса у нього були залізні з металевими зубами, - описує свій службовий транспорт пані Мечик.

- Працювати доводилося цілодобово: добу я працюю, а добу мій змінник. Працювали-по двоє: тракторист і причепник, який, стоячи позаду трактора, перекидав плуги.

Кабіни трактор не мав. Незважаючи на гуркіт мотору та пилюку, яка засипала очі, вночі хотілося спати.

- Щоб не спати, я пісень співала, - розкриває секрет бадьорості Софія Семенівна.

Ой, у городі верба рясна,

Там стояла дівка красна.

Вона красна, ще й вродлива,

В неї доля нещаслива...

Контроль за роботою здійснював бригадир. Вийде, каже Софія Семенівна, на вулицю й слухає: гуде трактор чи ні. А трактор серед нічної тиші добре чути здалеку. Про те, щоб зупинити трактор і трішки поспати, навіть думки не було.

За добру роботу колгосп інколи преміював. Але не грішми, а хусткою чи шматком матерії. Софія Ященко у свої 17 років була єдиною трактористкою у колгоспі. Ремонтували трактори чоловіки. А її двоюрідний брат, що також був серед них, захищав сестру від мужицьких жартів.

- Усі мої подруги заздрили, що я трактористка, - згадує Софія Семенівна. - Як побачать, кричать: «Ой, на тракторі їде!», а я у відповідь як задимлю! А годували як у колгоспі... Який обід відмінний варили: баранів різали... Налуплюсь м’яса та всього - добре було. Вдома такої їжі і близько не було. Я тоді рум’яна, здорова, сильна була. Трактор потрібно було ручкою заводити, то я як крутну - він з першого разу заводився.

22 червня

Але прийшла війна. Одного разу зібрали колону з усієї колгоспної техніки і наказали їхати у напрямку Коропа. Куди й навіщо, ніхто не знав.

- Тільки-но виїхали за Короп, як посеред ночі налетіли німецькі літаки й почали бомбити, - згадує бабуся. - Я до смерті перелякалася і лісами, стежками побігла куди очі бачать. Згодом зорієнтувалася й пішла у напрямку домівки: одна, лісом, вночі.

З колгоспної колони в живих лишилася лише Софія. Вдома вона відразу закопала в городі комсомольський квиток, бо лише за одне його існування можна було отримати німецьку кулю. Однак жах на цьому не скінчився: найбільш міцних та здорових німці забирали на роботу. Рум’яній та здоровій Софії важко було оминути цієї участі.

- Привезли нас у місто Ноймюнстер на вагоноремонтний завод, - розповідає пані Мечик. - Робила я добре, а по-іншому ніколи й не могла. І німці оцінили мою працьовитість та зробили прибиральницею комендатури. Прибирала й приміщення, де були харчі, а німці за мною у вікно спостерігали. Перекладач сказав: «Нічого не чіпай, бо повісять».

З німецьких гостинців Софії Семенівні та її подругам найбільше запам’яталися супи з червивими конячими головами.

Німецька відпустка

- Принесуть суп у кімнату, то я черви повикидаю і їм, - не приховує бабуся,. - а моя подруга, яка пізніше стала моєю кумою, голодувала, а супу того їсти не могла.

Окрім харчів, Софію Семенівну спокушали німці і грішми. Каже, дуже часто під час прибирання знаходила на підлозі монети, але жодної собі не привласнила. Піднімала і клала на стіл.

Німці оцінили працелюбність та чесність українки і на день народження дали їй меду та яблук. А пізніше нагородили...місячною відпусткою. Отримав тоді відпустку і бакинець Олексій Мамедов, що був вивезений німцями з рідного Азербайджану та працював у Ноймюнстері електриком. Він був веселим та балакучим. А Софія давно його знала, бо часто у вільний час грала на гітарі чи балалайці, а Олексій любив співати й танцювати під її музику.

Упродовж відпустки гастарбайтери продовжували жити разом з усіма у бараках з дощок, але були звільнені від роботи і могли ходити гуляти містом. Спільні прогулянки-дуже зблизили Софію та Олексія. За деякий час вона зрозуміла, що вагітна.

На березі моря

Між тим Ноймюнстер був звільнений англійцями. Перекладач попросив усіх полонених зібратися у таборі й чекати, доки червона армія (яка майже поруч) прийде і відправить їх усіх додому.

- Наші привезли великий чан супу, консервів тощо, - розповідає пані Мечик. - Ми всі понаїдалися. І розплакалися від радості, що наші прийшли. А вони говорять: не плачте, дівчата, вдома скоро будете.

Однак додому відразу не відправили: перевезли у Східну Прусію, на берег Балтійського моря. Розселили групами, згідно областей, з яких полоненні були вивезені. Олексія Мамедова забрали до армії і він, за: словами Софії Семенівни, отримав посаду командиру батальйону.

- Служив він недалеко і у вільний час приїздив до мене, - розповідає колишня полонянка. - Зважаючи на мій стан, він виклопотав для мене можливість не виходити на щоранкові переклички. Всі інші в обов’язковому порядку мали виходити, після чого весь день були вільні.

Мамедов практично вимагав від Софії, щоб після звільнення вона не поверталася до Великого Лісу, а їхала у Баку до його батьків. І він туди одразу після війни приїде. Олексій став ще більш наполегливим, коли наречена отримала листа від батьків, з якого дізналася: їхня хата згоріла. Наречений навіть звернувся до керівництва тимчасового табору з проханням відправити Софію до Баку замість Великого Лісу. Та це виявилося неможливим.

«Жди меня и я вернусь»

- Вони сказали, що кожен полонений має бути відправлений туди, звідки був вивезений, - переказує Софія Семенівна. - «А вже потім ви можете їхати, куди забажаєте».

Після війни Софія отримала кілька листів від Олексія. Він писав, що мати його померла, а батько не схвалює синів вибір. Через це Софія має зачекати, коли він заробить грошей, і не пізніше, аніж за рік, приїде за нею.

- В іншому листі писав, щоб доньку я назвала Лідою, - згадує пані Мечик. - А сам так і не приїхав. Я також писала йому, але у відповідь мені повідомили, що з Баку він вибув.

Побажання коханого Софія виконала: доньку назвала Лідією, однак прізвище дала своє - Ященко. Чекала на свого бакинця Софія не один рік, але врешті-решт вийшла заміж. Проте Олексія Мамедова не забула й досі. Кожен раз під час перегляду телепрограми «Жди меня» вона заводить розмову про спроби пошуку батька своєї доньки. Та рідні не вірять в удачу. До того ж досить мала вірогідність, що він ще живий.

- Фотокартки батька в мене немає, але раніше була, - говорить Лідія Олексіївна, 68-річна донька Софії Ященко та Олексія Мамедова. - Ще як була дівчинкою, я сиділа біля груби й роздивлялася її. Аж підскочив мій дід, материн батько, вирвав фотокартку з моїх рук та кинув у палаючу грубу.



* * *

Онуки та правнуки Софії Семенівни купили невеличкий тракторець, щоб виконувати роботу по господарству. З тих пір жартують над бабусею, пропонуючи їй згадати молодість та виорати город. Кажуть, підставимо до трактора драбину, щоб бабі зручніше було залазити.

- Вона й досі шиє без окулярів, - повідомляє Лідія Олексіївна, єдина донька своєї матері. - Усім нам одяг ремонтує, навіть петельки на куртках робить, коли замок виходить з ладу. Читає газети також без окулярів. Тільки довго читати не може, бо очі починають сльозитися. '

 Семен Сокира, "Чернігівщина" №37(489) від 11 вересня 2014 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.