«Від власної дитини відмовитись? Ніколи і ні за що!»

Що дитина невиліковно хвора, Тетяні та Михайлу Новикам із села Автуничі Городнянського району лікарі повідомили ще на першому році її життя. Пропонували віддати до спеціалізованої установи, де утримуються нещасні. Але батьки сказали твердо: «Ніколи і ні за що!». Тепер Раїсі вже 51 рік. Менінгіт і дитячий церебральний параліч прикували її до ліжка назавжди. На навколишній світ вона практично не реагує, хіба що кричить, коли хоче їсти. Доглядають Раю мати Тетяна Михайлівна і її сестра Анастасія Михайлівна, теж інвалід першої групи. Годують з ложечки, миють, бережуть від пролежнів, вгадують бажання, дають знеболююче. Беззмінно, 51 рік підряд.


Тетяна Михайлівна і Анастасія Михайлівна завжди біля Раї. Килим на стіні - вишитий золотими руками молодшої сестри

У селі їх звуть Дуняшині

Це від імені матері Тетяни Михайлівни та Анастасії Михайлівни. Євдокії Петрівни Силенко. Давно її нема на світі, а діти — Дуняшині й досі. Євдокія овдовіла у 1943-ому, коли вдруге забрали на фронт чоловіка Михайла Никоновича. Перший раз він пішов на війну у сорок першому. Десь під Гомелем потрапив у полон, прийшов додому до дружини і маленької донечки Тані. 29 серпня сорок третього народилася Настечка. А21 вересня батько знову пішов воювати з німцями. Прощаючись, сказав:
— Танька мене буде знать, а ця нещасна і не знатиме.

Загинув на Дніпрі. Казали, у Ріпкинському районі. У похоронці написали: «Пропав безвісти». Але після війни в село повернувся сусід Іван Веніамінович Пасюк і розповів, що бачив Михаля тоді, у сорок третьому, коло Дніпра.
— Біжу, а він лежить, прикритий плащ палаткою. Запитую:
— Ти ранений?
— У живіт, — відповів.
— Мабуть, помер від ран,
— казав нещасній вдові Іван.
— Лежить десь у братській могилі.

Залишилася Дуняша з двома дочками. Настуні було чотири рочки, коли захворіла на поліомієліт. Відтоді вона пересувалася на милицях. На інвалідний візок сіла тільки у 2002 році.
— Таня старша за мене на сім літ, — розповідає Анастасія Михайлівна. — Вона ходила до школи, а мене не взяли, бо каліка. Таким, як я, дозволили вчитися у звичайній школі тільки у 1952 році. Прийшла я в перший клас, а знаю все на рівні четвертого. Таня ж вчить уроки, і я все засвоюю. І читати, і писати, і рахувати вміла. Проходила до школи тільки два роки. А тоді купили отут хату, до школи стало далі, на милицях добиратися важко, то я більше й не пішла.

Таня ж закінчила шість класів. Оце й уся її наука. Треба було допомагати матері, вічній колгоспниці. Спочатку пішла в ланку, була навіть ланковою. А тоді — на ферму. 35 років дояркою, до самої пенсії.

Заміж пішла у 19 літ. Михайло Новик прийшов до них у прийми. Трудівник був, усе життя на тракторі, на бульдозері. Дуже любив сад. Хотів, щоб і тут, під вікнами, росли яблуні і груші. Садив їх, садив, а земля тут негодна, нема глини, тому сад так і не виріс. Сім років тому Михайла Єгоровича не стало. Помер від інсульту. I досі журяться за ним дружина, діти, Анастасія Михайлівна. Жили дружно, гідно несли свій хрест.

«Її віддам, а сама як буду жить?»

