Пенсіонерка «спростовує» прикордонників

Баба Галя з села Южне Ічнянського району запевняє, що не існує (фактично) державного кордону між Україною та Бєлгородською областю Росії. Рівчак, каже, який розділяє країни, легко переступити навіть старій бабі. Бо сама минулого року так робила.


Галина Дорошенко все життя розмовляє чистою українською, а росіян називає «кацапами», хоча сама народилася... у Росії. 83 роки тому на території тодішньої Курської області РРФСР у селі Грайворонського району народилась дівчинка. яку батьки назвали Галею.

- Ми з самого дитинства відчували себе українцями, - згадує Галина Дорошенко. - Співали українських пісень, а людей із сусіднього, розташованого глибше на території Росії села, називали «кацапами». Однак це аж ніяк не означає, що між нами були якісь непорозуміння: гуляти ходили як до клубу в російське село, так і до клубу в українське.

Через 23 роки село, що розташовувалося всього за півтора кілометри від території сучасної України, відійшло до новостворе-ної Бєлгородської області, проте не було вже в ньому ані Галі, ні її дівочого прізвища Сумченко, що ніби підкреслювало її близькість до України.

За цей час вона вже встигла попрацювати і на пилорамі у Нижньому Тагілі, і на різних роботах у Свердловську, і ще багато де, доки не «осіла» у Донецьку, влаштувавшись на посаду мотористки.

- Зараз там все ламають, а в ті роки на Донбасі дуже багато будували, - ділиться спогадами бабуся Галя. - Проте й тоді життя . там не було солодким.

Незважаючи на добрі на той час заробітки, а заробляла Галина Дорошенко до 300 рублів, жити доводилося напівголодними.

- Була страшенна нестача продовольства. Навіть по картоплю доводилося з самого ранку чергу займати, - розповідає баба Галя.

- А як стояти, якщо робота? Прибіжу, бувало, в чергу в чому працюю, вся в мазуті, так мене інколи пропустять без черги і вдасться чогось прикупити.

З чим не було на Донбасі тоді проблем, так це з житлом. Тільки-но влаштовуєшся працювати на будівництво - чи не одразу виділяють власний куток. Було своє і у Галини, хоча на той час вона працювала у Донецьку не більше двох років.

Доля

У ті часи з’явився у столиці шахтарського краю й молодий Іван Дорошенко, що після повернення з лав збройних сил у рідне село Южне (до 1945 року - Тур-кеновка) Ічнянського району вирішив шукати заробітку на Донбасі. Там його взяли у будівельну бригаду, а за деякий час вже мав не тільки роботу, але й дружину - Галину Сумченко.

Тяжке життя та плани на родинне майбутнє підштовхнули молодят на переїзд до Южного - чоловікового рідного дому. Тут принаймні з їжею проблем не було. Та й у колгоспах потроху починали платити.

- У колгоспі працювати було набагато краще, аніж у Донецьку, - порівнює баба Галя. - Так, грошей мені платили всього ЗО рублів, але ж тут у нас усе своє було: і молочко, і сальце, і хлібець пекли. Останнє дозволяла можливість обміну власного зерна на борошно. Зараз, каже пенсіонерка, такого бартеру не пропонують, а коли побачиш ціну хліба чи борошна, яке продають по 400 гривень за мішок, то й «хліб у рот не лізе».

Не «лізуть» і ліки, зважаючи на їхню вартість. Та пенсіонерам без них вже не обійтись. Обурює людей похилого віку з Южного те, що місцевий медичний працівник... має їх за дурнів та надає за гроші ті препарати, які один з народних депутатів передав селу безкоштовно.

Хоч би готове доглянули

Одна відрада у пенсійному житті: кілька років тому Галина Дорошенко разом із сусідкою Варкою облатували біля дороги дитячий майданчик на кшталт українського села. Є тут і дід. з бабою на лавках у затінку, і дітлахи, й колодязь-журавель, і млин, а також чимале господарство: свині, гуси, пасіка.

Ось посеред таких декорацій, засаджених навколо яскравими та духмяними квітами, сільська малеча може погратися у пісочниці, а їх батьки посидіти на лавках під навісом.

День у день бабусі облаштовувапи майданчик, удосконалювали - посадили берізки тощо, а чоловіки огородили «село» парканом подалі від гріха - дороги районного значення.

Проте ініціатива бабусь не знайшла бажаного відгуку серед молодого покоління. Паркан упав і ніхто не зажадав його лагодити. А викосити траву хлопці погоджуються тільки за гроші, які, не виключено, одразу ж знесуть у місцевий шинок.

- Поставили коло клуба чорта - бар, - скаржиться баба Галя. - Тепер хлопці тільки п’ють та б’ються.

Молоді дівчатка також не жадають підтримувати бабусині творіння у належному стані. Полити квіти чи берізки погоджуються тільки за морозиво.

- На морозиво-то я їй дала, - говорить баба Галя, - а куди вони вилила відро води та й чи вилила, я не бачила.

Сільська політика
Бабусі б самі все робили, та сили вже не ті. Приділяти стільки уваги майданчику, як це було ще років зо два тому, вже несила. Надію покладають на депутата сільради Катерину Куценко - бухгалтера місцевого ПСП «Фортуна». Хоча й донедавна член Партії регіонів, але молода дівчина, яка бажає й обіцяє перетворити власний куток у лялечку. Говорить, що організує молодь та залучить інвестиції.

Однак, як і з доступом до безкоштовної медицини, на заваді - завідувач місцевим ФАПом (що вдієш, знову він), який є депутатом сільради - позапартійний Микола Васюра. Він не хоче мінятися з Катериною сільськими виборчими округами. А Катерина ж обіцяє розквіт кутка, тільки якщо буде його депутатом - представником громади власної вулиці. У Васюри своя логіка: у разі поступки дівчиську далеко буде ходити до власних виборців.

- Я й на останніх виборах за неї голосувала, - говорить баба Галя. - Та переміг все одно Васюра. Якщо й цього разу буде балотуватися (а він вже підстаркуватий і маю надію, що не буде), то знову переможе.

«Поки Райка голова сільради, нічого не поміняється», - натякають пенсіонери на голову Южненської сільської ради Раїсу Котенко, члена Народної партії.

* * *

Бабусі й дідусі у Южному, як і в багатьох інших селах, надивляться телевізора та наслухаються радіо і теж думають, що Путін ось-ось піде на Київ. Масла у вогонь додає і баба Галя, яка інколи відвідує свою малу російську батьківщину і бачить, що наш кордон аж ніяк не на замку.

- Який же там кордон, - обурюється баба Галя. - Рівчак вирили, та й усе. Там і попід лісом пройти можна, і поза болотом. Я минулого року була, так ми лишили машину в Україні, переступили через рівчак та й пішли Росією гуляти.




Федір Соколов, "Чернігівщина" №35 (487) від 28 серпня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: