«Погано жить… Ой, як погано»

В'їзд з боку Сосниці в село Жовтневе Менського району. Літній чоловік сидить на лавочці під двором. Поряд лежать спецівочні рукавиці і картуз.

— Що, дядьку, відпочивати вийшли?
— Виповз, — зітхає 68-річний Микола Велентій. — Колись працював пастухом, та вже років зо двадцять мучуся з ногами. Я інвалід другої групи. Раніше ще хоч ледве ходив. А тепер лажу. Тож рукавиці не дарма лежать, як повзу, тримаюсь за паркан чи опираюсь на землю. Дружина вже років вісім як померла. Живу з донькою і зятем. Торік ще хоч картоплю допомагав перебирати, нині з мене ніякого толку, — показує чоловік скручену праву руку.

— Погано жить, ой, як погано. Хіба хто з сусідів підійде, погомоню, а так...— махає рукою. — Я до інших людей добратися не можу. Півмісяця тому вдарила блискавка, в хаті аж зеленим засвітилося. Коло мене, на ліжку. Згоріли і антена, і проводка, і та чорна коробка (напевно, стабілізатор. — Авт.). Тепер і телевізора нема — не бачу, що в країні діється. Хіба радіоприймач увечері увімкну. Слухаю, і страшно робиться: там убили і там убили. Переживаю. У мене п'ять дочок, десять онуків, правнучка. Дві дочки живуть у Росії, в Краснодарському краї. Добре живуть, у них і машини, і трактори, і велике хазяйство. Раніше приїздили, нині — ні.

— Миколо Іллічу, зідзвонюєтеся?
— У мене телефону нема. Сестри між собою спілкуються. Ще одна дочка живе в Бірківці, інша — в Чернігові. Якби в центр поїхав, знав би більше про те, що діється в селі і в державі. Мені б хоч старенький інвалідний візок, аби їхав. Уже б якось помаленьку руками смикав. У нас у селі живе Петро, батько колишнього заступника начальника Сосницької міліції. Теж з ногами мучиться. Так я побачив його жінку і питаю: «Де б мені коляску інвалідну купити?». А вона і каже: «їх безкоштовно інвалідам видають, нам навіть привезли». От я і мрію про візок.

— У райсоцзабез зверталися, туди, де візки видають?
— Як я у Мену попаду, рачки?

— Можливо, діти потурбувалися б?
— У них своїх клопотів вистачає, не гуляють.

— Є сільрада, місцеві депутати. Що, не бачать, що вам інвалідний візок треба?
— Не хочеться бути нікому тягарем.

За селом загриміло. Крекчучи, Микола Велентій зібрався лізти у двір.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №34 (1476)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.