У Тетяни та Михайла народилося п'ятеро дітей. Декретних відпусток тоді не давали.
— Робила я на фермі аж до родів, — згадує Тетяна Михайлівна. — Народжу, два тижні побуду з дитям і — на роботу, доїть корів. А дітей гляділа Настя. Усіх виняньчила, усіх доглянула. Пізніше й за онуками ухажувала. А що вже коло Раї, то вона тут незамінима. Не знаю, як би я справилася без неї.
— Ну, ходить я могла тільки на милицях, а руки ж у мене справні, усе роблять, — усміхається сестра. — А хто ж їй допоможе? Нагодую, пелюшки поміняю, підмию, заколихаю. Це легко. Усіх виростили. Діти мене слухалися і любили. Хороші люди з моїх небожів вийшли. Шестеро онуків теж на моїх руках виросли. Ну, а Рая... Що ж, це наш хрест.

Рая народилася третьою, після Колі і Володі. Що з нею не все в порядку, ніхто й подумати не міг. У три місяці раптом різко підвищилася температура. Горить дитя. Лікар подивився, каже:
— Та в неї через місяць уже зуби будуть!

Зробили уколи і відправили додому. А дівчинці не краще. Возили і в Городню, і в Чернігів. Зрештою медики поставили страшний діагноз: менінгіт і дитячий церебральний параліч. Так вона й не сіла і не стала на ніжки. А зубки справді вилізли в чотири місяці. Слабенькі, але вилізли. Вони й тепер у неї нікудишні.
Після Раї у подружжя народилися ще Люда і Женя.
А Раю власті пропонували здати у притулок. Тоді Тетяна й сказала:
— Здам, а сама як буду жить? Сяду їсти і думатиму, чи її нагодували, чи вона не голодна, чи доглянута. Та моє серце розірветься. Нікуди я її не віддам. Скільки житиму, стільки й глядітиму.

Її підтримали і чоловік, і сестра. І старші діти, і молодші допомагали і допомагають. Тепер, звісно, Тетяна з Настею не в змозі підняти Раю, винести її на подвір'я. Тут уже Женя виручає, Оксана, його дружина, золота людина, теж. Вона — вчителька початкових класів у сільській школі. Разом з Женею уміло веде домашнє хазяйство, порає город, варить їсти, слідкує за порядком у домі. Власних дітей виростила. Костя вже перейшов на третій курс Чернігівського технологічного університету. Яна зі срібною медаллю закінчила обласний педагогічний ліцей для обдарованої сільської молоді і вступила до Київського університету культури та мистецтв. Вибрала спеціальність «Філологія. Переклад».
— 21 рік живемо з невісткою однією сім'єю і ні разу не сердилися, — каже Анастасія Михайлівна. — В усіх дітей хороші сім'ї, гарні онуки. Є вже двоє правнуків
— у Житомирі — Єгорка, а в Києві — Софійка.

Перше плаття собі Настя пошила в 14 років

У просторому домі Дуня-шиних — чисто і затишно. На стінах і диванах килими ручної роботи. Не ткані, а вишиті!
— Це у нас Настя така рукодільниця, — киває на сестру Тетяна Михайлівна.
— І шила гарно. Усі навколишні села обшивала. Сама навчилась.
— Своє перше плаття пам'ятаю й досі, — каже Анастасія Михайлівна. — Ситцеве, голубеньке, у смородинку. На той час мати з Танею і зятем купили швейну машинку-по-долку. Ручну. Продали телушку і купили. Хтось із Півночі привіз. Як мені хотілося сісти за неї і щось пошити! Мати не дозволяла, боялася, що спорчу. А я вже вирішила довести, що зможу. Взяла старе платтячко, розпорола і перенесла деталі на ситець, який мені купила Таня. Провозилася пару днів і таки пошила плаття. Мати того дня брала в колгоспі льон. Прийшла ввечері додому, а я її стрічаю на порозі в новому платті. Вона аж руками сплеснула:
— Донечко моя! Молодець!

Відтоді я почала шити. Подруг обшивала, чужих людей. У сусідньому селі була швачка, яка брала за роботу 2 карбованці. А я за ситцеве плаття брала один карбованець. З усіх сіл ішли до мене люди. Почала потрошку зароблять, допомагать сім'ї. Дуже любила вишивать. І коври, і картини, покривала, наволочки, рушники... Немає ниток — розпущу якусь кофту чи светр. Фарбували нитки, а тоді виварювали їх у молоці. Це гарантія, що не полиняють. Тут мені Таня помічником була. Скільки одних коврів вишила, й не скажу. Володі два, Колі — один, дома — чотири... Коври — хрестом, а рушники — гладдю. Дивіться, он на іконах. Тепер ось пішла мода на вишиванки. Молодь носить. Як же красиво! Так хотілося б племінникам, онукам і правнукам вишити, а вже не можу. Очі не бачать...

— Анастасіє Михайлівно, чула, що ви людей від хвороб лікуєте...
— Може, й не лікую, але допомагаю. Рятую від зглазу, переляку. Раптом сильно удариться хтось — щоб зняти біль. Читаю молитви. Сама здивувалася, коли дізналася, що моя молитва допомагає не тільки коли людина зі своєю бідою приходить до мене особисто. Виявляється, можна допомогти і по мобільному телефону. Треба тільки дуже бажати цього, - хотіти зробити добро іншому.

«Шукайте їх по красивих воротах»

Так нам порадили, коли ми шукали в Автуничах, де живуть Новики.
— Дуняшині? Шукайте по красивих воротах. Женя робить такі ворота і забори. Сам навчився, — пояснили.

Ворота й справді красиві. Просто витвори мистецтва. Золоті руки у Євгена Михайловича, мабуть, від батька. Михайло Єгорович був славетним пічником. Віконні рами робив, підлоги слав. Добре розумівся в електриці. А працював у колгоспі на тракторі.
А ось молодший син подружився з металом, став знатним ковалем. Ворота з його рук є і в Автуничах, і в інших селах. Були замовлення навіть з Чернігова.

— Хату, яку ми купили в 1953 році, була малесенька, — розповідають сестри. — З того часу усе добудовуємо, розширюємось. Тепер уже цим займаються Женя з Оксаною. Воду в дім провели, поставили душову кабіну, бойлер, щоб гаряча вода була, купили хорошу пральну машину. Прання ж у нас, самі розумієте, щодня. Ну й хазяйство тепер діти ведуть. Корову вже не держимо. Свині, кролі, кури... А молоко дочка носить, Люда. Вона недалеко живе.
Син Володя — в сусідньому селі Старосіллі. Микола — в Бахмачі. В усіх хороші сім'ї. Нас не забувають. Буває, що з'їжджаються всі. Тоді вже така радість у нашому домі.
Ну, а Рая... Нещасна дитина. Колись лікарі казали, що жити їй хіба що 7 літ. Далі — не більше одинадцяти. А їй уже 51. Так вона, бідненька, й не сіла, й не встала. А от говорити дещо навчилася. Не всі розуміють її мову, ми ж — розуміємо. Чуєте?
— Живіт болить! — розібрали й ми слова крізь крик нещасної. —Дай таблетку!

Тетяна Михайлівна поклала до рота дочки знеболююче.
— Тихо, тихо, дочечко.
— У їжі наша Рая перебірлива, — розповідають далі.
— Що не подобається, їсти не буде. Та ось послухайте!
— Хочу ковбаси! — чуємо з дивана.
— Просить мінералку, кока-колу...
Своїх усіх Рая знає. Тетяну мамою не зве. Таня, баба. Анастасію — Наня, баба. Кличе Женю, Оксану.

Тільки замисліться на хвилинку. 51 рік у домі безнадійно хвора людина, яка вимагає постійного догляду. Не день, не місяць, не один чи п'ять років. 51! І рідні, які ні на мить не залишають її. Важкий хрест і справжній життєвий подвиг.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №36 (1478)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: